Яка нагода! Брати перезирнулися та зрозуміли одне одного без слів. Загалом-то бабуся заборонила їм користуватися човном, покарала так за якесь там чергове неробство-неслухнянство. Хлопці через те покарання не каралися, а ображалися, бо воно здалося їм надміру жорстким : літа в році лише чверть, тільки влітку й рибалити, як таке можна було втнути?! Та нині зранку на дачу причовгала сусідка, щось сказала бабусі, та хутко зібралася та рушила в місто, кинувши онукам, що по обіді повернеться та щоб вони самі давали собі раду зі сніданком і всім іншим і не здумали бешкетувати.

Хлопці притьмом витягли човна з хати – еге ж, човен гумовий, надувний, тому й зберігається в мішку під ліжком! – та почвалали з ним до берега. Там вони миттю накачали човен повітрям, спустили його на воду, покидали в нього вудки та решту свого рибальського знаряддя, а тоді й самі вмостилися на хитких надувних подушках. Та щойно вони взялися веслувати, як на березі з’явилася височезна постать і скрипучим голосом звеліла їм повернутися. Тітка! – і де вона взялася, вона ж була в місті та на дачу не збиралася? Ну, все, приїхали, кінець рибалці.

Однак все обернулося навіть гірше: тітка вирішила й собі порибалити з малими. Такого вони не очікували, почали щось белькотіти про кількість місць, вудок, черв’яків, риби в річці, а також і про нещастя, які зазвичай пов’язують із жінками на кораблях. Однак тітка тим часом спритно влізла в човен, тицьнула кудись поперед себе довгим тонким пальцем і наказала:
- Веслуйте!

І вони повеслували. Мілиною надувний човен сунув так плавно й тихо, ніби й не рухався зовсім, та щойно дістався глибини, почав розгойдуватися та підстрибувати, а на веслярів і тітку полетіли бризки. Дніпро тут справді був глибокий, ним гуляли чималенькі хвилі, а гумове судно по тих хвилях стрибало, наче норовливе лоша. Хлопці мовчки веслували, похмуро позираючи на тітку, а вона прискіпливо дивилася на річку, а тоді вигукнула:

- Якір! – і заходилася наживляти черв’яка на гачок, безпомилково або випадково обравши з купи вудок найщасливіше з братерських знарядь.

Якір – кілька цеглин у поліетиленовому мішку – важко шубовснув у чорну воду. Течія та вітер разом підхопили човна та бадьоро потягли його за собою. Тому коли якір досяг дна, якірний канат натягнувся потужним ривком; хлопці вже звикли до цього, тому заздалегідь взялися за розпечені сонцем гумові борти, а попередити тітку вони навіть не згадали: хто виходить в море, той має знати!

-Ой! – раптом скрикнула тітка, а тоді знову: - Ой-йой-йой!

Брати побачили простягнуту до них закривавлену руку та здригнулися, їм аж млосно стало. Замість черв’яка тітка наживила власного великого пальця; чималий гачок пройшов пучку наскрізь, а витягнути його назад було ніяк – на те гачки й мають борідки, аби риба з них не сходила. Риба або недолугі рибалки, які не знають, що…

Хвилі гойдали човна, човен хитав вудку, на яку впіймалася тітка, вудка смикала тітчин палець, а тітка без угаву репетувала. Хлопці видобули з брезентового мішка ножа та перерізали волосіння вудки, на якій теліпався тітчин палець. Ну й що? – вушко гачка також було завелике, аби протягнути його крізь рану, не туди й не сюди, а ще…

- Інфекція! – волала тітка. – На цих ваших ідіотських гачках і тупих черв’яках повно інфекції. В лікарню мене, негайно!

Тепер вони веслували до берега; хоча тітчин закривавлений палець із гачком виглядав моторошно, хлопці потай зловтішалися: хто тебе кликав, чого лізла… Вони сподівалися, що тітка вирушить до міста, а їх залишить у спокої, і вони повернуться до риболовлі. Однак на березі вона звеліла їм супроводжувати себе до лікарні; від болю її голос зробився таким нестерпно-пронизливим, що брати навіть не намагалися сперечатися. Схоже, сьогодні риболовлі не буде.

В лікарні все відбулося блискавично: хірург якимось сліпучим згустком металевого сяйва відтяв вушко гачка, видобув його з рани, вилив на палець мало не літр перекису водню, який шипів, як найкраще ситро, а тоді крикнув медсестру перев’язати палець і пішов собі.

Тітка на дачу більше не збиралася та потягла хлопців за собою додому, де й здала їх з рук на руки бабусі. Брати, як побачили стареньку, аж очі позакривали: зараз їм буде на горіхи за сваволю, хоча вони завдяки тітці й не порибалили зовсім. Однак жінки заходилися бідкатися над тітчиним пальцем, а про хлопців забули.

Брати вшилися на двір і заходилися обговорювати пригоду. Як вони не второпали, що треба відтяти вушко? Взяти обценьки абощо та клац! – на раз. Ну, тепер знатимуть, адже їхні пальці також час від часу ловилися на їхні власні гачки. А ще вони дивувалися тому, як спрацював давній забобон про жінок і море: постраждала сама жінка, еге ж, дивина, та й годі, виходить, забобон захищав жінок? Ну, все пусте, вже завтра зранку вони повернуться на дачу, знову візьмуться за риболовлю, хоча, здається, їм ще відбувати якесь там покарання. Та нині вони сподівалися, що тітчина травма та їхня участь у порятунку її пальця змусять бабусю забути про їхній неслух.

Та повернутися на дачу їм ще довго не судилося. Інфікована тітчина рана не гоїлася, тітка вередувала, бабуся клопоталася, наче йшлося не про палець, а про цілу руку або ногу, а про дачу та хлопців, здавалося, взагалі всі забули. Брати марнували час у дворі, пересохлому, спраглому, запорохнявілому серпневому міському дворі, та рахували, скільки днів літа їм залишалося. За всіма підрахунками, літа зосталася дрібка, і брати тихо зненавиділи тітку: літа в році чверть, як таке можна було втнути?! Ну от правду кажуть розумні люди: жінка на кораблі до біди! А ще вони сперечалися про той забобон: хоча «на морі» ушкодилася жінка, і тепер вона ж потерпала на суші, брати також зазнали втрат, адже їм доводилося нидіти в місті. Виходить, заборона бути жінкам на суднах мали підстави!

І брати присягалися всіма клятвами, які знали, що ніколи не дозволять жодній жінці ступити на палубу їхнього гумового човна чи будь-якого іншого судна, яким спільно володітимуть. Хай навіть не наближаються!

…Коли аж у вересні брати рушили на дачу, вони від щастя і про давній забобон, і власні клятви аж забули. Хлопці навіть вирішили запросити бабусю на риболовлю: а ну, як старенька все ще пам’ятає про те невідбуте покарання? Та про те їм дізнатися не судилося: хтось вдерся до їхнього дачного будиночку та поцупив човна, схованого у мішку під ліжком. Це було єдине, що взяв невідомий злодій.

Вбиті цією втратою, примарністю надії на здобуття іншого човна, а ще незбагненною та непередбачуваною силою забобону, хлопці подалися на берег, видерлися на стару шовковицю край води та з сумом втупилися в дніпрові далі. Мовчанка над річкою панувала довго, аж доки брати чи не в один голос вигукнули:
- Ну що тоді було бабі не замкнути човна в хаті!!!

І там на шовковиці над водою брати відновили свої, вже колись принесені клятви, підсиливши їх такими жахливими та гучними карами, що в гіллі над їхніми головами зацвірінькали налякані пташки. Однак і ця нова присяга виявилася марною: нового човна вони так і не здобули, потім бабуся продала дачу, а згодом життя почало розводити братів, і розводило, доки не розвело остаточно.

…Хтозна, чи не через той давній забобон?

2017