В однім гаю вродилось гороб’я.
Воно було таке худе і кволе,
що назирці уся його сім’я
за ним щоденно бігала довкола.

Само маля літати не могло,
спочатку ледве-ледве що ходило.
Росло собі так день за днем, жило,
від хижаків уберегли насилу.

Від’їлося і пір’я наросло,
із часом у колодочки убилось,
а далі навіть стало на крило,
хоч довго ще затим літати вчилось.

Набралось хисту, вже таке метке:
то там, то тут поцупить насінину;
кубельце звило, тепле і м’яке,
та все тягло до нього без спочину.

Навчилось де, коли, кому лизнуть,
цвірінькнути чи піднести шматочок,
а інколи, де треба, зісковзнуть…
Вже завело сім’ю, синів і дочок.

Потому непомітно склалось так,
що піднялося по життя драбині.
Горобчик наш далеко не простак,
на крила поглядати став орлині.

І ціль завітна воробцеві та
усе сильніше душу зігрівала.
У жевжика з’явилася мета,
замало стало рідного кагала.

Інтриги він безперестанно плів,
навчався далі гарно говорити –
обіцянками птаство покорив,
електорат вдалося одурити.

В непевний час полізла напролом
і, зрештою, добилася та гнида –
обрали головним таки орлом
безрідну і улесливу єхиду!..

А далі понеслось все шкереберть,
затісно стало жевжику у стрісі –
свої кишені набивав ущерть
і став ховати скарб у іншім лісі.

Фінансово де зовсім інший лад,
відмінні від свого гайка́ порядки –
крав в ріднім лісі максимально гад,
а мінімальні там платив податки.

Ось так у гай прийшли скрутні часи,
всім стали править брехуни і хами.
Птахи летять уже в чужі ліси,
бо горобці панують над орлами…

14 – 25.06.2017