Думи мої, сіромахи, сумно мені з вами.
В синє небо ніби птахи линете з роками.
Усе далі, усе вище, вже й за небокраєм.
Я мандрую, вітер свище, то пеклом, то раєм.

Над землею підіймуся, полечу за хмари.
У безодню задивлюся, де горять Стожари.
Подивлюсь на Україну, на її простори.
Пригадаю ту картину, де поля і гори.

Де лани широкополі, де Дніпро і кручі.
Знов шукаю щастя-долі, знов реве ревучий.
Знову треба рвать кайдани і кропити кров‘ю…
Думи мої полум‘яні навпіл із любов‘ю.

Бо другая половина – то лиш лють безмежна.
Не була ще Батьківщина дійсно незалежна.
Незалежна від підлоти, від царя і свити.
Ой ще стільки нам роботи потрібно зробити!..

Ще прийдеться, козаченьки, долю боронити.
Визволяти рідну Неньку від вампірів ситих.
Ще нам стануть у пригоді наші шаблі гострі.
Доведеться при нагоді завітати в гості.

Завітати і спитати, скільки ж можна красти,
доки будуть жирувати гади ті мордасті.
Бо не гоже й нашим дітям це ярмо тягнути.
Завітаєм й позриваєм ярма всі і пута.

Станем браття ми стіною за нашу державу,
як один підем до бою за козацьку славу!

11.06.2016