(Потік роздумів, які з’явилися завдяки картині «Під полониною», авторства ВАСИЛЯ ДУБА).

В одному із мітів йдеться про плем’я карпів, яке перебувало на землі з гордою назвою - Карпатська Русь. Хорив і Щек дійшовши до Карпатських гір, засновували там міста, Щек затримався у Карпатах, а Хорив з вояцтвом пішов далі і став родоначальником племені хорватів…. А окремі міти через віки виявлялися нічим іншим, як історичною правдою минувшини, доволі згадати Шлімана і Трою…

Існували у далекій давнині шумерські міста Ур і Кош (Кіш), мова цих міст була праукраїнською (сензар), слово кіш до сьогодні збереглося – місце перебування, постій. Так от, зображення бога Леля знайдено при розкопках Ура і виставлено на показ в музеях Багдада, та головне (Л. Силенко), - орнамент на виставлених інструментах в Багдаді – типовий орнамент ГУЦУЛІВ! Він зовсім не характерний для арабського стилю, зате відповідає особливостям орнаменталістики західних теренів України.

У одного з науковців – історіософів є згадка про те, що навіть запорозькі козаки мали певну прив’язку до Карпат, бо звалися колись чорногорами…

Малярське зображення природного довкілля на картинах Василя Дуба «розгортається» за сприяння явного і прихованого переплетення з мітами. Глибинна психологія і міт знаходяться у тісному поєднанні, бо міт робить явним життя колективного несвідомого, на якому ставить наголос заледве не кожен творчо мислячий письменник (не графоман) і художник – експресіоніст теж.

Василь Дуб – справжній рідний син зеленого Закарпаття, його твори підкреслюють зрощеність митця зі світом природи. І є таки в тому глибокий сенс, що у кожної людини існує дерево – відповідник, себто, вона має особисте дерево. Анімістичне зображення дерев вкорінене своїми початками в культ предків.

У повісті Василя Домонтовича (що був не тільки письменником, а й істориком культури, археологом, філософом), під назвою « Без грунту» одним з персонажів змальований малознаний у нас маляр і архітектор Степан Линник, сучасник Ю. Нарбута. У творі дається опис однієї з робіт Линника, який дуже міцно відчував «варязькість»… Це одна з тих рис характеру, якої так бракує українцям віками, при тому, вона (ця риса) спостерігається у мешканців гористої частини Закарпаття – вони загартовані і витривалі, мають тверду вдачу, при непростих умовах життя долають труднощі не нарікаючи, вміють помічати і цінувати прояви краси повсюдно. Горяни люди сильні…

Картина «Під полониною» (село Кострино). На передньому плані перед нами – світло зелене тло пагорба, на котрому нібито крокують знизу догори ошатні копички сіна, копички видніються і вдалині. Справа поза ними вже пожовклі кущі і дерева, а зліва, ще зеленкувата рослинність. Поміж цим природним багатством розкинулися будиночки і хатки, вони захищені горами зусібіч. А понад усім – гірські хребти і вершини, замаяні: синіми, брунатними, червонуватими кольорами, навіть барвою подібною до какао з молоком. Що може бути вище гір? Небо Карпатії, хмарини блакитно – сірі і біленькі, на якусь мить спинилися у своїй плавбі по небокраю. Вереснева пора у Карпатах нагадує про пантеїзм, про природу, як втілення божества…

Дуже вагомими, особливо нині, коли без жалю нищаться ліси Карпат є слова К.Г. Юнга: «В міру розвитку наук світ стає все менше людяним. Людина почуває себе ізольованою в космосі, оскільки її зв’язки з природою розірвані, а емоційне «підсвідоме єднання» з явищами природи втрачено. Останні поступово втратили своє символічне значення. Грім більше не голос розгніваного бога, а блискавка – не зброя його відплати, змії не являються втіленням мудрості, а гірські печери не служать притулком великим демонам. Каміння, рослини і тварини більше не розмовляють з людиною, та й сама вона не звертається до них, як раніше. Думаючи що її почують. Нема більше зв’язку з природою, нема і тієї глибокої емоційної енергії, що виникає від цього символічного єднання…».
Зовсім інакший світ, протилежний від застережень видатного психолога можна побачити на картинах закарпатського живописця….

А село Кострино, Великоберезнянського району розташоване у гірській частині долини річки Уж. Давнє поселення, перша писемна згадка про нього датується 1409 роком, хоча датою заснування села вважають рік 1549 –й. Населення небагацько, трохи більше однієї тисячі людей. У Кострині знаходиться видатна пам’ятка української архітектури, - класична бойківська, тризрубна дерев’яна церква, перевезена з Львівщини у 1703-му році. У церкві є унікальний іконостас, написаний на липових дощечках. Недалечко від села знаходяться два лісові заказники – Уличанка та Дубова.

Віктор Кирунчик (науковець) переконаний, що: «Хто з любов’ю звертає свою увагу, погляд на те, де він взявся, де він став тим, ким є, вже лише цим проявляє свою вдячність за один факт свого існування. Історія роду, рідного міста стає його власною історією. Він вітає душу свого народу, як власну душу. Він отримує здатність проникати в істинну суть подій, здатність інстинктивно читати суть історій минулого. Оживає бог Род…. Твоє існування то справа спадку…».

Кредо життя Василя Дуба наступне: «Душею і серцем я твій Верховино…».

Андрій Будкевич – Буткевич, дослідник мистецтва, брендолог.
.