«Святий Петро за плугом ходить,
Святий Павло волоньки водить,
А сам Господь-Бог пшеничку сіє,
А святий Ілля заволочує»
Українська народна колядка

...Як поєднали їх в один святковий день?
Не були ж друзями вони.
Ба! Найчастіше – сперечались.
Хоча б і тоді, як Павло загостював
В Петра на два тижні в Єрусалимі.
Тай лінію Ісусову врізнобіч повели.
Як і Вчитель, Петро хоч і спокушав
Всевишнього обранців прийдешнім царством,
не поривав із заповіданим Мойсеєві:
обрізали хлопчиків на восьмий день,
так і тепер годилось це робити неофітам,
щоб зберегти в’язь із Творцем світу.
А Павло був найздібнійшим з-поміж учнів
рабана Гамліеля, одного з наймудріших
на той час мудреців, котрому шану
віддавав навіть чванливий Рим.
Учитель і батьки гадали, що Шауль,
(названий так іменем першого царя Ізраїлю,
а потому переймований на латину в Савла),
сам згодом поповнить когорту мудреців.
Може б так і сталось, якби у ненависті
до перших християн по дорозі в Дамаск,
як оповідає сам апостол, не пролунало із Небес:
«Савле, Савле! Що ж ти женеш Мене?»
«Хто Ти, Господи?»- спитав Савл, упавши на коліна.
«Я Ісус Назорей, якого ти гониш!»
Відтоді Савл в когорту християн влився,
порвавши з усотаною змалечку вірою батьків.
«Коли ж каже «Новий Заповіт,-
наголошує він у «Посланні до євреїв»,-
то тим назвав перший старшим.
А що порохнявіє й старіє, то близьке до зотління».
Не приживсь Павло у своїм краї.
До варварів подавсь і тішивсь успіхом.
Фактично він оформив християнство як віру.
Коли ж йому вдалося зробити своїм учнем
Не когось там, а самого проконсула Павла,
його ім’ям нарік себе новоявлений апостол…
…А, може, поєднав першоапостолів гріх перед Ісусом?
Петра за те, що тричі відмовивсь од Учителя.
Павла - за розгул фанатизму?..
…Та все ж, напевне, поєднала їх смерть.
Хоча й вона була в кожного різна:
Павла як римського громадянина
не мали права вішать і голову мечем скосили.
А Петра, як і Вчителя, нa хресті розп’яли.
Щоправда,вдовольнили його прохання –
головою вниз, аби не бути поруч з Ісусом,
а тільки біля Його підніжжя.

P.S.
...Не просто уявить Петра за плугом,
Бо за життя лише на рибі знався,
Як і Павла - погоничем волів,
Адже освоїв мистецтво шить намети.
Але це, певно ж, все на тому світі.

«Петра- Павла у народі вважалося великим святом, до якого готувалися заздалегідь: білили хати,оздоблювали рушниками стіни,скрізь чисто прибирали, йшли до церкви, а дома потім розговлялися мандриками (від мандрувати). За легендою, Петро й Павло у своїх численних мандрах харчувалися цими пампушками. Кажуть, у цей день зозуля перестає кувати, тому що, за народним повір’ям, вона вкрала у святого Петра одну мандрику, за що Бог покарав птаху, і вона почала давитися мандрикою» (Віталій Жайворонок «Знаки української етнокультури». Київ, Видавництво «Дніпро»,2006, стор.446).
...Можна тільки подивувати зі спритності церкви використовувати в своїх намірах століттями вироблені народом традиції й звичаї. Адже ж і до Петра з Павлом українці дбали про чистоту й красу своїх осель. Тай зозуля не через поглинання Петрової мандрики, а з настанням відповідної пори переставала кувати...