ОЗЕРО НЕЧІМНЕ*

Спить озеро. Не розбуди словами
Його спокійну, древню сивину.
Дивися, як м'якими рукавами
Хвилюють верби тихий берег сну.
Про що мовчать? Невимовлений докір
У хвилях, що цілують береги,
І піниться минулого неспокій,
Що серцю, наче п і с н я, дорогий.
О,що те дно хова від зору ока?
Можливо, пестощі весняного тепла…

Любов -- як тайна вічна і глибока,
З якої вірність М а в к и проросла.

ТОЙ, ЩО В СКАЛІ СИДИТЬ

...І знов щемить, і знов у серце стука
Дух темряви – Т о й, щ о в с к а л і сидить.
Змовкає день і час. Холонуть руки.
Зникай, маро́, була це тільки мить!
Яке ж то забуття, коли є пам’ ять:
Великий смуток, радощі малі.
Вони живі. Захочуть і поранять
Руїнами і Того, що в скалі.


«АЛЕ МИНАЙ ЛЮДСЬКІ СТЕЖКИ, ДИТИНО…»

Тривожу вдруге я те озеро Нечі́мне,
А поруч мій Л у к а ш байдуже розмовля,
Як вітер весняни́й, мінливий, непостійний,
Не зна, куди майнуть, війнути звідкіля.
А озеро мене у відповідь басами
І кумканням, і скреготом, і шелестом віта.
Голосить – не щадить і теплиться сльозами,
Що ось, мовляв, живе забута "Пісня" та!..
Той лісовий мотив, як дідуган прадавній,
Мудрує стільки літ, лунає відколи.
О дядьку Л і с о в и к, розрадь моє кохання.
Тут поруч – мій Лукаш! Зціли його, зціли…
Живучим дихом слів, що я сказать не вмію,
Пробудження весни нам плесо прорече.
І вітер жартівник обпалює плече,
Дарує ще одну, лишень одну… н а д і ю.

(З першої збірки "Дзеркала". - Львів:Каменяр,1991)

*Нечі́мне (Нечімле) - знамените предковічне озеро на Волині, місце дії драми-феєрії Лесі Українки «Лісова пісня».