Дослідження присвячене міфологічним уявленням ранніх цивілізацій Стародавнього світу – Царства Шумеру і Аккаду, Єгипту, давніх слов’ян, Стародавніх Китаю та Індії, а також північних країн Скандінавії та Старої Германії, щодо характеристики образу божества Долі та Її міфологічного оточення, реквізитів та атрибутики, багатоликості відтінків Добра і Зла як філософської аргументації у наповненні міфологеми «Доля».
Ключові слова: міфологічний світогляд,паралелі міфологічної свідомості, ранні цивілізації, Стародавній світ, Доля-Недоля, Добро-Зло, Покута, Життя-Смерть.

До теми: богиня-Доля у міфах світу

За уявленнями стародавніх слов’ян, Доля (від дієслова «ділити», «вділяти»)– богиня, що є у кожної людини, вона визначає наперед дати приходу у Світ Яви (Світ Людей) і відходу у Світ Нави (Світ Потойбіччя, Світ Предків), усі важливі віхи в житті людини (одруження або самотність), її навики, характеристики, благополуччя (сукупність усіх життєвих благ) чи його відсутність, продовження Дерева Роду (себто кількість дітей, внуків-правнуків), чи, навпаки, його завершення (бездітність). Від Долі не можна ні втекти, ні сховатися, вона супроводжує людину до самої смерті. Тому життя людини є передбачене Долею і нічого в ньому не відбувається випадково. Людина може відчути Долю лише інтуїтивно, своїм «внутрішнім голосом», який у тяжку хвилину приходить їй на поміч. У всіх без винятку цивілізаціях Стародавнього світу присутнє божество Долі, як і інші міфологічні образи-символи, що Її супроводжують, як наприклад, боги-деміурги Матір Роду, Батько Роду, Дерево Роду, духи Роду, охоронці хатнього вогнища і таке інше.
Так, у міфології давніх слов’ян існувала богиня Макош (Мокош, Мокоша, Могущ, в деяких джерелах – Додола, Велесиня) – «Богиня всієї Долі», старша з «доленосних» праслов’янських богинь. Вона пряла на Небі Нитки усіх Доль, а на Землі вважалася покровителькою плодючості Роду, сімейного вогнища і щастя.В її руках були зосереджені Нитки Життів всіх живих істот (і богів у тому числі). Це образ богині-деміурга Матері Роду – «Великої Матері», тоді як чоловіче начало Всесвіту Сварог. Богиня Макош – «Велика Ткаля», тримає в руках полотно світу, на якому сплітає дивовижні візерунки із Ниток людських Доль. Праматір Роду Макош може в секунду обірвати будь-яку Нитку, але вона ніколи цього не зробить. Уявлялася Макош нашим предкам-слов’янам високою вродливою зрілою жінкою, а не дівчиною (як богиня Гармонії та Злагоди – Лада). Адже Макош богиня плодючості, материнства. Її символ тварини – корова. Інколи зображалася з рогами–символом святості.Іноді слов’янські міфи парують Макош не з богом Верхнього Неба – Сварогом, а з «земним» богом Велесом. У руці, протилежній від бога Велеса, у неї «ріг достатку» (згадаємо відоме зображення богині Макош на збруцькому ідолі Світовида).
У «верховної богині усіх Доль» були дві «доні»-помічниці – богиня Доля та богиня Недоля. За давньослов’янським міфом, коли Макош пряде черговий пласт світобудови, Доля і Недоля почергово торкаються Ниток Доль на Її полотнищі, визначаючи долі людей слов’янського племені-роду, найдрібніші та визначальні, етапні моменти їхнього життя. Богині Доля і Недоля пов’язують Покутними Нитками людину з плодами її земних надбань – добрими та злими справами. Покута – це початок і кінець усілякої справи людини, причина та її наслідок.
Образом богинь-«прядильниць» праслов’янська богиня Мокош з Долею і Недолею перегукуються з «Мойрами»– богинями долі у античній міфології (гр. Μοῖραι, Moirai, moira означає «частка», «доля»). Клото, Лахесіс та Атропа (Антропос) – доньки божества неминучості Ананке, за іншою версією – доньки Зевса і Феміди, ще іншою – богині ночі Нікс, визначали долі людей та богів.
Як розповідають давньогрецькі міфи, з мойрами було пов'язане все життя людини. Клото (Прядильниця) пряла нитку людського життя і уособлювала неухильну і спокійну дію Долі, Лахесіс (Дарувальниця) вела людину крізь усі мінливості Долі і втілювала Її випадковості, Атропа (Невідворотна) перетинала нитку, коли наставала хвилина смерті, і давала розуміння невідворотності Долі. Мойри вважались охоронницями ладу у всесвіті та в стосунках між людьми; вони мали владу й над долями богів. Навіть боги не могли урятувати людину від смерті, якщо це суперечило її Долі.
Давні греки (у тому числі і філософ Платон) уявляли «мойр» силами вищого світового порядку: вони сиділи на небі на троні, в білому вбранні, з вінками на головах і пряли під звуки гармонії сфер. Від них залежав успіх всіх земних призначень: їх прикликали, коли народжувалася дитина, молоді приносили їм жертви в день шлюбу, а вершники складали їм обітниці перед змаганнями. Зображували мойр статечними жінками з кужелем, терезами, ножицями або сувоєм папірусу, на якому записані непохибні слова Долі. Їм приносили в жертву фрукти, мед, квіти. Римляни звали мойр «парками». У сучасній грецькій мові «мойра» («парка») також уживається як синонім слова «доля».
Цікавим є той факт, що у міфології північних народів, зокрема у староскандінавській і старогерманській, є теж тріада доленосних богинь, що своїми функціями зовсім подібні до грецьких, слов’янських, давньокитайських та індійських. Тут,мабуть, треба наголосити швидше на паралелях міфологічної свідомості цивілізацій Стародавнього світу, ніж на прямих запозиченнях.
Так, у міфах Давньої Скандинавії та Германії тріада богинь, що визначала долю людям, називалася «Норнами»: першою «норною» була мудра стара Доля – «Урд», що читала згорток-сувій минулого; другу – зрілу звали «Верданді»-«становлення»; третя, наймолодша, «Скульд» – оберігала сувій майбутнього.
А в міфах Давнього Китаю знаходимо образ богині Долі – Чжі Нюй, що асоціювалася з зіркою Ткалі у сузір’ї Ліри. У пізній китайській міфології Чжі Нюй шанувалася як богиня-покровителька ткацького мистецтва,її образ був дуже популярним у китайських казках та народній поезії, адже виткані під опікою Чжі Нюй узори на полотні символізували «життєву дорогу» мешканців минулого, теперішнього і майбутнього Китаю.
Щодо міфологічних уявлень Старожитньої України-Русі, то, пройшовши метаморфози від політеїзму до монотеїзму, від язичництва до християнства, Доля набула статус «нижчого божества», себто перетворилася на «Добрий Дух», що обов’язково пов’язаний з добробутом і щастям-«везінням»,який поруч з Ангелом-хоронителем «і в день, і вночі» пильнує життєву Дорогу кожної особистості, аби вона не схибила зі свого накресленого «рукою Бога» шляху, бо інакше потрапить в обійми лихих «посестер» Долі (Судениці,Фортуни) – Недолі ( «злого Духа»-Злощастя, старослов’янського антипода-ворога Долі), Обиди (від дієслова «зобидити»; «Та, що несе біду-обиду»),Облуди («Та, що зводить на манівці») та Злиднів (Ті, що перетворюють дні радісні у «злі дні»). У народних староукраїнських повір’ях, Доля народжується з людиною і вмирає з нею, а по смерті сидить на могилі покійного, а потім відвідує і поминає покійного у його хаті разом з рідними. За іншими уявленнями, побачити свою Долю можна лише два рази за життя – відразу після народження і за кілька хвилин до смерті. У такому трактуванні засвоїла образ Долі українська фольклористика та етнологія, що її захоплено досліджували відомі українські вчені та письменники – Борис Грінченко у «Словнику української міфології», Іван Нечуй-Левицький у виданні «Світогляд українського народу», Павло Чубинський у праці «Мудрість віків», Олександр Потебня у книгах «О некоторых символах», «О Доле и сродных с нею существах», Володимир Гнатюк «Останки передхристиянського релігійного світогляду наших предків», а також Петро Іванов «Народные рассказы о Доле», Григорій Дяченко «Полный церковнославянский словарь», Олександр Афанасьєв «Поэтические воззрения славян на природу», Микола Чмихов «Від Яйця-райця до ідеї Спасителя», Василь Скуратівський «Доля», Михайло Москаленко «Золотослов. Поетичний Космос Древньої Русі» та інші.
Староукраїнська міфологічна традиція пов’язує образ Долі з домашнім побутом, з прихильністю чи, навпаки, ворожістю Предків Роду, Духів Роду (Рода і Рожаниць), з символами-оберегами Хати та Печі – «хатнього Вогнища», з образом Домовика (Хованця) та його дружини Домахи або Домці (Домни). Адже представники «нижчої міфології» Домовик та Домця перебувають у домі поруч з людьми протягом дуже великого часу – від старшого покоління сім’ї-роду до молодшого – особливо, коли йдеться про стару «ветху» оселю, де з діда-прадіда накладена магія захисту на всі елементи інтер’єру, починаючи з порога, а далі печі, вікон, комина, покуття. Отож, пара Домових у спілці з Доброю Долею впливають на добробут сім’ї, бо вони охороняють не тільки Хату і «хатній родинний Вогонь» у ній, але й усіх тих, хто в тій хаті живе (у їх опіці перебуває також і домашня худоба) від Обиди, Злиднів, Хвороб та Нападників. Живе подружня пара Домових у темному тісному нижньому закутку-«закамарку» Печі– старожитнього домашнього вівтаря, чи правильніше мовити «у припічку». За іншими переказами «у запічку», на горищі, або за порогом.
Існують повір’я,як задобрити пару Домових - треба принести їм у жертву чорну курку, пустити її під піч, а ще залишити їм біля печі гостинець у звичаєві для них дні (28 січня та 30 березня): після вечері поставити для них горщик каші, обкладений гарячим жаром. Рівно опівночі, як ідеться в повір’ї, Домова пара виходить із-під печі і вечеряє. З тієї пори вони смирні та послужливі. Світова література наводить багато народних казок, де Домовики допомагають людям у побуті, прибирають в оселі, натирають до блиску кухонний інвентар, доглядають тварин, особливо полюбляють коней та молодняк (телят, ягнят, козенят, поросят, домашню птицю), а ще не байдужі до котів. Не даремно, коли заселяли нове обійстя, то першими, на догоду українським народним звичаям і захисним магічним ритуалам, у двір пускали червоного півня ( праслов’янський символ Вогню), а в хату – кішку (що знешкоджувала нечисту силу).За міфом епохи старожитності, 30 березня для Домових тяжкий день – із них спадає стара шкура і від болю вони не впізнають своїх домашніх, тому можуть ненароком їм шкодити. В цей день у давнину боялися ходити по двору. Не люблять Домовик та Домна солоної їжі, лише прісну або солодку. До наших днів українці вірять, що Домові приносять в оселю щастя, себто Добру Долю, а коли її покидають – то хата стає уразливою для хвороб і бід, себто для Обиди та Злиднів. З покоління в покоління передавали звичаєві приписи-настанови, як у разі переїзду до нового житла покликати за собою і пару Домових.
В епоху Старожитньої Русі-України,вочевидь, з давніших пластів етнокультурної спадщини епохи Трипілля прижився міф про Вужа як праобраз слов’янського Домового Духа ( доказом цього є згадане повір’я про те, що Домовик, як і вуж у природі, скидає «стару шкуру») .
Неотруйний вуж, що споконвік жив здебільшого поблизу водойм, у вологій та лісовій місцевості, був священною твариною слов’янської богині Місячної Води - Дани. Археологія зберігає багато ритуального посуду періоду первісних землеробів трипільської культури із зображенням вужів та змій як приклад поклоніння богам і духам Води. Праукраїнці називали Вужа «домовиком», оскільки з епохи первісних землеробів вужі мешкали під порогом хати (дерев’яним) або в хаті під піччю (підлога була земляною), вони ловили мишей. Це зафіксовано і на Чернігівщині, і на Гуцульщині, і,зрештою, на всій території України. Причому, співжиття з вужем люди сприймали спокійно і вважали це таким же благословенням для родини й господарства, як гнізда лелек та ластівок. Вужа пригощали молоком, його заборонялося вбивати, що зафіксовано в повір’ях, приказках та українських народних казках. До слова, у казках та легендах часто згадуються Змій-цар та Змія-Цариця «з золотою короною» на голові (ознаки двох світлих жовтих смужок-«вушок» на голові, за якими в природі вужа відрізняють від отруйних змій). У давньоукраїнській оселі пічки і вікна навпроти пічок, були прикрашені зображеннями вужів, предки-українці носили зображення вужів на грудях як обереги у вигляді амулетів. Під пічкою завжди ставили миску з молоком для «охоронців домашнього вогнища», адже вірили,що Вужі-домовики пускають в хату тільки членів Роду,а непроханих зайд здатні налякати, «загризти» до смерті.
У казках перед «Зміїною царицею» потрібно розстелити обрус (рушник), а згідно слов’янських традицій, рушники прийнято «жертвувати» водним джерелам, це пояснювалося тим, що для вибілювання полотна його необхідно було мочити у воді й сушити на сонці. Так виник звичай прикрашати пічку ( а згодом і всі оберегові складові української оселі) полотнами-рушниками.
У давні часи знали, що вужі здатні напитися молока навіть із вим’я корови, обвиваючись довкола її ніг, а тому ставили у стайні ближче до порога козу, у якої вим’я нижче до землі, аби корови-годувальниці лишалися недоторканими. Так виник міф про Козу, що пов’язана з «нечистою силою». Вужі вважалися тваринами, наділеними магічними силами, на них заворожували на здоров’я і хворобу-порчу, а також ворожили на близьку кончину – про це є згадки у фольклорно-етнографічних джерелах, а також у творах української класики (скажімо, Юліан Опільський «Сумерк»).
Про Вужа-домовика згадав у своїй історичній поемі «На Святоюрській горі» наш краянин, відомий поет, прозаїк і науковець кінця ХІХ століття Іван Франко. [10, с.645]
«Був собі колись господар,
мав і поле, і садок,
гарну хату і худобу,
пчіл чимало колодок…
Був у нього вуж домашній,
що нікого не кусав
і свобідно всюди лазив:
уночі корови ссав,
а на день йому господар
від нетямної пори
ставив молоко солодке
у мисчині край нори.
Вуж сей — то було хазяйське
щастя: і з роси й з води
в двір плило добро, сторічний
плід давали всі труди».

За уявленнями давньоукраїнської міфологічної свідомості, Домові (за винятком Вужа) невидимі, проте інколи показуються малим дітям та при виняткових обставинах дорослим, наділеним особливим даром «яснобачення».
Долю у вигляді Жінки, чи вродливої, молодої, чи убогої, старої «бачать внутрішнім зором» тільки характерники, прозвані у народі «відьмами» та «відьмаками»-«мольфарами», бо одухотворена Доля – це наче двійник тої людини, чию життєву долю вона втілює; в образах Багатих чи Бідних Жінок прижилася богиня Доля в українському народному мистецтві та літературному надбанні – Леся Українка «Лісова пісня», Валерій Шевчук «Голос трави»,Теодозія Бриж «Доля», скульптура в експозиції Львівського музею історії релігії).
Староукраїнська міфологічна традиція, що малює образ богині Долі у тісному взаємозв’язку з духами-охоронцями «хатнього вогнища» і духами- Предками Роду та бере свої корені від старослов’янського міфологічного світогляду, звісно ж не самотня в обширі міфологічної карти Стародавнього світу. Так, у шумеро-аккадській міфології існували теж боги, що відповідали за охорону людей та їх родинний побут. У легендарного старовавилонського царя Біль-га-меса (шумер.), Гільгамеса (аккад.) – історичної особи,V правителя І династії м.Урука– міфологізоване монарше ім’я було пов’язане з міфом про «бога-захисника особистості» кожної людини, таким чином виник зв’язок між окремою людиною, мешканцем Царства Шумеру й Аккаду, і культом царя-боголюдини, а в його постаті монархічного укладу всієї країни. У мешканця Старої Вавілонії мало бути все «особистісне»: існував міф про Аруру, давньошумерську богиню, що сотворила людей з глини і визначала їхні долі; міф про Долю – особисту богиню-жінку, міф про «життєву силу» особистості – «шеду» (аккад.), «алад» (шумер.);міф про «Ламассу» – хранительку кожної особистості, добру богиню-заступницю;міф про ім’я людини, в якому закодована його Доля; міф про «Душу-напішту», що виявлялася через дихання і кров;міф про «славу-шуму» людини;міф про «таблиці доль Ме», у яких записані всі земні діяння людини, що їх між Землею і Небом переносить на своїх крилах величезний птах "буре-вітер» Анзуд в образі левоголового орла, він добрий і злий водночас; міф про Намтара – чоловіче божество Долі, сина богині Підземного світу Ерешкігаль, що приносить Смерть.Сім родинних суддів Землі і Підземелля «аннунаків» сидять у Підземному Царстві «господарки великої землі» богині Ерешкіґаль і виносять смертні вироки померлим. Імена померлих занотовує до «таблиць доль Ме» жінка-писар Гештінанна (шумер.), Белет-Цері (аккад.). Доля померлих визначається земними вчинками і становими ознаками – найщасливішими у Потойбіччі є маленькі діти, воїни і багатодітні батьки, а, загалом, ті душі, над якими відправили поховальний обряд.
Поруч із захисниками-покровителями людей епохи Межиріччя були і злі, ворожі до людей боги і сили–персоніфіковані «злі риси» людей, так звані «лемнуті»;Ламашта (аккад., кінець ІІ тис. до н.е.), у Шумері ототожнена з Диммою– левиноголова жінка-демон, що піднімається з Підземного світу, насилає на людей хвороби, викрадає дітей; демон дитячих хвороб. На давніх зображеннях годує грудьми свиню і собаку. Її міфологічні атрибути – гребінь і веретено.Споріднена із нею Ліліт-діва (народна етимологія «ніч») – відома шкідниця дітородження. Вважалося, що вона наводить причину на немовлят (п’є кров і висмоктує мозок із костей), зводить їх, викрадає, підмінює, наводить хворобу на породіль і робить молодиць безплідними.
У побуті старожитнього вавилонянина брали участь боги: Ашнан – бог землеробства та Лахар – бог тваринництва, Нінкасі– зачинателька пиво-варіння,Утту – богиня ткацького ремесла, Шукалітудда – бог-винахідник садівництва, Папригаль (Нінгаль) – винахідниця арфи та інші.
У такому багатоликому контексті,у багатогранній палітрі відтінків «доброти» і, навпаки, «ворожості» по відношенню до людини, оточена богиня Доля уміфологічному одухотвореному світі Стародавнього Царства Шумеру і Аккаду.
У Стародавньому Єгипті за Долю людей відповідалокілька богинь: у першу чергу, Ісіда –Цариця-Мати, богиня сімейного вогнища, подружньої вірності, материнства, покровителька породіль (Та, щополегшує пологи і визначає долю новонароджених царів, її ім’я по-єгипетськи означало «місце», «трон»), вона навчила людей жати і розтирати зерно, володіла даром магії і чародійства, символ Її тварини, як і слов’янськоїМакоші – корова; ототожнена з Ісідоюу пізніший час була богиня Хатхор – богиня Неба в образі Небесної Корови, що породила Гора-Сонце. ЗображаласяХатхоржінкою з коров’ячими рогами і сонячним диском між ними, була володаркою Небесного Дерева Життя – «Священної Сикомори» («Фіґи»).
Богиня Долі Хатхор особлива, вона втілювалася відразу в семи іпостасях. Отож, Стародавній Єгипет знав міфологічний образ «Семи Хатхор» - семи молодих близнючок-богинь, що живуть у Кроні Небесної Сикомори, грають на тамбуринах і систрах, годують у Потойбіччі душі померлих єгиптян і передбачають Долю кожної людини.
До наших днів зберігся автентичний гімн «Пісня Семи Хатхор» періоду Нового Царства, хочемо зацитувати його в опосередкованому авторському переспіві:
«Почуй наші кроки, Хатхор величава, всесильна,
Прийми наші танці в небесні могучі склепіння.
Володарко скипетрів царських, намиста і систра,
Владичице музики серця, божественних знаків.
Ликуй, можновладна, пора твоя схожа з п'янінням,
Володарко ритмів безумних, палких піснеспівів.
Владичице вінкоплетіння та юрм хороводних,
Легка і граційна, мов звуки небесної арфи.

Величносте наша, тобі ми возносим похвалу
Від сонцевгасання до зірки ранкової в небі.
Володарко гімнів, владичице Мемфісу грізна,
Велителько книг велемудрих, писців многотрудних.
Прийми наше слово, Хатхор, як уклінну офіру,
Споглянь наші лики, для тебе вінками примітні.
Промов до нас ласкою, вид свій щодень розпогоджуй,
Владичице музики серця, безмежних невтолених ритмів".

«Владичиця музики серця», богиня Хатхор незмінна супутниця пологів, помічниця повитух, захисниця жінок у «священному стані». Коли народиться немовля,Сім Хатхор провіщають, що чекає дитину: буде вона багата чи бідна, коли одружиться, чи матиме дітей і скільки, і від чого помре. Коли людина помирала, у Єгипті говорили приказкою:

«На Дереві Хатхор не стало листя».

На сторожі кожного мешканця Стародавнього Єгипту, окрім богині Долі Хатхор, стояли родинні боги-охоронці єгипетської оселі: карлико-подібні, кривоногі«Беси»(«Бес-Аха» - «Воїн» та «Бес-Хіт» - «Танцюючий») з широким потворним обличчям, що постійно корчилося у гримасах, і їхні дружини «Бесіт».«Бес»-«Воїн» потрясав зброєю, «Бес»-«Танцюючий» гримів у бубни і брязкальця, відлякуючи від оселі усяку нечисть – злих духів і отруйних змій та скорпіонів.
Подружжя Бес і Бесіт вважалося у міфології Єгипту покровителями веселощів, музики, танцю, весільних церемоній.
Шанованою у Єгипті була міфологічна Змія-Рененутет – архаїчна богиня родючості, втіленням якої була кобра. На святі Врожаю єгиптянки виплітали у дар богині Рененутет вінки з колосся нового врожаю і приносили до Її храму як жертву разом із солодощами, зерном і пивом, аби богиня шлюбу і сімейного вогнища Рененутет подбала про долю відданиць. Обряд Врожаю у Стародавньому Єгипті дуже нагадує аналогічний обряд «обжинок» і «обжинкового весілля» у Старожитній Україні.
Богиня Рененутет безпосередньо пов’язана з іпостассю душі стародавнього єгиптянина,що визначалася сокровенним іменем «Рен», яке по смерті пам’ятають нащадки. У сокровенному імені «Рен» закодована Доля людини (так трактується символічне навантаження звукопису імені у будь-якій міфології цивілізацій Стародавнього світу, як повір’я воно повсюдно живе і по- нині).
Був у міфології Єгипту і свій «Ангел-охоронець» - це бог Доброї долі, удачі і достатку«Шаї». Він навчив єгиптян вирощувати виноград і смакувати його плодами. Поряд з архаїчною богинею Рененут,Шаїзображався в образі змії, інколи – козла, пізніше – чоловіка.
Згадучи про богів і богинь Доброї Долі (без характеристик «і добрі, і лихі водночас», от як у давніх слов’ян Добра Доля мала ще ім’я «Доброгніва»), не можна обійти богиню Давнього Китаю «Лакшмі» –вона відома у міфології як прекрасна дружина великого бога Вішну, втілення його творчої енергії. Богиню багатства і щасливої Долі зображали в образі красуні, що сидить на квітці лотоса – символі материнства, безсмертя і чистоти.
Описуючи образи богинь Долі в міфологіях ранніх світових цивілізацій, прослідковуємо певні паралелі не тільки в сюжетах, що наповнюють ідентичним забарвленням їх міфологічне призначення помагати людям та оберігати їх від народження аж до смерті, паралелі торкаються різних деталей (образів-символів та реквізитів), що супроводжують Їх міфологічне існування – мова йде не тільки про образ Молодої, Вродливої Долі чи Долі як Богині-Ткалі, «згортків-сувоїв з минулим, теперішнім та майбутнім», групування в тріади («мойри», «норни»), а також міфологічне явище «семи Хатхор» (що має зодіакальний зміст, присутній у багатьох міфологіях світу і слов’янській, зокрема, от як бог «Семиярило»), поклоніння архаїчним богам Води в образах Змії тощо, а й така непомітна на перший погляд риса богинь Долі – їх любов до музики, адже майже кожна з них «слухає музику Світобудови» і грає, чи то на Небесній арфі (у Шумері), чи то на систрі (у Єгипті), чи на тому ж самому ріжку (слов’янська Макош), що є одночасно і «рогом достатку».
Богині Доброї Долі завжди у міфологічному контексті мають свого антипода – богинь та богів Злої Долі, без протиборства Добра і Зла не існує жодної системи міфологічного світогляду в цивілізаціях Стародавнього світу.
Світові релігії, що сформувалися на фундаменті політеїстичних міфологічних уявлень, увібрали в себе як «нижчу міфологію» і як етнокультурний пласт давніх народних звичаїв, обрядів та вірувань уявлення про Долю людини.

Література до статті:
1.Бурдо Н. Сакральний світ трипільської цивілізації. – К.: Наш час, 2008. – 296c
2.Гнатюк В. Нарис української міфології. – Львів: Ін-т Народознавства Нац. Академії Наук. України, 2000. – 263 с.
3.Гнатюк В.М. Останки перед християнського релігійного світогляду наших предків //Українці: народні вірування, повір’я, деманологія. – К., 1991. – С.183 – 184.
4.Гнатюк В. Етнографічні матеріяли з Угорської Руси: Байки, леґенди, істор. перекази, новелї, анекдоти з Бачки: Интеґральневиданє “Етнографічного збірника”, том ХХХ Наукового Товариства ім. Шевченка, Львов 1911 р. – “Руске слово” :Новий Сад, 1986. – Т. 2. – 355 с.
5.Зайченко В. Вишивка Чернігівщини. – К.: Родовід, 2010. – 208 с.: іл.
6.Знойко О.П. Міфи Київської землі та події стародавні. – К.: Молодь, 1989. – 304 с.
7.Казки про тварин (Українська народна творчість)/ Упорядник Березовський І.П. — К.: Наукова думка, 1979. — 575 с.
8.Калінін Ю.А., Харьковщенко Є.А. Релігієзнавство (підручник). – К.: Наукова думка, 1995. – 253 с.
9.Лозко Г.С. Українське народознавство. – Тернопіль: Мандрівець, 2011. – 512 с
10.Мусіхіна Л. Магія українців устами очевидця. — К.: ТОВ «Гамазин», 2012. — 400 с.
11. Скуратівський В.Т. Дідух: свята українського народу. - К.: Освіта, 1995. – 272 с.
12. Франко І.Я. Вибрані твори у трьох томах. – Том 1. – К.: Дніпро, 1973,с.645.
13.Воропай О. Звичаї нашого народу. – К.: Оберіг, 1991. – Том ІІ, c.48.