Там, у рожевих відтінках, коханої риси м’які,
Вона скупана в піні морській, мов Афродіта прекрасна.
Зазирни в її очі – іскристі, прозорі які!
Зазирни в її душу – душа її чиста, атласна…
Доторкнися до неї – струмочком джерельним дзвенить,
Кришталевим відлунням, барвистою сміху габо́ю,
То із трав соковитих до рук твоїх сарна біжить –
То вертають на ве́сну ключі, а чи чайка ячить над тобою?...

Чи довершиш початий малюнок, чи втратиш його –
Чи прикличеш палітру в сто барв, чи осіннє падіння
(порожнеча, чи втеча – ти, може, шукаєш кого? –
У пригаслих самотніх свічах я вчуваю твоє голосіння).
Повернися… Я знаю, що це не реальність – міраж,
Десь на відстані літ загубились тремтіння юначі –
І яка ти тепер?.. Все така, а чи ні – все така ж,
Коли там, у забутих садах, соловейко і досі ще плаче…

У бурхливий потік не вступають удвічі на вік,
І кохані, розгублені нами, з бездонних глибин не зринають.
Тільки хто ж це над нами магічне закляття прорік,
Коли й тут, між розбурханих зим, наші душі о щастя в о л а ю т ь!
Наші душі поранені… Ось вам дорожня трава,
Прикладайте до рани – полегшає в часі небавом.
Тільки пам’ять немеркнуча – й досі тривожно жива,
Тільки пам’ять немеркнуча – висне дрімучим удавом.

…І в осяянні раптом – ти юний, в обрамленні квіт,
Щось наївне, дитинне, у серце тихенько вповзає,
Ти, як бог всемогучий, ти в колі п’янких афродіт,
І вогонь палахкоче… Одвічний вогонь не згасає!

(Зі збірки "Семивідлунням". - Львів:Сполом,2008)