Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.03.14
02:38
Не розказуй мені про любов,
Лиш кохай мене палко, без тями!
Ти повернешся ще в мій альков,
І торкнешся волосся вустами!
.
Ніжноковзанням віллєш снаги,
Біострумів сяйнуть блискавиці,
Вдарить спалах миттєвий жаги,
Лиш кохай мене палко, без тями!
Ти повернешся ще в мій альков,
І торкнешся волосся вустами!
.
Ніжноковзанням віллєш снаги,
Біострумів сяйнуть блискавиці,
Вдарить спалах миттєвий жаги,
2026.03.14
00:59
Олександр Жаров (1904—1984)
Сяйте багаттями, синії ночі!
Ми – піонери, діти робочих.
В радісну еру
мчим стрімголов,
клич піонера –
«Завжди будь готов!»
Сяйте багаттями, синії ночі!
Ми – піонери, діти робочих.
В радісну еру
мчим стрімголов,
клич піонера –
«Завжди будь готов!»
2026.03.13
22:31
Професор дрімав
під час
засідання кафедри
але всередині нього
вирувала запекла дискусія
між виноградною силою кавказу
та галицькою стриманістю
та чача була не просто рідиною
під час
засідання кафедри
але всередині нього
вирувала запекла дискусія
між виноградною силою кавказу
та галицькою стриманістю
та чача була не просто рідиною
2026.03.13
21:53
Гуаш весни чарує спраглі очі,
Мов перший дотик лагідних долонь.
В твоїй душі займається вогонь.
Прибравши холод, йде тепло уроче.
Блакить небес, прозора та пророча
Впадає в плеса синіх ручаїв.
Проміння, наче золотий курсив
Мов перший дотик лагідних долонь.
В твоїй душі займається вогонь.
Прибравши холод, йде тепло уроче.
Блакить небес, прозора та пророча
Впадає в плеса синіх ручаїв.
Проміння, наче золотий курсив
2026.03.13
20:00
І
Немає з ким у спокої дожити
свої три літа на своїй землі...
ну як вас уму-розуму навчити,
помітні українські москалі
і не помітні інде посполиті?
Уперся рогом за своє корито
чужий по духу рід мій у селі.
Немає з ким у спокої дожити
свої три літа на своїй землі...
ну як вас уму-розуму навчити,
помітні українські москалі
і не помітні інде посполиті?
Уперся рогом за своє корито
чужий по духу рід мій у селі.
2026.03.13
19:57
За Росією, навіки втраченою,
Бо нова –тюрма ще гірша.
Рахманінов плаче в зарубіжжі,
На розраду слів уже нема.
Бо ж не тільки слово, а й музику
Душать в обіймах невігласи…
Бо Росія голодна й загнуздана,
І до смаку їй оди й оглушливі марші.
Бо нова –тюрма ще гірша.
Рахманінов плаче в зарубіжжі,
На розраду слів уже нема.
Бо ж не тільки слово, а й музику
Душать в обіймах невігласи…
Бо Росія голодна й загнуздана,
І до смаку їй оди й оглушливі марші.
2026.03.13
19:40
Хто ти, жінко? Яка ти, квітко?
Солод серця гірким полином...
Ой яка ж бо летка, лелітко...
Гай хіба ж то твоя провина,
що вродилась у мамки слічна,
крихту гойна? Усе полова...
Вроди - капка, та й та не вічна,
Солод серця гірким полином...
Ой яка ж бо летка, лелітко...
Гай хіба ж то твоя провина,
що вродилась у мамки слічна,
крихту гойна? Усе полова...
Вроди - капка, та й та не вічна,
2026.03.13
19:39
Поворожу на чистих сторінках
сліпучо білих - білим і на біло...
Зіллю свій жаль і все, що наболіло -
хай чистість та вбере і біль, і страх...
На білім болю пам'ять настою,
зіп'ю лиш раз і виллю, щоб забути...
Так розірву прокляття чорні пута,
сліпучо білих - білим і на біло...
Зіллю свій жаль і все, що наболіло -
хай чистість та вбере і біль, і страх...
На білім болю пам'ять настою,
зіп'ю лиш раз і виллю, щоб забути...
Так розірву прокляття чорні пута,
2026.03.13
11:42
Не віриться, що перше серпня
До нас навшпиньках підійшло,
Встромивши вістря прямо в серце,
Нахмуривши сумне чоло.
Воно прийшло, як піхотинець
Крізь огорожі та рови.
Воно пропхалось попідтинню
До нас навшпиньках підійшло,
Встромивши вістря прямо в серце,
Нахмуривши сумне чоло.
Воно прийшло, як піхотинець
Крізь огорожі та рови.
Воно пропхалось попідтинню
2026.03.13
11:36
Щоденно поїзди гудками плакали,
Коли везли вигнанців по землі,
Котра пахтіла кров'ю вурдалакові,
Що жадібно від галасу хмелів.
Хватав жінок, дітей, і люто бавився,
Незнаний звір залісенських боліт,
Гонимий і жадобою і заздрістю
Коли везли вигнанців по землі,
Котра пахтіла кров'ю вурдалакові,
Що жадібно від галасу хмелів.
Хватав жінок, дітей, і люто бавився,
Незнаний звір залісенських боліт,
Гонимий і жадобою і заздрістю
2026.03.13
05:57
Пересохли джерела натхнення
І озер задоволень нема, -
Маячить за плечима у мене
Без ніяких здобутків сума.
Повисає, мов прапор поразки,
Мов безсилля і слабкості знак, -
Мов закінчення доброї казки,
Яке щойно дошкрябав сяк-так...
І озер задоволень нема, -
Маячить за плечима у мене
Без ніяких здобутків сума.
Повисає, мов прапор поразки,
Мов безсилля і слабкості знак, -
Мов закінчення доброї казки,
Яке щойно дошкрябав сяк-так...
2026.03.13
05:08
Осипався із підборіддя мій грим
Занурю печалі у віскі & джин
Приборкувач занапастив свій батіг
І леви замовкли і тигри притихли
Ла-ла-ла-ла-ла-ла-ей
О вип’єм усі адже клоун помер
Занурю печалі у віскі & джин
Приборкувач занапастив свій батіг
І леви замовкли і тигри притихли
Ла-ла-ла-ла-ла-ла-ей
О вип’єм усі адже клоун помер
2026.03.12
23:33
Зимова соната лунає красиво,
Сніжинки легенькі пошиють серпанок.
Казкова новела лягає курсивом -
Краплинки надії прикрасять світанок.
Октави небесні співають блакиттю,
Стражденні рядочки запахли зимою.
Ласкаво засяють минулі століття,
Сніжинки легенькі пошиють серпанок.
Казкова новела лягає курсивом -
Краплинки надії прикрасять світанок.
Октави небесні співають блакиттю,
Стражденні рядочки запахли зимою.
Ласкаво засяють минулі століття,
2026.03.12
22:48
Себе, коханого, люби,
Люби шалено й емоційно.
Ти найдорожчий і безцінний
Серед безликої юрби.
Себе, коханого, люби,
Не припиняй ні на хвилину,
Нехай думки до себе линуть
Люби шалено й емоційно.
Ти найдорожчий і безцінний
Серед безликої юрби.
Себе, коханого, люби,
Не припиняй ні на хвилину,
Нехай думки до себе линуть
2026.03.12
17:24
У часи, як в Україні ще чумакували.
Ішли валки чумацькії по Дикому полю,
Випробовували часто мінливую долю,
Бо усякі небезпеки на них там чигали.
Хижаки та ще, не дай Бог, степові пожежі,
Від яких порятуватись було неможливо.
Чи то в балці налетить
Ішли валки чумацькії по Дикому полю,
Випробовували часто мінливую долю,
Бо усякі небезпеки на них там чигали.
Хижаки та ще, не дай Бог, степові пожежі,
Від яких порятуватись було неможливо.
Чи то в балці налетить
2026.03.12
17:01
І
Знищує совкове покоління
бог війни, але цупке коріння
пріє – не пани, і не раби,
а розтерте жорнами судьби
і не пересіяне насіння
під орала іншої доби.
Ера воєн вирушає далі,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Знищує совкове покоління
бог війни, але цупке коріння
пріє – не пани, і не раби,
а розтерте жорнами судьби
і не пересіяне насіння
під орала іншої доби.
Ера воєн вирушає далі,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ді Чубай (2016) /
Проза
Гарячка
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Гарячка
- Моє серце стукає в голові, а не у грудях. У вас таке бувало, Михайле Михайловичу?
- Ні, - спокійно каже він, і я чую шелест чергової сторінки. - Розкажеш якусь історію?
Облизую потіскані губи. В думках пустка, пальці відчувають лише піт. Холодний піт страху й неминучості, о, його не витреш рушником і не звієш вітерцем, він...
- Придумала що-небудь?
- Не маю сили. На очі мовби каміння тисне, і я не можу розплющитися.
Простір перестав коливатися від нашої розмови, але тиша ніяк не могла настати : на вулиці шини шурхотіли об асфальт, струм прибоєм колихав телефонні дроти, холодильник вискрипував свою металеву мелодію і кров молотом гупала у скронях.
- За моїх часів такого не було, - я знаю, що Михайло ховає у вусах усмішку, але не можу розплющитися, аби це побачити. Втім, мені й не треба : уявити його, сивого, з ціпком, у костюмі, пошитому десь у сторіччі дев'ятнадцятому, - раз плюнути.
- Коли я їздив у Карпати, - каже чоловік після секундної мовчанки, і його голос, глибокий та спокійний, пливе кімнатою, - то піднявся надто високо в гори і цим підірвав собі здоров'я. Але ж я не шкодую : побачивши красу Карпат, я зрозумів, що заради неї можна й померти.
- Ви майже так і зробили, - намагаюся бути дотепною, але горло не слухається - замість смішної фрази з нього виривається хрипіння вмирущої звірини. Я так і сказала Михайлові, і він розсміявся, мовби почув знайомий жарт.
Знову шурхіт сторінки - здогадуюся, що то не книга, а мій блокнот. Хочу розплющити очі й дізнатися, котрий саме, але повіки мовби виплавлені зі свинцю.
- Якого блокнота ви взяли? - запитую, і голос здригається.
- Не переймайся щодо цього, - голос Михайла дещо змінився : він підпер щоку рукою. - Першого блокнота я вже прогортав. У рукописах, до речі, ти згадуєш мене та ще чотирьох моїх товаришів, можна поцікавитись?..
- То шкільні твори, - перебиваю, згадавши теми, задані на уроках літератури. - Нам давали змогу практикуватися на чернетках.
- Ти говориш довшими реченнями. Стало краще?
- Зрушення є, - я брешу, не розуміючи навіть, навіщо. - Скажіть, будь ласка, як воно там, у дев'ятнадцятому сторіччі?
- Тихо й мирно. Я, прибувши сюди, на мить оглух від шуму. А в нас поля та зелень, будинки сонця не закривають - крутнеш головою, і от воно, велике, спокійне, тепле. Тут гарячіше, а вітер поривчастий, хоча небо погідне. Але у вашім часі є щось прекрасне, і я зачудований. Ви пишете, не вмочаючи пера у каламар. Якби таке було в нас, я устиг би написати набагато більше, хоч навряд чи моя писанина когось цікавила б...
- Можна писати без ручки й паперу, - кажу я, аби ще більше здивувати. - Ви могли би творити де й коли завгодно, а люди зі всього світу казали б, що ваш доробок прекрасний.
- Ученіє - світ!.. Коли чорнило чи папір закінчувалися і хтось із домашніх ішов на закупи, я страшенно нудився, - сміючись, каже Михайло, і я шкодую, що не можу по-справжньому його зрозуміти, кивнувши, сказати : "О, так, у мене таке траплялося неодноразово". - Добре ще, коли це ставалося влітку, - продовжує письменник. - Тоді я йшов дивитися на квіти : вони знали про те, що світ навколо них так само прекрасний, як і вони самі. Квіти розуміють, що природа наймудріша. А люди - ні. Скажи, чому на вулиці усе залите сірим бруком?
- Це плата за прогрес, - кажу я, і думка мені подобається. - Природа наймудріша, проте навіть геній здатен помилитися в людях, що їм він віддав свої знання. Тому зараз до нового ставляться надто обережно, аби не потрапило не в ті руки... Робити усе, щоби люди мислили вужче - модно.
- Я не очікував таке почути, - він вражений, і я хочу забрати свої слова назад, здійснити, так само, як він, подорож у часі та промовчати, не доносити до його чутливого слуху останню свою репліку, але я не можу. Хочеться піднятися й обійняти його, сказати, що все не так безнадійно, але я не можу, кров молотом гупає тепер уже в лобі, й мені хочеться вити з болю й відрази до себе, свого цинізму й недоробленої красномовності.
Розплющую очі та повертаю голову. Видно жахливо, але я звикла задовольнятися своїми тридцятьма відсотками світу.
Коцюбинський, сперши голову на лікоть, зовсім як на тому хрестоматійному портреті, сидить на моєму стільці за моїм письмовим столом (з'являються радість, гордість та веселка інших почуттів, що їх не опишеш, коли тіло все ще вкрите холодним потом). Його очі закриті, сам він смутно киває головою, і мені знову стає гірко.
- Може, історію?.. - кажу несміливо, і чергова хвиля відрази до себе колише моїм єством. Михайло не для цього здійснив таку довгу подорож крізь час. Не для цього.
- Я запишу, - каже чоловік, беручи ручку. Я не можу побачити його очей, тож заплющуюся : так видно більше.
Його очі пройняті захватом. І мені легшає.
- Була новорічна ніч, - мозок сам продукує слова, вони ллються з мене шаленим потоком, а я навіть не можу усвідомити, що говорю. - Послухавши дванадцять ударів півня об металеву пластину та випивши по келишку березового соку, ми вийшли у сніг відбирати у буржуїв ананаси : завтра літнє сонцестояння, треба буде підсмажити в попелі які-небудь ласощі, аби поїсти, перестрибнувши через Дніпро.
Усвідомлюю, що сказала. Розумію, що мій гість устиг записати. Збагнула, що завдала болю очам, звиклим бачити красу в людях.
- Мені варто вибачитися, - врешті спромоглася сказати щось путнє.
- За віщо? - лагідно питає Михайло. - Це ж я можу мандрувати в часі. Можу розповісти тобі багато-багато цікавого, але ж чомусь не розповідаю. Навіть про Кононівку мовчу. Жодного разу не сказав про добро в людях. Не спробував передати свої знання і не уточнив, яким був мій батько. Не сказав навіть, що чекає на тебе в майбутньому. Я взагалі мовчав про майбутнє, хоч бачив його так само добре, як бачу теперішнє. Це ти мусиш на мене образитись, а я матиму просити у тебе пробачення.
- На вас неможливо ображатися, - кажу правду, бо ніяк не можу мати поганих почуттів до жодного з класиків.
- Ти видужаєш, хоч я не мав би тобі цього казати, - по-змовницьки стишено говорить він. - Я взагалі не повинен тут бути, а тим паче говорити з кимось...
- Гортати чиїсь блокноти і знаходити там своє ім'я, - жартівливо кидаю : стає легше.
- Я знайшов там вірші.
- Ваш "Самотній" встократ ліпший, і навіть не намагайтеся щодо цього сперечатися.
- Я вів до іншого, - сумно каже чоловік. - Допомігши тобі пережити темні часи, маю лишити тебе на шляху до світлих.
Він піднявся зі стільця, кивнувши та помахавши на прощання рукою. Я кволо відповіла на його змах. Груди стиснув жаль розлуки.
Шурхотали сторінки блокнота. Мене поглинула гаряча темрява.
Пальці знову відчули піт, але не той, холодний - це був полум'яний піт життя, що палив мою гарячку так, як вона допіру палила мене.
Очі розплющуються - перед ними обличчя мами.
- Температура була висока, - каже вона. - Ти марила про ананаси.
- Мамо, - я схоплююся, аж мене доводиться притримати за плечі, щоби покласти у ліжко. - Мої блокноти на місці?
- Так, - відповідає мама, кинувши узвичаєним поглядом на мій стіл (о, якби ж ти знала, хто нещодавно тут сидів!)
- Більший лежить на меншому в лівому горішньому кутку столу, а ще один малий, розгорнутий на чистій сторінці з написом "МАН" - під коробкою олівців та капілярними ручками?
- Видужаєш, і я змушу тебе врешті прибрати в кімнаті, - чую замість відповіді. - Ти вже три роки не прибирала в шухлядах, - там кладовище моїх надій та невдач, подумала я, а ще там лежать пластикові гранчаки та всякий інший непотріб. - Твої шкільні заняття давно вже скінчилися, а ти за своїми гулянками...
- ... І хворобами...
- ...Ніяк не спроможешся розсортувати зошити й перебрати книжкові обкладинки.
- Зроблю, тільки-но матиму змогу, - я згідливо відступаю, прагнучи врешті скінчити цю розмову. - А що тоді шурхотало так, мовби...
Я придивляюся до вікна і бачу, що воно закрите від сонця великими газетними аркушами. Один майже відклеївся від скла, і протяг грався ним, як дитина, що їй конче треба дізнатися, з яким звуком папір розтинає повітря.
Ненавиджу дедукцію : вона руйнує прекрасну мару, химерно сплетену моєю гарячкою. Більше нічого доводити мені не треба, і я безсило падаю на подушку. Мама йде, і в голову приходить втішна думка.
Не настільки важливо, як саме, - Коцюбинський все-таки мандрував у часі. Він здійснив подорож, набагато складнішу : через час, простір та навіть смерть. І він ще довго так мандруватиме, він, самотній подорожній, сповнений любові до всього, що бачить навколо, готовий помітити добро там, де його й нема.
Треба було мені подарувати йому свою ручку : це хоч трохи показало би мою вдячність.
- Ні, - спокійно каже він, і я чую шелест чергової сторінки. - Розкажеш якусь історію?
Облизую потіскані губи. В думках пустка, пальці відчувають лише піт. Холодний піт страху й неминучості, о, його не витреш рушником і не звієш вітерцем, він...
- Придумала що-небудь?
- Не маю сили. На очі мовби каміння тисне, і я не можу розплющитися.
Простір перестав коливатися від нашої розмови, але тиша ніяк не могла настати : на вулиці шини шурхотіли об асфальт, струм прибоєм колихав телефонні дроти, холодильник вискрипував свою металеву мелодію і кров молотом гупала у скронях.
- За моїх часів такого не було, - я знаю, що Михайло ховає у вусах усмішку, але не можу розплющитися, аби це побачити. Втім, мені й не треба : уявити його, сивого, з ціпком, у костюмі, пошитому десь у сторіччі дев'ятнадцятому, - раз плюнути.
- Коли я їздив у Карпати, - каже чоловік після секундної мовчанки, і його голос, глибокий та спокійний, пливе кімнатою, - то піднявся надто високо в гори і цим підірвав собі здоров'я. Але ж я не шкодую : побачивши красу Карпат, я зрозумів, що заради неї можна й померти.
- Ви майже так і зробили, - намагаюся бути дотепною, але горло не слухається - замість смішної фрази з нього виривається хрипіння вмирущої звірини. Я так і сказала Михайлові, і він розсміявся, мовби почув знайомий жарт.
Знову шурхіт сторінки - здогадуюся, що то не книга, а мій блокнот. Хочу розплющити очі й дізнатися, котрий саме, але повіки мовби виплавлені зі свинцю.
- Якого блокнота ви взяли? - запитую, і голос здригається.
- Не переймайся щодо цього, - голос Михайла дещо змінився : він підпер щоку рукою. - Першого блокнота я вже прогортав. У рукописах, до речі, ти згадуєш мене та ще чотирьох моїх товаришів, можна поцікавитись?..
- То шкільні твори, - перебиваю, згадавши теми, задані на уроках літератури. - Нам давали змогу практикуватися на чернетках.
- Ти говориш довшими реченнями. Стало краще?
- Зрушення є, - я брешу, не розуміючи навіть, навіщо. - Скажіть, будь ласка, як воно там, у дев'ятнадцятому сторіччі?
- Тихо й мирно. Я, прибувши сюди, на мить оглух від шуму. А в нас поля та зелень, будинки сонця не закривають - крутнеш головою, і от воно, велике, спокійне, тепле. Тут гарячіше, а вітер поривчастий, хоча небо погідне. Але у вашім часі є щось прекрасне, і я зачудований. Ви пишете, не вмочаючи пера у каламар. Якби таке було в нас, я устиг би написати набагато більше, хоч навряд чи моя писанина когось цікавила б...
- Можна писати без ручки й паперу, - кажу я, аби ще більше здивувати. - Ви могли би творити де й коли завгодно, а люди зі всього світу казали б, що ваш доробок прекрасний.
- Ученіє - світ!.. Коли чорнило чи папір закінчувалися і хтось із домашніх ішов на закупи, я страшенно нудився, - сміючись, каже Михайло, і я шкодую, що не можу по-справжньому його зрозуміти, кивнувши, сказати : "О, так, у мене таке траплялося неодноразово". - Добре ще, коли це ставалося влітку, - продовжує письменник. - Тоді я йшов дивитися на квіти : вони знали про те, що світ навколо них так само прекрасний, як і вони самі. Квіти розуміють, що природа наймудріша. А люди - ні. Скажи, чому на вулиці усе залите сірим бруком?
- Це плата за прогрес, - кажу я, і думка мені подобається. - Природа наймудріша, проте навіть геній здатен помилитися в людях, що їм він віддав свої знання. Тому зараз до нового ставляться надто обережно, аби не потрапило не в ті руки... Робити усе, щоби люди мислили вужче - модно.
- Я не очікував таке почути, - він вражений, і я хочу забрати свої слова назад, здійснити, так само, як він, подорож у часі та промовчати, не доносити до його чутливого слуху останню свою репліку, але я не можу. Хочеться піднятися й обійняти його, сказати, що все не так безнадійно, але я не можу, кров молотом гупає тепер уже в лобі, й мені хочеться вити з болю й відрази до себе, свого цинізму й недоробленої красномовності.
Розплющую очі та повертаю голову. Видно жахливо, але я звикла задовольнятися своїми тридцятьма відсотками світу.
Коцюбинський, сперши голову на лікоть, зовсім як на тому хрестоматійному портреті, сидить на моєму стільці за моїм письмовим столом (з'являються радість, гордість та веселка інших почуттів, що їх не опишеш, коли тіло все ще вкрите холодним потом). Його очі закриті, сам він смутно киває головою, і мені знову стає гірко.
- Може, історію?.. - кажу несміливо, і чергова хвиля відрази до себе колише моїм єством. Михайло не для цього здійснив таку довгу подорож крізь час. Не для цього.
- Я запишу, - каже чоловік, беручи ручку. Я не можу побачити його очей, тож заплющуюся : так видно більше.
Його очі пройняті захватом. І мені легшає.
- Була новорічна ніч, - мозок сам продукує слова, вони ллються з мене шаленим потоком, а я навіть не можу усвідомити, що говорю. - Послухавши дванадцять ударів півня об металеву пластину та випивши по келишку березового соку, ми вийшли у сніг відбирати у буржуїв ананаси : завтра літнє сонцестояння, треба буде підсмажити в попелі які-небудь ласощі, аби поїсти, перестрибнувши через Дніпро.
Усвідомлюю, що сказала. Розумію, що мій гість устиг записати. Збагнула, що завдала болю очам, звиклим бачити красу в людях.
- Мені варто вибачитися, - врешті спромоглася сказати щось путнє.
- За віщо? - лагідно питає Михайло. - Це ж я можу мандрувати в часі. Можу розповісти тобі багато-багато цікавого, але ж чомусь не розповідаю. Навіть про Кононівку мовчу. Жодного разу не сказав про добро в людях. Не спробував передати свої знання і не уточнив, яким був мій батько. Не сказав навіть, що чекає на тебе в майбутньому. Я взагалі мовчав про майбутнє, хоч бачив його так само добре, як бачу теперішнє. Це ти мусиш на мене образитись, а я матиму просити у тебе пробачення.
- На вас неможливо ображатися, - кажу правду, бо ніяк не можу мати поганих почуттів до жодного з класиків.
- Ти видужаєш, хоч я не мав би тобі цього казати, - по-змовницьки стишено говорить він. - Я взагалі не повинен тут бути, а тим паче говорити з кимось...
- Гортати чиїсь блокноти і знаходити там своє ім'я, - жартівливо кидаю : стає легше.
- Я знайшов там вірші.
- Ваш "Самотній" встократ ліпший, і навіть не намагайтеся щодо цього сперечатися.
- Я вів до іншого, - сумно каже чоловік. - Допомігши тобі пережити темні часи, маю лишити тебе на шляху до світлих.
Він піднявся зі стільця, кивнувши та помахавши на прощання рукою. Я кволо відповіла на його змах. Груди стиснув жаль розлуки.
Шурхотали сторінки блокнота. Мене поглинула гаряча темрява.
Пальці знову відчули піт, але не той, холодний - це був полум'яний піт життя, що палив мою гарячку так, як вона допіру палила мене.
Очі розплющуються - перед ними обличчя мами.
- Температура була висока, - каже вона. - Ти марила про ананаси.
- Мамо, - я схоплююся, аж мене доводиться притримати за плечі, щоби покласти у ліжко. - Мої блокноти на місці?
- Так, - відповідає мама, кинувши узвичаєним поглядом на мій стіл (о, якби ж ти знала, хто нещодавно тут сидів!)
- Більший лежить на меншому в лівому горішньому кутку столу, а ще один малий, розгорнутий на чистій сторінці з написом "МАН" - під коробкою олівців та капілярними ручками?
- Видужаєш, і я змушу тебе врешті прибрати в кімнаті, - чую замість відповіді. - Ти вже три роки не прибирала в шухлядах, - там кладовище моїх надій та невдач, подумала я, а ще там лежать пластикові гранчаки та всякий інший непотріб. - Твої шкільні заняття давно вже скінчилися, а ти за своїми гулянками...
- ... І хворобами...
- ...Ніяк не спроможешся розсортувати зошити й перебрати книжкові обкладинки.
- Зроблю, тільки-но матиму змогу, - я згідливо відступаю, прагнучи врешті скінчити цю розмову. - А що тоді шурхотало так, мовби...
Я придивляюся до вікна і бачу, що воно закрите від сонця великими газетними аркушами. Один майже відклеївся від скла, і протяг грався ним, як дитина, що їй конче треба дізнатися, з яким звуком папір розтинає повітря.
Ненавиджу дедукцію : вона руйнує прекрасну мару, химерно сплетену моєю гарячкою. Більше нічого доводити мені не треба, і я безсило падаю на подушку. Мама йде, і в голову приходить втішна думка.
Не настільки важливо, як саме, - Коцюбинський все-таки мандрував у часі. Він здійснив подорож, набагато складнішу : через час, простір та навіть смерть. І він ще довго так мандруватиме, він, самотній подорожній, сповнений любові до всього, що бачить навколо, готовий помітити добро там, де його й нема.
Треба було мені подарувати йому свою ручку : це хоч трохи показало би мою вдячність.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
