ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.11.22
04:59
Одною міркою не міряй
І не порівнюй голос ліри
Своєї з блиском та красою
Гучною творчості чужої.
Як неоднакове звучання
Смеркання, темені, світання, –
Отак і лір несхожі співи,
Сюжети, образи, мотиви.
І не порівнюй голос ліри
Своєї з блиском та красою
Гучною творчості чужої.
Як неоднакове звучання
Смеркання, темені, світання, –
Отак і лір несхожі співи,
Сюжети, образи, мотиви.
2024.11.21
23:09
Замість післямови до книги «Холодне Сонце»)
Мої тексти осінні – я цього не приховую. Приховувати щось від читача непростимий гріх. Я цього ніколи не робив і борони мене Будда таке колись вчинити. Поганої мені тоді карми і злої реінкарнації. Сторінки мо
2024.11.21
22:17
Мов скуштував солодкий плід,
Так око смакувало зримо --
Я їхав з заходу на схід,
Ну просто з осені у зиму.
Здалося - світла пелена
Траву зелену геть укрила.
Видіння з потягу вікна,
Так око смакувало зримо --
Я їхав з заходу на схід,
Ну просто з осені у зиму.
Здалося - світла пелена
Траву зелену геть укрила.
Видіння з потягу вікна,
2024.11.21
20:17
Минуле не багате на сонети.
У пам’яті – далекі вояжі
і нинішні осінні вітражі
задля антивоєнного сюжету.
Немає очевидної межі
між істиною й міфами адепта
поезії, іронії, вендети,
У пам’яті – далекі вояжі
і нинішні осінні вітражі
задля антивоєнного сюжету.
Немає очевидної межі
між істиною й міфами адепта
поезії, іронії, вендети,
2024.11.21
19:59
Сидять діди на колоді в Миська попід тином.
Сидять, смалять самокрутки, про щось розмовляють.
Либонь, все обговорили, на шлях поглядають.
Сонечко вже повернулось, вигріва їм спини.
Хто пройде чи то проїде, вітається чемно,
Хоч голосно, а то раптом як
Сидять, смалять самокрутки, про щось розмовляють.
Либонь, все обговорили, на шлях поглядають.
Сонечко вже повернулось, вигріва їм спини.
Хто пройде чи то проїде, вітається чемно,
Хоч голосно, а то раптом як
2024.11.21
18:25
І
До автора немає інтересу,
якщо не інтригує читача
як то, буває, заголовки преси
про деякого горе-діяча.
ІІ
На поприщі поезії немало
До автора немає інтересу,
якщо не інтригує читача
як то, буває, заголовки преси
про деякого горе-діяча.
ІІ
На поприщі поезії немало
2024.11.21
18:18
Ми розучились цінувати слово,
Що знищує нещирість і брехню,
Правдиве, чисте, вільне від полови,
Потужніше за струмені вогню.
Сьогодні зовсім все не так, як вчора!
Всі почуття приховує музей.
Знецінене освідчення прозоре,
Що знищує нещирість і брехню,
Правдиве, чисте, вільне від полови,
Потужніше за струмені вогню.
Сьогодні зовсім все не так, як вчора!
Всі почуття приховує музей.
Знецінене освідчення прозоре,
2024.11.21
17:53
Якщо не в пекло Господь мене спровадить,
а дасть (бозна за віщо) право обирати,
як маю жити в потойбічнім світі,
не спокушуся ні на рай, змальований Кораном ,
ні на таке принадне для смертних воскресіння
(на подив родині й товариству).
Ні, попрошу
а дасть (бозна за віщо) право обирати,
як маю жити в потойбічнім світі,
не спокушуся ні на рай, змальований Кораном ,
ні на таке принадне для смертних воскресіння
(на подив родині й товариству).
Ні, попрошу
2024.11.21
13:44
Цей дивний присмак гіркоти,
Розчинений у спогляданні
Того, що прагнуло цвісти.
Та чи було воно коханням?
Бо сталося одвічне НЕ.
Не там, не з тими, і не поряд.
Тому і туга огорне
Розчинений у спогляданні
Того, що прагнуло цвісти.
Та чи було воно коханням?
Бо сталося одвічне НЕ.
Не там, не з тими, і не поряд.
Тому і туга огорне
2024.11.21
09:49
Ти вся зі світла, цифрового коду, газетних літер, вицвілих ночей,
У хтивому сплетінні повноводних мінливих рік і дивних геометрій.
Земля паломників в тугих меридіанах, блакитних ліній плетиво стрімке.
Що стугонить в лілейних картах стегон
В м'яких, п
У хтивому сплетінні повноводних мінливих рік і дивних геометрій.
Земля паломників в тугих меридіанах, блакитних ліній плетиво стрімке.
Що стугонить в лілейних картах стегон
В м'яких, п
2024.11.21
06:40
Сім разів по сім підряд
Сповідався грішник…
( Є такий в житті обряд,
Коли туго з грішми )
І те ж саме повторив
Знову й знов гучніше.
( Щоби хто не говорив —
Краще бути грішним… )
Сповідався грішник…
( Є такий в житті обряд,
Коли туго з грішми )
І те ж саме повторив
Знову й знов гучніше.
( Щоби хто не говорив —
Краще бути грішним… )
2024.11.21
06:38
Димиться некошене поле.
В озерці скипає вода.
Вогнями вилизує доли.
Повсюди скажена біда.
Огидні очам краєвиди –
Плоди непомірного зла.
Навіщо нас доля в обиду
Жорстоким злочинцям дала?
В озерці скипає вода.
Вогнями вилизує доли.
Повсюди скажена біда.
Огидні очам краєвиди –
Плоди непомірного зла.
Навіщо нас доля в обиду
Жорстоким злочинцям дала?
2024.11.21
04:27
Черешнею бабуся ласувала –
червоний плід, як сонце на зорі.
У сірих стінах сховища-підвалу
чомусь таке згадалося мені.
Вона немов вдивлялась у колишнє
і якось тихо-тихо, без вини,
прошепотіла: «Господи Всевишній,
не допусти онукові війни».
червоний плід, як сонце на зорі.
У сірих стінах сховища-підвалу
чомусь таке згадалося мені.
Вона немов вдивлялась у колишнє
і якось тихо-тихо, без вини,
прошепотіла: «Господи Всевишній,
не допусти онукові війни».
2024.11.21
01:27
Я розіллю л
І
Т
Е
Р
И
Мов ніч, що розливає
Морок осінн
І
Т
Е
Р
И
Мов ніч, що розливає
Морок осінн
2024.11.20
21:31
Наснив тоді я вершників у латах
Слухав про королеву кпин
В барабани били й співали селяни
Лучник стріли слав крізь ліс
Покрик фанфари линув до сонця аж
Сонце прорізло бриз
Як Природа-Мати в рух ішла
У семидесяті ці
Слухав про королеву кпин
В барабани били й співали селяни
Лучник стріли слав крізь ліс
Покрик фанфари линув до сонця аж
Сонце прорізло бриз
Як Природа-Мати в рух ішла
У семидесяті ці
2024.11.20
13:36
Сказала в злості ти: «Іди під три чорти!»
І він пішов, не знаючи у бік який іти.
І байдуже – направо чи наліво...
А ти отямилась, як серце заболіло:
«Ой, лишенько, та що ж я наробила?!..»
Як далі склалось в них – не знати до пуття:
Зійшлись вони чи
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...І він пішов, не знаючи у бік який іти.
І байдуже – направо чи наліво...
А ти отямилась, як серце заболіло:
«Ой, лишенько, та що ж я наробила?!..»
Як далі склалось в них – не знати до пуття:
Зійшлись вони чи
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.10.17
2024.08.04
2024.07.02
2024.05.20
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ді Чубай (2016) /
Проза
Гарячка
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Гарячка
- Моє серце стукає в голові, а не у грудях. У вас таке бувало, Михайле Михайловичу?
- Ні, - спокійно каже він, і я чую шелест чергової сторінки. - Розкажеш якусь історію?
Облизую потіскані губи. В думках пустка, пальці відчувають лише піт. Холодний піт страху й неминучості, о, його не витреш рушником і не звієш вітерцем, він...
- Придумала що-небудь?
- Не маю сили. На очі мовби каміння тисне, і я не можу розплющитися.
Простір перестав коливатися від нашої розмови, але тиша ніяк не могла настати : на вулиці шини шурхотіли об асфальт, струм прибоєм колихав телефонні дроти, холодильник вискрипував свою металеву мелодію і кров молотом гупала у скронях.
- За моїх часів такого не було, - я знаю, що Михайло ховає у вусах усмішку, але не можу розплющитися, аби це побачити. Втім, мені й не треба : уявити його, сивого, з ціпком, у костюмі, пошитому десь у сторіччі дев'ятнадцятому, - раз плюнути.
- Коли я їздив у Карпати, - каже чоловік після секундної мовчанки, і його голос, глибокий та спокійний, пливе кімнатою, - то піднявся надто високо в гори і цим підірвав собі здоров'я. Але ж я не шкодую : побачивши красу Карпат, я зрозумів, що заради неї можна й померти.
- Ви майже так і зробили, - намагаюся бути дотепною, але горло не слухається - замість смішної фрази з нього виривається хрипіння вмирущої звірини. Я так і сказала Михайлові, і він розсміявся, мовби почув знайомий жарт.
Знову шурхіт сторінки - здогадуюся, що то не книга, а мій блокнот. Хочу розплющити очі й дізнатися, котрий саме, але повіки мовби виплавлені зі свинцю.
- Якого блокнота ви взяли? - запитую, і голос здригається.
- Не переймайся щодо цього, - голос Михайла дещо змінився : він підпер щоку рукою. - Першого блокнота я вже прогортав. У рукописах, до речі, ти згадуєш мене та ще чотирьох моїх товаришів, можна поцікавитись?..
- То шкільні твори, - перебиваю, згадавши теми, задані на уроках літератури. - Нам давали змогу практикуватися на чернетках.
- Ти говориш довшими реченнями. Стало краще?
- Зрушення є, - я брешу, не розуміючи навіть, навіщо. - Скажіть, будь ласка, як воно там, у дев'ятнадцятому сторіччі?
- Тихо й мирно. Я, прибувши сюди, на мить оглух від шуму. А в нас поля та зелень, будинки сонця не закривають - крутнеш головою, і от воно, велике, спокійне, тепле. Тут гарячіше, а вітер поривчастий, хоча небо погідне. Але у вашім часі є щось прекрасне, і я зачудований. Ви пишете, не вмочаючи пера у каламар. Якби таке було в нас, я устиг би написати набагато більше, хоч навряд чи моя писанина когось цікавила б...
- Можна писати без ручки й паперу, - кажу я, аби ще більше здивувати. - Ви могли би творити де й коли завгодно, а люди зі всього світу казали б, що ваш доробок прекрасний.
- Ученіє - світ!.. Коли чорнило чи папір закінчувалися і хтось із домашніх ішов на закупи, я страшенно нудився, - сміючись, каже Михайло, і я шкодую, що не можу по-справжньому його зрозуміти, кивнувши, сказати : "О, так, у мене таке траплялося неодноразово". - Добре ще, коли це ставалося влітку, - продовжує письменник. - Тоді я йшов дивитися на квіти : вони знали про те, що світ навколо них так само прекрасний, як і вони самі. Квіти розуміють, що природа наймудріша. А люди - ні. Скажи, чому на вулиці усе залите сірим бруком?
- Це плата за прогрес, - кажу я, і думка мені подобається. - Природа наймудріша, проте навіть геній здатен помилитися в людях, що їм він віддав свої знання. Тому зараз до нового ставляться надто обережно, аби не потрапило не в ті руки... Робити усе, щоби люди мислили вужче - модно.
- Я не очікував таке почути, - він вражений, і я хочу забрати свої слова назад, здійснити, так само, як він, подорож у часі та промовчати, не доносити до його чутливого слуху останню свою репліку, але я не можу. Хочеться піднятися й обійняти його, сказати, що все не так безнадійно, але я не можу, кров молотом гупає тепер уже в лобі, й мені хочеться вити з болю й відрази до себе, свого цинізму й недоробленої красномовності.
Розплющую очі та повертаю голову. Видно жахливо, але я звикла задовольнятися своїми тридцятьма відсотками світу.
Коцюбинський, сперши голову на лікоть, зовсім як на тому хрестоматійному портреті, сидить на моєму стільці за моїм письмовим столом (з'являються радість, гордість та веселка інших почуттів, що їх не опишеш, коли тіло все ще вкрите холодним потом). Його очі закриті, сам він смутно киває головою, і мені знову стає гірко.
- Може, історію?.. - кажу несміливо, і чергова хвиля відрази до себе колише моїм єством. Михайло не для цього здійснив таку довгу подорож крізь час. Не для цього.
- Я запишу, - каже чоловік, беручи ручку. Я не можу побачити його очей, тож заплющуюся : так видно більше.
Його очі пройняті захватом. І мені легшає.
- Була новорічна ніч, - мозок сам продукує слова, вони ллються з мене шаленим потоком, а я навіть не можу усвідомити, що говорю. - Послухавши дванадцять ударів півня об металеву пластину та випивши по келишку березового соку, ми вийшли у сніг відбирати у буржуїв ананаси : завтра літнє сонцестояння, треба буде підсмажити в попелі які-небудь ласощі, аби поїсти, перестрибнувши через Дніпро.
Усвідомлюю, що сказала. Розумію, що мій гість устиг записати. Збагнула, що завдала болю очам, звиклим бачити красу в людях.
- Мені варто вибачитися, - врешті спромоглася сказати щось путнє.
- За віщо? - лагідно питає Михайло. - Це ж я можу мандрувати в часі. Можу розповісти тобі багато-багато цікавого, але ж чомусь не розповідаю. Навіть про Кононівку мовчу. Жодного разу не сказав про добро в людях. Не спробував передати свої знання і не уточнив, яким був мій батько. Не сказав навіть, що чекає на тебе в майбутньому. Я взагалі мовчав про майбутнє, хоч бачив його так само добре, як бачу теперішнє. Це ти мусиш на мене образитись, а я матиму просити у тебе пробачення.
- На вас неможливо ображатися, - кажу правду, бо ніяк не можу мати поганих почуттів до жодного з класиків.
- Ти видужаєш, хоч я не мав би тобі цього казати, - по-змовницьки стишено говорить він. - Я взагалі не повинен тут бути, а тим паче говорити з кимось...
- Гортати чиїсь блокноти і знаходити там своє ім'я, - жартівливо кидаю : стає легше.
- Я знайшов там вірші.
- Ваш "Самотній" встократ ліпший, і навіть не намагайтеся щодо цього сперечатися.
- Я вів до іншого, - сумно каже чоловік. - Допомігши тобі пережити темні часи, маю лишити тебе на шляху до світлих.
Він піднявся зі стільця, кивнувши та помахавши на прощання рукою. Я кволо відповіла на його змах. Груди стиснув жаль розлуки.
Шурхотали сторінки блокнота. Мене поглинула гаряча темрява.
Пальці знову відчули піт, але не той, холодний - це був полум'яний піт життя, що палив мою гарячку так, як вона допіру палила мене.
Очі розплющуються - перед ними обличчя мами.
- Температура була висока, - каже вона. - Ти марила про ананаси.
- Мамо, - я схоплююся, аж мене доводиться притримати за плечі, щоби покласти у ліжко. - Мої блокноти на місці?
- Так, - відповідає мама, кинувши узвичаєним поглядом на мій стіл (о, якби ж ти знала, хто нещодавно тут сидів!)
- Більший лежить на меншому в лівому горішньому кутку столу, а ще один малий, розгорнутий на чистій сторінці з написом "МАН" - під коробкою олівців та капілярними ручками?
- Видужаєш, і я змушу тебе врешті прибрати в кімнаті, - чую замість відповіді. - Ти вже три роки не прибирала в шухлядах, - там кладовище моїх надій та невдач, подумала я, а ще там лежать пластикові гранчаки та всякий інший непотріб. - Твої шкільні заняття давно вже скінчилися, а ти за своїми гулянками...
- ... І хворобами...
- ...Ніяк не спроможешся розсортувати зошити й перебрати книжкові обкладинки.
- Зроблю, тільки-но матиму змогу, - я згідливо відступаю, прагнучи врешті скінчити цю розмову. - А що тоді шурхотало так, мовби...
Я придивляюся до вікна і бачу, що воно закрите від сонця великими газетними аркушами. Один майже відклеївся від скла, і протяг грався ним, як дитина, що їй конче треба дізнатися, з яким звуком папір розтинає повітря.
Ненавиджу дедукцію : вона руйнує прекрасну мару, химерно сплетену моєю гарячкою. Більше нічого доводити мені не треба, і я безсило падаю на подушку. Мама йде, і в голову приходить втішна думка.
Не настільки важливо, як саме, - Коцюбинський все-таки мандрував у часі. Він здійснив подорож, набагато складнішу : через час, простір та навіть смерть. І він ще довго так мандруватиме, він, самотній подорожній, сповнений любові до всього, що бачить навколо, готовий помітити добро там, де його й нема.
Треба було мені подарувати йому свою ручку : це хоч трохи показало би мою вдячність.
- Ні, - спокійно каже він, і я чую шелест чергової сторінки. - Розкажеш якусь історію?
Облизую потіскані губи. В думках пустка, пальці відчувають лише піт. Холодний піт страху й неминучості, о, його не витреш рушником і не звієш вітерцем, він...
- Придумала що-небудь?
- Не маю сили. На очі мовби каміння тисне, і я не можу розплющитися.
Простір перестав коливатися від нашої розмови, але тиша ніяк не могла настати : на вулиці шини шурхотіли об асфальт, струм прибоєм колихав телефонні дроти, холодильник вискрипував свою металеву мелодію і кров молотом гупала у скронях.
- За моїх часів такого не було, - я знаю, що Михайло ховає у вусах усмішку, але не можу розплющитися, аби це побачити. Втім, мені й не треба : уявити його, сивого, з ціпком, у костюмі, пошитому десь у сторіччі дев'ятнадцятому, - раз плюнути.
- Коли я їздив у Карпати, - каже чоловік після секундної мовчанки, і його голос, глибокий та спокійний, пливе кімнатою, - то піднявся надто високо в гори і цим підірвав собі здоров'я. Але ж я не шкодую : побачивши красу Карпат, я зрозумів, що заради неї можна й померти.
- Ви майже так і зробили, - намагаюся бути дотепною, але горло не слухається - замість смішної фрази з нього виривається хрипіння вмирущої звірини. Я так і сказала Михайлові, і він розсміявся, мовби почув знайомий жарт.
Знову шурхіт сторінки - здогадуюся, що то не книга, а мій блокнот. Хочу розплющити очі й дізнатися, котрий саме, але повіки мовби виплавлені зі свинцю.
- Якого блокнота ви взяли? - запитую, і голос здригається.
- Не переймайся щодо цього, - голос Михайла дещо змінився : він підпер щоку рукою. - Першого блокнота я вже прогортав. У рукописах, до речі, ти згадуєш мене та ще чотирьох моїх товаришів, можна поцікавитись?..
- То шкільні твори, - перебиваю, згадавши теми, задані на уроках літератури. - Нам давали змогу практикуватися на чернетках.
- Ти говориш довшими реченнями. Стало краще?
- Зрушення є, - я брешу, не розуміючи навіть, навіщо. - Скажіть, будь ласка, як воно там, у дев'ятнадцятому сторіччі?
- Тихо й мирно. Я, прибувши сюди, на мить оглух від шуму. А в нас поля та зелень, будинки сонця не закривають - крутнеш головою, і от воно, велике, спокійне, тепле. Тут гарячіше, а вітер поривчастий, хоча небо погідне. Але у вашім часі є щось прекрасне, і я зачудований. Ви пишете, не вмочаючи пера у каламар. Якби таке було в нас, я устиг би написати набагато більше, хоч навряд чи моя писанина когось цікавила б...
- Можна писати без ручки й паперу, - кажу я, аби ще більше здивувати. - Ви могли би творити де й коли завгодно, а люди зі всього світу казали б, що ваш доробок прекрасний.
- Ученіє - світ!.. Коли чорнило чи папір закінчувалися і хтось із домашніх ішов на закупи, я страшенно нудився, - сміючись, каже Михайло, і я шкодую, що не можу по-справжньому його зрозуміти, кивнувши, сказати : "О, так, у мене таке траплялося неодноразово". - Добре ще, коли це ставалося влітку, - продовжує письменник. - Тоді я йшов дивитися на квіти : вони знали про те, що світ навколо них так само прекрасний, як і вони самі. Квіти розуміють, що природа наймудріша. А люди - ні. Скажи, чому на вулиці усе залите сірим бруком?
- Це плата за прогрес, - кажу я, і думка мені подобається. - Природа наймудріша, проте навіть геній здатен помилитися в людях, що їм він віддав свої знання. Тому зараз до нового ставляться надто обережно, аби не потрапило не в ті руки... Робити усе, щоби люди мислили вужче - модно.
- Я не очікував таке почути, - він вражений, і я хочу забрати свої слова назад, здійснити, так само, як він, подорож у часі та промовчати, не доносити до його чутливого слуху останню свою репліку, але я не можу. Хочеться піднятися й обійняти його, сказати, що все не так безнадійно, але я не можу, кров молотом гупає тепер уже в лобі, й мені хочеться вити з болю й відрази до себе, свого цинізму й недоробленої красномовності.
Розплющую очі та повертаю голову. Видно жахливо, але я звикла задовольнятися своїми тридцятьма відсотками світу.
Коцюбинський, сперши голову на лікоть, зовсім як на тому хрестоматійному портреті, сидить на моєму стільці за моїм письмовим столом (з'являються радість, гордість та веселка інших почуттів, що їх не опишеш, коли тіло все ще вкрите холодним потом). Його очі закриті, сам він смутно киває головою, і мені знову стає гірко.
- Може, історію?.. - кажу несміливо, і чергова хвиля відрази до себе колише моїм єством. Михайло не для цього здійснив таку довгу подорож крізь час. Не для цього.
- Я запишу, - каже чоловік, беручи ручку. Я не можу побачити його очей, тож заплющуюся : так видно більше.
Його очі пройняті захватом. І мені легшає.
- Була новорічна ніч, - мозок сам продукує слова, вони ллються з мене шаленим потоком, а я навіть не можу усвідомити, що говорю. - Послухавши дванадцять ударів півня об металеву пластину та випивши по келишку березового соку, ми вийшли у сніг відбирати у буржуїв ананаси : завтра літнє сонцестояння, треба буде підсмажити в попелі які-небудь ласощі, аби поїсти, перестрибнувши через Дніпро.
Усвідомлюю, що сказала. Розумію, що мій гість устиг записати. Збагнула, що завдала болю очам, звиклим бачити красу в людях.
- Мені варто вибачитися, - врешті спромоглася сказати щось путнє.
- За віщо? - лагідно питає Михайло. - Це ж я можу мандрувати в часі. Можу розповісти тобі багато-багато цікавого, але ж чомусь не розповідаю. Навіть про Кононівку мовчу. Жодного разу не сказав про добро в людях. Не спробував передати свої знання і не уточнив, яким був мій батько. Не сказав навіть, що чекає на тебе в майбутньому. Я взагалі мовчав про майбутнє, хоч бачив його так само добре, як бачу теперішнє. Це ти мусиш на мене образитись, а я матиму просити у тебе пробачення.
- На вас неможливо ображатися, - кажу правду, бо ніяк не можу мати поганих почуттів до жодного з класиків.
- Ти видужаєш, хоч я не мав би тобі цього казати, - по-змовницьки стишено говорить він. - Я взагалі не повинен тут бути, а тим паче говорити з кимось...
- Гортати чиїсь блокноти і знаходити там своє ім'я, - жартівливо кидаю : стає легше.
- Я знайшов там вірші.
- Ваш "Самотній" встократ ліпший, і навіть не намагайтеся щодо цього сперечатися.
- Я вів до іншого, - сумно каже чоловік. - Допомігши тобі пережити темні часи, маю лишити тебе на шляху до світлих.
Він піднявся зі стільця, кивнувши та помахавши на прощання рукою. Я кволо відповіла на його змах. Груди стиснув жаль розлуки.
Шурхотали сторінки блокнота. Мене поглинула гаряча темрява.
Пальці знову відчули піт, але не той, холодний - це був полум'яний піт життя, що палив мою гарячку так, як вона допіру палила мене.
Очі розплющуються - перед ними обличчя мами.
- Температура була висока, - каже вона. - Ти марила про ананаси.
- Мамо, - я схоплююся, аж мене доводиться притримати за плечі, щоби покласти у ліжко. - Мої блокноти на місці?
- Так, - відповідає мама, кинувши узвичаєним поглядом на мій стіл (о, якби ж ти знала, хто нещодавно тут сидів!)
- Більший лежить на меншому в лівому горішньому кутку столу, а ще один малий, розгорнутий на чистій сторінці з написом "МАН" - під коробкою олівців та капілярними ручками?
- Видужаєш, і я змушу тебе врешті прибрати в кімнаті, - чую замість відповіді. - Ти вже три роки не прибирала в шухлядах, - там кладовище моїх надій та невдач, подумала я, а ще там лежать пластикові гранчаки та всякий інший непотріб. - Твої шкільні заняття давно вже скінчилися, а ти за своїми гулянками...
- ... І хворобами...
- ...Ніяк не спроможешся розсортувати зошити й перебрати книжкові обкладинки.
- Зроблю, тільки-но матиму змогу, - я згідливо відступаю, прагнучи врешті скінчити цю розмову. - А що тоді шурхотало так, мовби...
Я придивляюся до вікна і бачу, що воно закрите від сонця великими газетними аркушами. Один майже відклеївся від скла, і протяг грався ним, як дитина, що їй конче треба дізнатися, з яким звуком папір розтинає повітря.
Ненавиджу дедукцію : вона руйнує прекрасну мару, химерно сплетену моєю гарячкою. Більше нічого доводити мені не треба, і я безсило падаю на подушку. Мама йде, і в голову приходить втішна думка.
Не настільки важливо, як саме, - Коцюбинський все-таки мандрував у часі. Він здійснив подорож, набагато складнішу : через час, простір та навіть смерть. І він ще довго так мандруватиме, він, самотній подорожній, сповнений любові до всього, що бачить навколо, готовий помітити добро там, де його й нема.
Треба було мені подарувати йому свою ручку : це хоч трохи показало би мою вдячність.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію