
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2023.01.30
18:31
Я гладив ніжний шовк твого волосся,
Ловив солодкий подих на устах.
В жарких обіймах (справді чи здалося?)
Сказала ти, що повністю моя.
Легенький блюз у темряві кімнати
І твій тонкий напівприкритий стан…
Спинився час і простір розірвався,
Ловив солодкий подих на устах.
В жарких обіймах (справді чи здалося?)
Сказала ти, що повністю моя.
Легенький блюз у темряві кімнати
І твій тонкий напівприкритий стан…
Спинився час і простір розірвався,
2023.01.30
18:27
Помер Дмитро Павличко — блискучий поет, перекладач, публіцист, наш український класик, титан праці, велет українського духу, один з провісників незалежної України як народний депутат Верховної ради України, який боровся у рядах УПА за її незалежність, сл
2023.01.30
17:13
Збудиш – нікуди не дінешся!
Бо мені на роботу.
Ой, Оксанко, ти тужишся, силишся –
і народжуєш … ноту.
А я? Орю, сію, мелю.
Тим не менше, кого я люблю.
Тим, хто бачить мої вчинки,
не менше розцвітуть барвінки,
Бо мені на роботу.
Ой, Оксанко, ти тужишся, силишся –
і народжуєш … ноту.
А я? Орю, сію, мелю.
Тим не менше, кого я люблю.
Тим, хто бачить мої вчинки,
не менше розцвітуть барвінки,
2023.01.30
17:10
Рідний дім – це той, в якому
Сняться добрі, гарні сни.
Де зцілити можна втому.
Не лежить тягар вини.
Де зустрінуть на порозі.
Рушничок, гарячий чай…
Де душа спочити зможе
Сняться добрі, гарні сни.
Де зцілити можна втому.
Не лежить тягар вини.
Де зустрінуть на порозі.
Рушничок, гарячий чай…
Де душа спочити зможе
2023.01.30
15:36
Ніч зійшла в долину пустощів
В чорній картатій сукні з пряжкою
Місяця бляклого в сизому поясі
Скупчення зір на шляху Чумацькому.
Вона ступала тихцем заглядаючи
В блискучі люстерка озер і босою
Ходила по чорному полі травами —
Пелюстки, стеблинки с
В чорній картатій сукні з пряжкою
Місяця бляклого в сизому поясі
Скупчення зір на шляху Чумацькому.
Вона ступала тихцем заглядаючи
В блискучі люстерка озер і босою
Ходила по чорному полі травами —
Пелюстки, стеблинки с
2023.01.30
15:04
Жодного слова. І тиша така громовержна.
Помисли-стіни розкрадені в снах по цеглині.
Тільки без думки як збудуватись людині?
Тиша – непевність. Тиша завжди застережна.
Осені таїнство кислим кагором сповнить
Душі зів'ялі, тавруючи землю смутком.
Пі
Помисли-стіни розкрадені в снах по цеглині.
Тільки без думки як збудуватись людині?
Тиша – непевність. Тиша завжди застережна.
Осені таїнство кислим кагором сповнить
Душі зів'ялі, тавруючи землю смутком.
Пі
2023.01.30
12:06
Соснам заздрю, що, мов скалолази,
на вершини гірські одчайдушно вилазять.
Гірськолижникам заздрю, що в космічному леті
здатні творить неймовірні й в уяві свої піруети.
Тірольцям заздрю, котрі гадки не мають,
що їм пощастило оселитись в такому раю…
на вершини гірські одчайдушно вилазять.
Гірськолижникам заздрю, що в космічному леті
здатні творить неймовірні й в уяві свої піруети.
Тірольцям заздрю, котрі гадки не мають,
що їм пощастило оселитись в такому раю…
2023.01.30
03:43
Сіється надмірно
Мжичка по землі, –
Вишгород вечірній
Заховавсь в імлі.
Ні вогню, ні звуку,
Сиро без ладу, –
Милу взяв за руку
Й бережно веду.
Мжичка по землі, –
Вишгород вечірній
Заховавсь в імлі.
Ні вогню, ні звуку,
Сиро без ладу, –
Милу взяв за руку
Й бережно веду.
2023.01.30
02:52
Віктор Кучерук
Не соромся розкішного тіла
І не бійся уважних очей, -
Вже від збудження позолотіли
Соковиті сосочки грудей.
Ледве видиме лоно, мов квітка
Не соромся розкішного тіла
І не бійся уважних очей, -
Вже від збудження позолотіли
Соковиті сосочки грудей.
Ледве видиме лоно, мов квітка
2023.01.29
21:25
… і навіть сніг покинув двір.
Дивлюсь, не вірю і сумую...
Я чув, казали, Лютий - звір
Навіє свіжого. Згуртує…
Зітхнув. За вухом почесав
Піду до хати досипати,
Де сотні раз я воскресав…
І що цікаво - без оплати.
Дивлюсь, не вірю і сумую...
Я чув, казали, Лютий - звір
Навіє свіжого. Згуртує…
Зітхнув. За вухом почесав
Піду до хати досипати,
Де сотні раз я воскресав…
І що цікаво - без оплати.
2023.01.29
16:52
Крізь численні страждання,
Повен горя і сліз, –
Я свої сподівання
Не втрачаючи ніс.
Хоч відчув і побачив
Біль численний від мук,
Я тримався одначе
І міцнів, наче бук.
Повен горя і сліз, –
Я свої сподівання
Не втрачаючи ніс.
Хоч відчув і побачив
Біль численний від мук,
Я тримався одначе
І міцнів, наче бук.
2023.01.29
15:56
Летять вітри в Україну, несуть чорні хмари.
То навідаються турки, то прийдуть татари.
І палають міста, села, женуть люд ясиром.
Нема спокою Вкраїні, бо немає миру.
Від сусідів отих клятих, що дивляться ласо,
Нема життя в Україні, нема від них спасу.
То навідаються турки, то прийдуть татари.
І палають міста, села, женуть люд ясиром.
Нема спокою Вкраїні, бо немає миру.
Від сусідів отих клятих, що дивляться ласо,
Нема життя в Україні, нема від них спасу.
2023.01.29
15:06
Застряг у висі погляд, як у глею:
так яро в небі блискає Стожар,
немовби вітер роздуває згар
і розвіває сяйво над землею.
Несміло місяць вигляда з-за хмар,
Ведмедиці звисає хвіст петлею
й здається, падають, як божий дар,
так яро в небі блискає Стожар,
немовби вітер роздуває згар
і розвіває сяйво над землею.
Несміло місяць вигляда з-за хмар,
Ведмедиці звисає хвіст петлею
й здається, падають, як божий дар,
2023.01.29
13:07
Ти – весь мій світ від краю і до краю!
Ти – мій вогонь, повітря і вода…,
Моє життя, а іншого не знаю,
Та й змісту в нім без тебе теж нема.
В тобі мої бажання, справжні мрії.
В тобі лиш бачу сенс та й завдяки
Твоїй любові я живий донині
Ти – мій вогонь, повітря і вода…,
Моє життя, а іншого не знаю,
Та й змісту в нім без тебе теж нема.
В тобі мої бажання, справжні мрії.
В тобі лиш бачу сенс та й завдяки
Твоїй любові я живий донині
2023.01.29
12:44
– Ну, что? – спросил я своего сослуживца, почти предвидя ответ.
– Ужас, – как-то неохотно выдавил он из себя, и при этом, как мне показалось, его даже передернуло.
Не понаслышке знал я, что Михаил всегда как-то болезненно неохотно расставался с деньгами
2023.01.29
10:31
Інна Кінь
Він випив її до краплі,
Він ноги об неї витер.
В анонсі гучні спектаклі,
Які написав злий вітер.
Дощем оросив долівку,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Він випив її до краплі,
Він ноги об неї витер.
В анонсі гучні спектаклі,
Які написав злий вітер.
Дощем оросив долівку,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2021.12.12
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
2017.03.14
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Тетяна Дігай (1944) /
Рецензії
І прийдуть дощі волошкові
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
І прийдуть дощі волошкові
Тата Рівна. КАЛАМУТ. Поезії. – Рівне: Видавництво «Письменницька робітня «Оповідач», 2016. – 64 с.
майже все мало б сенс
як би був сенс
Еріх Фрід
З поезією Тати Рівної я познайомилась на одному з давніших фестивалів «Sevama» у м. Підкамінь, наші зустрічі мали продовження на численних збіговиськах Львівських Форумів і от, нарешті, у Тернополі, де під орудою НСПУ відбулися семінар і майстер-класи для молодих українських письменників, я отримала в дарунок збірку поезій «Каламут»; це друга збірка молодої поетки з міста Рівне, перша вийшла 2008-го року під майже апокаліптичною назвою «Світ покотився».
Мені вже не раз доводилося писати про молоду українську поезію, про бурхливий розквіт поетичних обдарувань, для яких не існує тематичних, лексичних, версифікаційних табу, і один з головних творчих меседжів – «А король-бо голий!» Однак, ця поетична навала багатошарова і, відповідно, оцінюється різними критиками по-різному: і як кладезь позитиву, і як сонмище суцільного негативу. Істина, на мою думку, як завжди, посередині.
У поетичній мові Тати Рівної світ ніби порізаний на емоційні фрагменти і у кожному вірші він, її світ, власне, складається таким, яким його бачить наша поетка. А бачить вона спотворені картини дійсності, коли проблема відчуження особистості досягла апогею, коли провалля між словом і ділом заповнили ілюзії та фантасмагорії, коли саме вони наповнюють свідомість людини, ущемленої мерзенністю сьогодення: «я не люблю відлигу в її дражливих напівтонах / коли населення вбоге виходить ніби з печери / і дідо в старих перемотаних шматкою шкарбанах / видлубує зі смітника чиюсь вчорашню вечерю».
Первісну основу поезії молодої авторки складають образи-метафори та їхні перетинання, кожен раз під іншим кутом зору, що породжують сучасні урбаністичні картини: «на блямби неонові заляпані брудом гойності / грязюкою чисто правди у мареві псевдо байок / тут бог не проїде ці вулички надто промовисті / хіба що той бог сталевий заправський дебелий байкер / калюжі замутнені непрозоро-тлусті / як плями серед вуличного песимізму / відображають залишки таунгордості / ранковий мейк ап нічної діви стриптизу».
Героїня віршів неконтактна, вона не бачить можливостей для спілкування, тим часом, подвійна мораль оточення помітно живить сугестивне навіювання, чи авторці, чи читачеві, відчуття невинної жертви: «достиглим плодам не місце в задусі цвітіння / коли би ви поглянули на мій сад…побачили би там лише горбаті тіні… тільки серце волає і серце голосить / тільки просідь уже довжиною із осінь / тільки просо розсипалось пружно та просто / а незграбні долоні не ладні збирати».
На долю покоління поетів, до якого належить Тата Рівна, випало жити в епоху розвалу імперії зла. І саме ця обставина, на мою думку, є головним джерелом трагічного абсурду в її поезії: «це місто у екскрементах постмарксизму… є фах новітній – людиножери… чужорідним / дорога одна – / повз Парнас – на Голгофу». Вона добре це усвідомлює. Але чи бачить поетка світло в кінці тунелю? Прочитавши збірку, я зрозуміла, що ключик до її глибоко захованої, вразливої душі, якщо добре пошукати, то можна знайти: у несподівано теплому образі – «на Покрову незряча Мадонна / рушником накривала планету»; у запитаннях – до кого? до самої себе? – «ця тиша – цезура чи / закінчення фрази?»; у проявах ще живого оптимізму – «абрикоси вагітніють сонцем / як любов’ю жінки; «прийде травень і прийдуть дощі волошкові де / запах свіжого сіна та квіткового лона».
Тематично збірка поетеси побудована на контрастах. Віршам, де чується апокаліптичний гомін і робляться спроби пророцтва протистоять поезії з розділів «ЖЖ (жовтий жовтень)», «мій сад», «інтимні нелірики». У віршах талановитої поетки заворожує мальовнича і така знайома картина кінця осені, коли дерева з вохристо-зелено-жовтих давно поміняли кольори на сиво-чорні, небеса вдень – «господні сині ниви» – невимовно ясні й прозорі, ранки вже прохолодні, треба взувати чобітки, а вологий туман майже білого кольору!
осінній день останній із осінніх
осики сиві чорнота дубів
підкреслює господні ниви сині
у крапинку замерзлих голубів
…ще зоріє ще туман світанку
я хвилюю осені оману
чобітком ступаючи в сметану
білого зволоженого ранку
Досконалим зразком алітерації, яка «дзижчить» (російською «жужжит» буде точніше) є вірш «Пес і жінка». Ось яким чином поетеса вибудовує словами на літеру «Ж» колову та смислову композицію, створюючи колоритний портрет місяця жовтня: «жовтий жовтень… жолуді та жаль / журавлі минули… жовтий мед… стомлена бджола… просто жити як живуть жоржини… варення із ожини… жовтий жовтень… Жінка / Жовтень…»
Просто вражає своїм психологізмом, майже поетичною дисертацією на тему щастя однойменний вірш. Він довгенький, але кожен його рядок – стріла: «щастя буває до смерті до видиху і до вдиху / летючим буває щастя дзвінким від сміху… буває щастя пекуче нестримно сухо гаряче… щастя веде й знайомить тебе із тобою / і тисне в обіймах, ставить усі розділові знаки / щастя без сумніву має свої ознаки… свої занурення рими стоп-кадри рухи / свої молитовні слова шпильки вузлики / червоні нитки заговорені ґудзики… щастя буває різним, на видиху і на вдиху, але / найчастіше – тихим (моє підкреслення і моє щире захоплення – Т. Д.)
Загалом будь-яка класифікація творчих людей, особливо поетів, їхній поділ на молодих, на трохи підтоптаних і на ще живих класиків – річ умовна і вельми тонка. Якось Петро Капиця, коли у них в академії запроваджували раду молодих учених, обережно висловився: "Дивно, а я й не знав, що вчені поділяються на молодих і старих. Я чомусь вважав, що вони діляться на розумних і… не дуже!».
майже все мало б сенс
як би був сенс
Еріх Фрід
З поезією Тати Рівної я познайомилась на одному з давніших фестивалів «Sevama» у м. Підкамінь, наші зустрічі мали продовження на численних збіговиськах Львівських Форумів і от, нарешті, у Тернополі, де під орудою НСПУ відбулися семінар і майстер-класи для молодих українських письменників, я отримала в дарунок збірку поезій «Каламут»; це друга збірка молодої поетки з міста Рівне, перша вийшла 2008-го року під майже апокаліптичною назвою «Світ покотився».
Мені вже не раз доводилося писати про молоду українську поезію, про бурхливий розквіт поетичних обдарувань, для яких не існує тематичних, лексичних, версифікаційних табу, і один з головних творчих меседжів – «А король-бо голий!» Однак, ця поетична навала багатошарова і, відповідно, оцінюється різними критиками по-різному: і як кладезь позитиву, і як сонмище суцільного негативу. Істина, на мою думку, як завжди, посередині.
У поетичній мові Тати Рівної світ ніби порізаний на емоційні фрагменти і у кожному вірші він, її світ, власне, складається таким, яким його бачить наша поетка. А бачить вона спотворені картини дійсності, коли проблема відчуження особистості досягла апогею, коли провалля між словом і ділом заповнили ілюзії та фантасмагорії, коли саме вони наповнюють свідомість людини, ущемленої мерзенністю сьогодення: «я не люблю відлигу в її дражливих напівтонах / коли населення вбоге виходить ніби з печери / і дідо в старих перемотаних шматкою шкарбанах / видлубує зі смітника чиюсь вчорашню вечерю».
Первісну основу поезії молодої авторки складають образи-метафори та їхні перетинання, кожен раз під іншим кутом зору, що породжують сучасні урбаністичні картини: «на блямби неонові заляпані брудом гойності / грязюкою чисто правди у мареві псевдо байок / тут бог не проїде ці вулички надто промовисті / хіба що той бог сталевий заправський дебелий байкер / калюжі замутнені непрозоро-тлусті / як плями серед вуличного песимізму / відображають залишки таунгордості / ранковий мейк ап нічної діви стриптизу».
Героїня віршів неконтактна, вона не бачить можливостей для спілкування, тим часом, подвійна мораль оточення помітно живить сугестивне навіювання, чи авторці, чи читачеві, відчуття невинної жертви: «достиглим плодам не місце в задусі цвітіння / коли би ви поглянули на мій сад…побачили би там лише горбаті тіні… тільки серце волає і серце голосить / тільки просідь уже довжиною із осінь / тільки просо розсипалось пружно та просто / а незграбні долоні не ладні збирати».
На долю покоління поетів, до якого належить Тата Рівна, випало жити в епоху розвалу імперії зла. І саме ця обставина, на мою думку, є головним джерелом трагічного абсурду в її поезії: «це місто у екскрементах постмарксизму… є фах новітній – людиножери… чужорідним / дорога одна – / повз Парнас – на Голгофу». Вона добре це усвідомлює. Але чи бачить поетка світло в кінці тунелю? Прочитавши збірку, я зрозуміла, що ключик до її глибоко захованої, вразливої душі, якщо добре пошукати, то можна знайти: у несподівано теплому образі – «на Покрову незряча Мадонна / рушником накривала планету»; у запитаннях – до кого? до самої себе? – «ця тиша – цезура чи / закінчення фрази?»; у проявах ще живого оптимізму – «абрикоси вагітніють сонцем / як любов’ю жінки; «прийде травень і прийдуть дощі волошкові де / запах свіжого сіна та квіткового лона».
Тематично збірка поетеси побудована на контрастах. Віршам, де чується апокаліптичний гомін і робляться спроби пророцтва протистоять поезії з розділів «ЖЖ (жовтий жовтень)», «мій сад», «інтимні нелірики». У віршах талановитої поетки заворожує мальовнича і така знайома картина кінця осені, коли дерева з вохристо-зелено-жовтих давно поміняли кольори на сиво-чорні, небеса вдень – «господні сині ниви» – невимовно ясні й прозорі, ранки вже прохолодні, треба взувати чобітки, а вологий туман майже білого кольору!
осінній день останній із осінніх
осики сиві чорнота дубів
підкреслює господні ниви сині
у крапинку замерзлих голубів
…ще зоріє ще туман світанку
я хвилюю осені оману
чобітком ступаючи в сметану
білого зволоженого ранку
Досконалим зразком алітерації, яка «дзижчить» (російською «жужжит» буде точніше) є вірш «Пес і жінка». Ось яким чином поетеса вибудовує словами на літеру «Ж» колову та смислову композицію, створюючи колоритний портрет місяця жовтня: «жовтий жовтень… жолуді та жаль / журавлі минули… жовтий мед… стомлена бджола… просто жити як живуть жоржини… варення із ожини… жовтий жовтень… Жінка / Жовтень…»
Просто вражає своїм психологізмом, майже поетичною дисертацією на тему щастя однойменний вірш. Він довгенький, але кожен його рядок – стріла: «щастя буває до смерті до видиху і до вдиху / летючим буває щастя дзвінким від сміху… буває щастя пекуче нестримно сухо гаряче… щастя веде й знайомить тебе із тобою / і тисне в обіймах, ставить усі розділові знаки / щастя без сумніву має свої ознаки… свої занурення рими стоп-кадри рухи / свої молитовні слова шпильки вузлики / червоні нитки заговорені ґудзики… щастя буває різним, на видиху і на вдиху, але / найчастіше – тихим (моє підкреслення і моє щире захоплення – Т. Д.)
Загалом будь-яка класифікація творчих людей, особливо поетів, їхній поділ на молодих, на трохи підтоптаних і на ще живих класиків – річ умовна і вельми тонка. Якось Петро Капиця, коли у них в академії запроваджували раду молодих учених, обережно висловився: "Дивно, а я й не знав, що вчені поділяються на молодих і старих. Я чомусь вважав, що вони діляться на розумних і… не дуже!».
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію