
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.07.02
21:58
Чоловік ховався у хащах мороку,
у глибинній воді ненависті,
він поринав без батискафа
у водорості підсвідомості,
у зарості алогічних питань,
у зіткнення, контрапункт
нерозв'язних проблем буття,
у війну світу й антисвіту,
у глибинній воді ненависті,
він поринав без батискафа
у водорості підсвідомості,
у зарості алогічних питань,
у зіткнення, контрапункт
нерозв'язних проблем буття,
у війну світу й антисвіту,
2025.07.02
17:34
На кого лишив Ти, гадe?
Повні груди, пишний заде -
Літру назбирала сліз,
В бульбашках забило ніс.
Сповідаласі три рази,
Щоб позбутисі зарази.
Як мене поплутав біс,
Повні груди, пишний заде -
Літру назбирала сліз,
В бульбашках забило ніс.
Сповідаласі три рази,
Щоб позбутисі зарази.
Як мене поплутав біс,
2025.07.02
05:30
Як ґрунт підготувати,
Щоб мати врожаї, –
Розказують вдвадцяте
Учителі мої.
Відомо їм достоту,
Коли пора якраз
Уже іти полоти,
Чи підгортати час.
Щоб мати врожаї, –
Розказують вдвадцяте
Учителі мої.
Відомо їм достоту,
Коли пора якраз
Уже іти полоти,
Чи підгортати час.
2025.07.02
03:14
Залишайсі на ніч - мій Сірко
Відхлепоче ті з рук мольоко,
Схочуть кури курчати "ко-ко"
На підстилках у стиль ро-ко-ко!
Я тебе на руках донесу,
Прополощу в миднице красу,
Покрою нам на двох кубасу,
Відхлепоче ті з рук мольоко,
Схочуть кури курчати "ко-ко"
На підстилках у стиль ро-ко-ко!
Я тебе на руках донесу,
Прополощу в миднице красу,
Покрою нам на двох кубасу,
2025.07.01
23:57
Розхожими були Патерики
Про кельників німих і бісогонів –
Тоді миряни різні залюбки
Рівнялись показово на канони.
Опісля настає період хронік:
Походи, розкоші, повстання мас,
Прославлені в суспільній обороні –
Про кельників німих і бісогонів –
Тоді миряни різні залюбки
Рівнялись показово на канони.
Опісля настає період хронік:
Походи, розкоші, повстання мас,
Прославлені в суспільній обороні –
2025.07.01
22:02
На екватор вмощені небесний
Зір липневих квітнуть едельвейси.
Космосу похитує їх вітер.
Там десь паленіє Бетельгейзе.
В Оріоні - зоряна імпреза!
Наднова народжується світу!
Багрянисто зірка догорає,
Зір липневих квітнуть едельвейси.
Космосу похитує їх вітер.
Там десь паленіє Бетельгейзе.
В Оріоні - зоряна імпреза!
Наднова народжується світу!
Багрянисто зірка догорає,
2025.07.01
21:47
Багато людей думають:
куди зник поет?
Куди він дівся
із літературного поля?
Його немає в соцмережах,
у "Фейсбуці", " Телеграмі",
його телефон
не відповідає.
куди зник поет?
Куди він дівся
із літературного поля?
Його немає в соцмережах,
у "Фейсбуці", " Телеграмі",
його телефон
не відповідає.
2025.07.01
21:21
Якщо ти хочеш проковтнути це - вперед.
Я краще все перетворю на сміх і попіл.
Забуду ключ від усіх своїх дверей.
Розмножу гнів неприйняття на сотні копій.
Закриюся від натовпу плащем.
Пройду як ніж через вершкове масло.
Залишуся заручни
Я краще все перетворю на сміх і попіл.
Забуду ключ від усіх своїх дверей.
Розмножу гнів неприйняття на сотні копій.
Закриюся від натовпу плащем.
Пройду як ніж через вершкове масло.
Залишуся заручни
2025.07.01
13:52
Хоч було вже пізно,
В крайню хату до ворожки
Якось Чорт заскочив:
«Розкажи, люба небого,
Тільки правду щиру,
Що говорять тут про Бога
І про мене, звісно?
Прокляли, мабуть, обох
В крайню хату до ворожки
Якось Чорт заскочив:
«Розкажи, люба небого,
Тільки правду щиру,
Що говорять тут про Бога
І про мене, звісно?
Прокляли, мабуть, обох
2025.07.01
12:27
Далеч безкрая синіє, як море,
Мліючи тихо в принаднім теплі, –
Жайвір щебече здіймаючись вгору
І замовкає, торкнувшись землі.
Змірюю поглядом світле безмежжя,
Хоч не збираюся в інші краї, –
Подуви вітру привітно бентежать
Ними ж оголені груди мої
Мліючи тихо в принаднім теплі, –
Жайвір щебече здіймаючись вгору
І замовкає, торкнувшись землі.
Змірюю поглядом світле безмежжя,
Хоч не збираюся в інші краї, –
Подуви вітру привітно бентежать
Ними ж оголені груди мої
2025.07.01
10:14
Густішає, солодшає повітря,
немов саме говорить літо,
пахуча розквітає липа.
- Це дерево душі, - шепоче вітер.
Цілюща магія, любов і ніжність,
бо до землі торкнулась Лада,
і все в цім дереві до ладу:
деревина легка і цвіту цінність.
немов саме говорить літо,
пахуча розквітає липа.
- Це дерево душі, - шепоче вітер.
Цілюща магія, любов і ніжність,
бо до землі торкнулась Лада,
і все в цім дереві до ладу:
деревина легка і цвіту цінність.
2025.07.01
09:09
Заявишся опівночі і мовиш ‘Ніч не видно’
Бо через тебе я засліп, і я боюся світла
Кажу тобі, що я сліпий, а ти показуєш мені
Браслети, що я оплатив давно
Назовні усміхаюсь, але на серці холод
Хоч кажеш, ти є поруч, я знаю щось не то
Бо через тебе я засліп, і я боюся світла
Кажу тобі, що я сліпий, а ти показуєш мені
Браслети, що я оплатив давно
Назовні усміхаюсь, але на серці холод
Хоч кажеш, ти є поруч, я знаю щось не то
2025.07.01
08:05
Двічі не ввйдеш в рай,
у вертоград* розкішний,
бо не тобі в розмай
кров'ю писала вірші.
Небо і два крила –
в сонячному катрені,
ДНК уплела
в райдужні гобелени.
у вертоград* розкішний,
бо не тобі в розмай
кров'ю писала вірші.
Небо і два крила –
в сонячному катрені,
ДНК уплела
в райдужні гобелени.
2025.06.30
21:47
Аритмія в думках, аритмія у вірші.
Ми шукаємо ритми, що розламують ніші.
Ми шукаємо сенсу у грудах каміння.
У стихії шукаємо знаків творіння.
У безликості прагнем побачить обличчя.
І порядок у хаосі, в темряві - свічі.
Ми шукаємо ритми, що розламують ніші.
Ми шукаємо сенсу у грудах каміння.
У стихії шукаємо знаків творіння.
У безликості прагнем побачить обличчя.
І порядок у хаосі, в темряві - свічі.
2025.06.30
10:42
Смакую червня спілий день останній
раюючи, бо завтра утече,
а з абрикос медових спозарання
гарячий липень пироги спече.
Посушить стиглі яблука і груші
на бурштиново-запашний узвар,
задухмяніє пелюстками ружі
раюючи, бо завтра утече,
а з абрикос медових спозарання
гарячий липень пироги спече.
Посушить стиглі яблука і груші
на бурштиново-запашний узвар,
задухмяніє пелюстками ружі
2025.06.30
09:12
Частина друга
Жовч і кров
1930 рік
Потяг Львів-Підгайці на кінцеву станцію прибув із запізненням. Пасажир у білому костюмі та капелюсі упродовж усієї мандрівки звертав увагу на підрозділи польських військових, які й затримували рух потягу, сідаючи в
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2024.05.20
2021.12.12
2020.01.20
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Тетяна Дігай (1944) /
Рецензії
І прийдуть дощі волошкові
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
І прийдуть дощі волошкові
Тата Рівна. КАЛАМУТ. Поезії. – Рівне: Видавництво «Письменницька робітня «Оповідач», 2016. – 64 с.
майже все мало б сенс
як би був сенс
Еріх Фрід
З поезією Тати Рівної я познайомилась на одному з давніших фестивалів «Sevama» у м. Підкамінь, наші зустрічі мали продовження на численних збіговиськах Львівських Форумів і от, нарешті, у Тернополі, де під орудою НСПУ відбулися семінар і майстер-класи для молодих українських письменників, я отримала в дарунок збірку поезій «Каламут»; це друга збірка молодої поетки з міста Рівне, перша вийшла 2008-го року під майже апокаліптичною назвою «Світ покотився».
Мені вже не раз доводилося писати про молоду українську поезію, про бурхливий розквіт поетичних обдарувань, для яких не існує тематичних, лексичних, версифікаційних табу, і один з головних творчих меседжів – «А король-бо голий!» Однак, ця поетична навала багатошарова і, відповідно, оцінюється різними критиками по-різному: і як кладезь позитиву, і як сонмище суцільного негативу. Істина, на мою думку, як завжди, посередині.
У поетичній мові Тати Рівної світ ніби порізаний на емоційні фрагменти і у кожному вірші він, її світ, власне, складається таким, яким його бачить наша поетка. А бачить вона спотворені картини дійсності, коли проблема відчуження особистості досягла апогею, коли провалля між словом і ділом заповнили ілюзії та фантасмагорії, коли саме вони наповнюють свідомість людини, ущемленої мерзенністю сьогодення: «я не люблю відлигу в її дражливих напівтонах / коли населення вбоге виходить ніби з печери / і дідо в старих перемотаних шматкою шкарбанах / видлубує зі смітника чиюсь вчорашню вечерю».
Первісну основу поезії молодої авторки складають образи-метафори та їхні перетинання, кожен раз під іншим кутом зору, що породжують сучасні урбаністичні картини: «на блямби неонові заляпані брудом гойності / грязюкою чисто правди у мареві псевдо байок / тут бог не проїде ці вулички надто промовисті / хіба що той бог сталевий заправський дебелий байкер / калюжі замутнені непрозоро-тлусті / як плями серед вуличного песимізму / відображають залишки таунгордості / ранковий мейк ап нічної діви стриптизу».
Героїня віршів неконтактна, вона не бачить можливостей для спілкування, тим часом, подвійна мораль оточення помітно живить сугестивне навіювання, чи авторці, чи читачеві, відчуття невинної жертви: «достиглим плодам не місце в задусі цвітіння / коли би ви поглянули на мій сад…побачили би там лише горбаті тіні… тільки серце волає і серце голосить / тільки просідь уже довжиною із осінь / тільки просо розсипалось пружно та просто / а незграбні долоні не ладні збирати».
На долю покоління поетів, до якого належить Тата Рівна, випало жити в епоху розвалу імперії зла. І саме ця обставина, на мою думку, є головним джерелом трагічного абсурду в її поезії: «це місто у екскрементах постмарксизму… є фах новітній – людиножери… чужорідним / дорога одна – / повз Парнас – на Голгофу». Вона добре це усвідомлює. Але чи бачить поетка світло в кінці тунелю? Прочитавши збірку, я зрозуміла, що ключик до її глибоко захованої, вразливої душі, якщо добре пошукати, то можна знайти: у несподівано теплому образі – «на Покрову незряча Мадонна / рушником накривала планету»; у запитаннях – до кого? до самої себе? – «ця тиша – цезура чи / закінчення фрази?»; у проявах ще живого оптимізму – «абрикоси вагітніють сонцем / як любов’ю жінки; «прийде травень і прийдуть дощі волошкові де / запах свіжого сіна та квіткового лона».
Тематично збірка поетеси побудована на контрастах. Віршам, де чується апокаліптичний гомін і робляться спроби пророцтва протистоять поезії з розділів «ЖЖ (жовтий жовтень)», «мій сад», «інтимні нелірики». У віршах талановитої поетки заворожує мальовнича і така знайома картина кінця осені, коли дерева з вохристо-зелено-жовтих давно поміняли кольори на сиво-чорні, небеса вдень – «господні сині ниви» – невимовно ясні й прозорі, ранки вже прохолодні, треба взувати чобітки, а вологий туман майже білого кольору!
осінній день останній із осінніх
осики сиві чорнота дубів
підкреслює господні ниви сині
у крапинку замерзлих голубів
…ще зоріє ще туман світанку
я хвилюю осені оману
чобітком ступаючи в сметану
білого зволоженого ранку
Досконалим зразком алітерації, яка «дзижчить» (російською «жужжит» буде точніше) є вірш «Пес і жінка». Ось яким чином поетеса вибудовує словами на літеру «Ж» колову та смислову композицію, створюючи колоритний портрет місяця жовтня: «жовтий жовтень… жолуді та жаль / журавлі минули… жовтий мед… стомлена бджола… просто жити як живуть жоржини… варення із ожини… жовтий жовтень… Жінка / Жовтень…»
Просто вражає своїм психологізмом, майже поетичною дисертацією на тему щастя однойменний вірш. Він довгенький, але кожен його рядок – стріла: «щастя буває до смерті до видиху і до вдиху / летючим буває щастя дзвінким від сміху… буває щастя пекуче нестримно сухо гаряче… щастя веде й знайомить тебе із тобою / і тисне в обіймах, ставить усі розділові знаки / щастя без сумніву має свої ознаки… свої занурення рими стоп-кадри рухи / свої молитовні слова шпильки вузлики / червоні нитки заговорені ґудзики… щастя буває різним, на видиху і на вдиху, але / найчастіше – тихим (моє підкреслення і моє щире захоплення – Т. Д.)
Загалом будь-яка класифікація творчих людей, особливо поетів, їхній поділ на молодих, на трохи підтоптаних і на ще живих класиків – річ умовна і вельми тонка. Якось Петро Капиця, коли у них в академії запроваджували раду молодих учених, обережно висловився: "Дивно, а я й не знав, що вчені поділяються на молодих і старих. Я чомусь вважав, що вони діляться на розумних і… не дуже!».
майже все мало б сенс
як би був сенс
Еріх Фрід
З поезією Тати Рівної я познайомилась на одному з давніших фестивалів «Sevama» у м. Підкамінь, наші зустрічі мали продовження на численних збіговиськах Львівських Форумів і от, нарешті, у Тернополі, де під орудою НСПУ відбулися семінар і майстер-класи для молодих українських письменників, я отримала в дарунок збірку поезій «Каламут»; це друга збірка молодої поетки з міста Рівне, перша вийшла 2008-го року під майже апокаліптичною назвою «Світ покотився».
Мені вже не раз доводилося писати про молоду українську поезію, про бурхливий розквіт поетичних обдарувань, для яких не існує тематичних, лексичних, версифікаційних табу, і один з головних творчих меседжів – «А король-бо голий!» Однак, ця поетична навала багатошарова і, відповідно, оцінюється різними критиками по-різному: і як кладезь позитиву, і як сонмище суцільного негативу. Істина, на мою думку, як завжди, посередині.
У поетичній мові Тати Рівної світ ніби порізаний на емоційні фрагменти і у кожному вірші він, її світ, власне, складається таким, яким його бачить наша поетка. А бачить вона спотворені картини дійсності, коли проблема відчуження особистості досягла апогею, коли провалля між словом і ділом заповнили ілюзії та фантасмагорії, коли саме вони наповнюють свідомість людини, ущемленої мерзенністю сьогодення: «я не люблю відлигу в її дражливих напівтонах / коли населення вбоге виходить ніби з печери / і дідо в старих перемотаних шматкою шкарбанах / видлубує зі смітника чиюсь вчорашню вечерю».
Первісну основу поезії молодої авторки складають образи-метафори та їхні перетинання, кожен раз під іншим кутом зору, що породжують сучасні урбаністичні картини: «на блямби неонові заляпані брудом гойності / грязюкою чисто правди у мареві псевдо байок / тут бог не проїде ці вулички надто промовисті / хіба що той бог сталевий заправський дебелий байкер / калюжі замутнені непрозоро-тлусті / як плями серед вуличного песимізму / відображають залишки таунгордості / ранковий мейк ап нічної діви стриптизу».
Героїня віршів неконтактна, вона не бачить можливостей для спілкування, тим часом, подвійна мораль оточення помітно живить сугестивне навіювання, чи авторці, чи читачеві, відчуття невинної жертви: «достиглим плодам не місце в задусі цвітіння / коли би ви поглянули на мій сад…побачили би там лише горбаті тіні… тільки серце волає і серце голосить / тільки просідь уже довжиною із осінь / тільки просо розсипалось пружно та просто / а незграбні долоні не ладні збирати».
На долю покоління поетів, до якого належить Тата Рівна, випало жити в епоху розвалу імперії зла. І саме ця обставина, на мою думку, є головним джерелом трагічного абсурду в її поезії: «це місто у екскрементах постмарксизму… є фах новітній – людиножери… чужорідним / дорога одна – / повз Парнас – на Голгофу». Вона добре це усвідомлює. Але чи бачить поетка світло в кінці тунелю? Прочитавши збірку, я зрозуміла, що ключик до її глибоко захованої, вразливої душі, якщо добре пошукати, то можна знайти: у несподівано теплому образі – «на Покрову незряча Мадонна / рушником накривала планету»; у запитаннях – до кого? до самої себе? – «ця тиша – цезура чи / закінчення фрази?»; у проявах ще живого оптимізму – «абрикоси вагітніють сонцем / як любов’ю жінки; «прийде травень і прийдуть дощі волошкові де / запах свіжого сіна та квіткового лона».
Тематично збірка поетеси побудована на контрастах. Віршам, де чується апокаліптичний гомін і робляться спроби пророцтва протистоять поезії з розділів «ЖЖ (жовтий жовтень)», «мій сад», «інтимні нелірики». У віршах талановитої поетки заворожує мальовнича і така знайома картина кінця осені, коли дерева з вохристо-зелено-жовтих давно поміняли кольори на сиво-чорні, небеса вдень – «господні сині ниви» – невимовно ясні й прозорі, ранки вже прохолодні, треба взувати чобітки, а вологий туман майже білого кольору!
осінній день останній із осінніх
осики сиві чорнота дубів
підкреслює господні ниви сині
у крапинку замерзлих голубів
…ще зоріє ще туман світанку
я хвилюю осені оману
чобітком ступаючи в сметану
білого зволоженого ранку
Досконалим зразком алітерації, яка «дзижчить» (російською «жужжит» буде точніше) є вірш «Пес і жінка». Ось яким чином поетеса вибудовує словами на літеру «Ж» колову та смислову композицію, створюючи колоритний портрет місяця жовтня: «жовтий жовтень… жолуді та жаль / журавлі минули… жовтий мед… стомлена бджола… просто жити як живуть жоржини… варення із ожини… жовтий жовтень… Жінка / Жовтень…»
Просто вражає своїм психологізмом, майже поетичною дисертацією на тему щастя однойменний вірш. Він довгенький, але кожен його рядок – стріла: «щастя буває до смерті до видиху і до вдиху / летючим буває щастя дзвінким від сміху… буває щастя пекуче нестримно сухо гаряче… щастя веде й знайомить тебе із тобою / і тисне в обіймах, ставить усі розділові знаки / щастя без сумніву має свої ознаки… свої занурення рими стоп-кадри рухи / свої молитовні слова шпильки вузлики / червоні нитки заговорені ґудзики… щастя буває різним, на видиху і на вдиху, але / найчастіше – тихим (моє підкреслення і моє щире захоплення – Т. Д.)
Загалом будь-яка класифікація творчих людей, особливо поетів, їхній поділ на молодих, на трохи підтоптаних і на ще живих класиків – річ умовна і вельми тонка. Якось Петро Капиця, коли у них в академії запроваджували раду молодих учених, обережно висловився: "Дивно, а я й не знав, що вчені поділяються на молодих і старих. Я чомусь вважав, що вони діляться на розумних і… не дуже!».
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію