Юрко вискочив з дому, проклявши власну забудькуватість. У нього закінчилися чисті зошити, неділя перетнула полуденну межу, і місцева крамниця канцтоварів могла вже зачинитися. Тоді б йому довелося плентатися через усе місто до центрального універмагу, який у вихідні працював до шостої. Однак на вулиці Юркові миттю вилетіли з голови і зошити, і школа, і крамниці, та й загалом усе решта.

На вулиці щось відбувалося. Або вже відбулося – щось грандіозне, нечуване, що змінило все довкола. Юрко зупинився та роззирнувся. Все було таким же, як учора, та одночасно – зовсім іншим. Юрко збентежено крутив головою навсібіч, усі його відчуття помічали зміни, а він не здатен був їх ані збагнути, ані назвати.

І новий будинок на розі, і старі будинки вздовж вулиці, і пустище перед школою, і дерева на бульварі, і ворони на тих деревах, і тролейбус на зупинці, і сама та зупинка, і все решта, до чого Юрко звик, мало точнісінько такий вигляд, який мало щодня. Та щось таки змінилося. Здавалося, всі предмети перетворилися на власні голографічні зображення. Схожість була дивовижна, точність відтворення найменших деталей вражала, та Юркові було цілком зрозуміло, що все це – ілюзія, народжена промінням світла, заломленим у лінзі. Адже голограми, міражі та ілюзії не відкидають тіней – отак і всі предмети на вулиці позбулися власних тіней. Не предмети, а ілюзії предметів невагомо та нерухомо ширяли навколо Юрка. Він опустив очі. Так і є: він також втратив тінь.

Але було ще дещо. Повітря навколо кожної будівлі, кожного стовпа, камінця на дорозі та листочка на дереві ледь помітно тремтіло, струменіло та майоріло, ніби марево над гарячим асфальтом. Але те звичайне літнє марево було прозоре та безбарвне, а це марево було кольоровим. Юрко навіть очі протер. Здавалося, що кожен предмет охоплений коротким блідим полум’ям, забарвленим найніжнішими персиковими та помаранчевими тонами. Юрко глянув на власну правицю. Ну, так, і його рука також була оповита цим тремким полум’ям, ледве помітним при денному світлі.

Ось тут Юрко збагнув: денне світло! Він подивився вгору та побачив, що небо, зранку сіро-бузкове, похмуре, суцільне, тепер обернулося на величезний екран, що стікав розсіяним помаранчевим кольором. Не світло, а колір струменів з цього екрану. Саме небо також стало іншим; куди не кинь оком – ані блакиті, ані сірості, ані білизни, зникли глибина та висота. Сонце також пропало. Здавалося, що цілий повітряний простір над містом перетворився на рожевувато-помаранчеве сяяння. Воно, одночасно близьке та далеке, оповивало та фарбувало предмети з усіх боків, і предмети світилися та не відкидали тіней.

Глинисте пустище сяяло та виблискувало щирою міддю. Новий будинок на розі, складений з сіруватої силікатної цегли, зробився помаранчевим. Всі його вікна палали, ніби всередині будинку сідало сонце. Асфальт на дорозі жеврів згасаючим багаттям. Дерева спалахували золотавим листям. Краплями жовто-червоної смальти проносилася птахи та лишали в повітрі пломенисті сліди.

Юрко стовбичив посеред тротуару, зачарований тим, що відбулося з небом, і що це нове небо зробило з його рідним містом. Він вже відчув, що з ним також чиняться якісь зміни, що незгасне помаранчеве сяйво, яке струменіло звідусіль та проникало скрізь, вже проникло й в нього, в Юрка, і вже щось зробило там, всередині, де тепер все тремтіло, ніби в передчутті. Юрко також зробився частиною цього помаранчевого сяяння, а від нього тепер, мабуть, також виходило світло.

Раптом Юрка хтось штовхнув. Він озирнувся на перехожого, який віддалявся в оточенні короткого персикового сяйва. З іншого боку до Юрка наближалися дві огрядні жінки, а понад їхніми головами виблискували помітні помаранчеві німби, такі ж німби оточували їхні руки та сумки, які жінки тримали своїми осяйними руками. Під деревом якийсь парубок змішував своє червонувате сяяння з золотавим палахкотінням листя; він палив цигарку, а навколо цигарки висіла маленька замкнена веселка всіх відтінків червоного, а до помаранчевого неба від цигарки тягнувся жовто-зелений дим. І всі ці люди, що сяяли, випромінювали кольорове світло, спалахували німбами та веселками, мали вигляд найбуденніший, навіть зануджений. Юрко збагнув, що ніхто й досі нічого не помітив.

Однак лишатися один-на-один з небаченим явищем було абсолютно нестерпно. Треба з кимось поділитися. А що як все це бачить він один, а ну все йому ввижається? А що як це вже відбулося з усіма, і вони давно звикли до свого нового стану, і лише для Юрка цей помаранчевий світ – новина? А ну як… а ну як отак було завжди, і тільки Юрко чомусь випав з оцих «отак» і «завжди»?!

На розі під книгарнею висів телефон-автомат, який іноді дозволяв дзвонити без монети. Юрко побіг до телефону та заходився обдзвонювати всіх хлопців і дівчат, чиї номери телефонів міг пригадати. Коли хтось відповідав, Юрко просив подивитися на вулицю. Однак усі реагували майже однаково: кидалися до вікна, потім поверталися та розчаровано або сердито повідомляли: «А тебе ніде не видно». Якщо ж Юрко запитував, чи не помітили воно чогось незвичайного, вони або кидали слухавки, або перелічували дурниці: собак, вантажівки, Наталку на гойдалці або Сашка на турніку.

І так лишився останній номер з тих, як Юрко знав напам’ять. Але цей номер належав хлопцю, якого в класі вважали «дивнуватим». А він і справді був диваком, його висловлювання та вчинки часто, якщо не завжди, були несподіванками. Однокласники над ним кепкували та насміхалися, явних друзів у класі та в школі хлопець не мав. Юрко помічав його дивацтва, проте ніколи з хлопчини не глузував, однак і на дружбу з «диваком» також не наважувався, то ж їхні відносини лишалися приятельськими, але не дружніми.

Потупцявши під телефоном, Юрко все ж таки набрав номер. Щойно він вимовив «алло», на іншому кінці дроту тремтячий хлопчачий голос заволав: «А ти на вулицю дивився?!» Перебивавши одне одного, вони одночасно говорили та сміялися, розповідали, що бачили, та яким все тепер зробилося. Так вони погаласували деякий час, а тоді домовилися зустрітися біля школи, аби разом спостерігати за тим, що далі відбуватиметься в місті та на небі.

Юрко повісив слухавку та припустив до школи. Проте вже за кілька кроків він зупинився. Щось відбувалося. Або вже відбулося – дещо грандіозне, що змінилося все довкола. Юрко роззирнувся. Все було таким, як п’ять хвилин тому, але вже зовсім іншим.

Усе, що тільки що здавалося голограмою, об’ємним зображенням, намальованим промінням світла, набувало щільності та наливалося вагою. Юркові здалося, що він відчуває легенький струс ґрунту під ногами щоразу, коли обважнілі ілюзії предметів м’яко падали на свої звичайні місця. Рожеві, персикові, помаранчеві, жовті та червоні відтінки танули та зникали. Предмети просто на очах робилися сірими й неоковирними, втрачали сяяння, німби та полум’я, що їх оповивало. При цьому довкола світлішало, але світло це, сірувате, холодне, прозоре, відбирало кольори та барви, долучало до всього тіні, а місто їжачилося тими тінями, наче багнетами.

Юрко опустив очі долі та побачив, як від його ніг лягла коротка сіра тінь. Потім подивився на правицю. Довкола неї вже не коливалося коротке тремке полум’я, ледве помітне в денному світлі. І денне світло змінилося.

Юрко подивився на небо. Помаранчеве сяйво атмосфери йшло вгору та марніло, вдалині між будинками та деревами випнувся горизонт, над ним з’явилося блакитне та біле. Перлисте мерехтіння неба, що приховувало його глибину та висоту, зникало, згасало, і небо знову робилося таким, яким було вранці, сіро-бузковим, похмурим і суцільним. А потім там, де за нагромадженням хмар ховалося сонце, в сіро-бузковій стіні з’явилися розколини та щілини, сповнені шаленого сяяння. Небеса в тому місці нагадували землю, розтяту глибокими тріщинами після посухи, тільки ці тріщини були сповнені сліпучого світла, а не застояної темряви.

Всі змінювалося, робилося таким, яким було нещодавно, яким було завжди та яким, мабуть, залишиться навічно. Ще трохи – і вулиця, що жевріє вугіллям, і мідне пустище, і помаранчевий будинок на розі, і золотисті дерева, і птахи, що бризками смальти стікали в небі, знову будуть звичайними – розбитою вулицею, глинистим пустищем, сіруватим будинком, кволими деревами та неохайними воронами в похмурому небі.

Юрко відчував, що він зараз розридається, йому так не хотілося, аби це помаранчеве сяяння зникало, аби все довкола знову робилося таким, яким він це пам’ятав і любив. Ні, тепер він ніколи не зможе любити це сіре місто, цих тьмяних людей, ці миршаві дерева… Та сльози, що вже клекотали в горлі, так і не пролилися. Юрко посміхнувся, спочатку несміливо, та дедалі ширше та більш впевнено. Не все пішло з персиковим світлом. Він і надалі відчував у собі це сяяння, що проникло в нього разом із помаранчевим кольором неба, і щось зробило там всередині та, мабуть, залишилося всередині тепер, коли його вже зовсім не стало навколо…

Юрко рвонув з місця та помчав до школи.

2012; переклад українською 2017

Оповідання "Помаранчевий настрій" входить до збірки "Юркові хроніки" (у російській версії - оповідання "Предел совершенства" зі збірки "Димкины хроники"). Авторський переклад з російської.