Літував Юрко на селі. Називалося те село Олександрівка, лежало на березі Дніпро-Бузького лиману між Херсоном і Миколаєвом, а Юрком вважалося найкращим місцем у цілому світі.

Всі сільські дні починалися однаково. Юрко виходив з напівтемних прохолодних сіней на двір, де вже заклопотано квоктали кури, і сонце негайно змушувало його заплющити очі та замружити їх так сильно, що перед ними пливли бузкові плями з яскраво-жовтими окрайцями.

Потроху розплющивши очі та звикаючи до сонячного світла (ще й досі бузкового відтінку), Юрко опинявся перед «басинею» - так у селі називали криниці. Басиня ховалася в тіні кремезної «маслини». Лише через кільканадцять років Юрко з’ясував, що їхня сільська «маслина», як і біблійна «дика маслина», по-науковому зветься «лох вузьколистий» та є близькою родичкою зовсім не оливкового дерева, а обліпихи. Мабуть, Юркові односельці в іменуванні предметів уподібнювалися чи то древнім ізраїльтянам, чи то перекладачам біблійних текстів.

Звикнувши до світла та мимохідь помилувавшись на басиню та маслину, Юрко з розбігу пірнав у довгий літний день. Ті дні своїм рівним безтурботним плином нагадували саме це – пірнання в зеленкувату воду Лиману, на березі якого лежало село (це міста зазвичай стоять – виструнчені, напружені, пихаті, а села – завжди лежать: невимушено, вільно та поза сумнівами – лежать).

…Ти пірнаєш, занурюєшся, і ось вже зусібіч оточений теплою, солодкуватою, ніби прозорою та водночас непроникною для очей водою. Ти весь нею охоплений, схоплений, прийнятий, обійнятий цією неглибокою ласкавою водою, в якій легко заблукати, втратити напрям, якби не близьке піщане дно під ногами та зеленаво-біле крихке сонячне коло на поверхні. Вода – нерухома, суцільна, без шпаринок, домішок і прогалин; рух свій всередині води неможливо побачити, виміряти, його можна лише відчути, зате вже відчути одразу всією шкірою…

Ось і дні були тоді такими ж: злиті, цілковиті, суцільні, вони сприймалися як рух під водою, - одразу всією шкірою. Зранку Юрко пірнав у день, аби виринути з нього лише ввечері, коли над Лиманом загорялася перша зірка. Потім, через багато років, один з Юркових університетських приятелів приказував, запалюючи цигарку: «Я не палю, я структурую час». А той літній сільський час не мав жодної структури, та й загалом її не потребував.

Однак були в літа й свої хиби. Ким би Юрко себе не уявив, на кого б не перетворився, вбрання завжди лишалися одним і тим самим: плавки або шорти. Тому індіанці та пірати, запорожці та Робінзон (або П’ятниця, як заманеться), та й загалом усі, кого втілювали Юркові фантазії, хизувалися цим легковажним одягом. Що поробиш – спека! Спочатку це трохи засмучувало хлопця, але згодом його уява навчилася перетворювати дійсність цілком і до найменших дрібниць, а перевтілення плавок за вимогою гри відбувалося без жодних зусиль.

Літо минало так плавно, як і будь-який його день, тривало довго та в осінь перетікало непомітно. Юрко раптом помічав, що небо, здається, лише вчора розпечене до безбарвності та вдалині непомітно сполучене з водами Лиману, налилося холодною блакиттю та поринуло вгору, набагато вище за півпрозорі хмарини, яких майже не траплялося влітку. Хмарини ті називалися «перистими», як пояснив тато – мореплавець, вигадник і жартівник, проте на жодні пера вони схожі не були. Понад усе вони нагадували розоране поле або піщане дно Лиману під берегом у найповніший – «мертвий» – штиль.

У темно-зелених заростях осоки та очерету дорогою до Лиману виникали та множилися жовті смуги та плями. Вода в Лимані змінювала свій літній зелений колір на осінній, жовто-коричневий. Оголювалися поля та городи. Оголювався обрій; небокрай вже не потопав у димці та мареві, тепер він рішучо розтинав води та небеса. Юркові завжди ввижалося, що ця тонка з ледь помітною кривизною лінія приховувала якусь неймовірну, казкову, безкраю далечінь. Та коли років за двадцять він таки потрапив за горизонт, на інший берег Лиману, ніякої далечині там не виявилося. Лежала там Кінбурнська коса – такий же, як у селі, низький піщаний берег, купи «маслин», очерети, рибальські човни, хутори по дві-три хатини... А далечині не було; а тоді, в дитинстві – була.

Зміна сезону для маленького Юрка мала суто практичний сенс. Мінялися його розваги та прості господарські обов’язки, починався новий шкільний рік – от і все. Осінь так осінь. Зате восени ігри впритул наближалися до реальності – адже Юркові герої, нарешті, могли вбратися за легендою гри замість того, аби силою уяви перетворювати плавки на лицарські броні, мушкетерські камзоли або стрілецькі шинелі.

Сьогодні від самого, вже дещо прохолодного ранку Юрко був червонофлотцем. Його голову вінчала безкозирка, знайдена в купі мотлоху в курнику. Безкозирка була справжнісінька, з чорною стрічкою, оздобленою якорями на кінцях, з бронзовим написом ВОЕННО-МОРСКОЙ ФЛОТ на околиші та лакованою вишневою зіркою в оточенні золотого листя. Щоправда, цей шикарний кашкет пронизливо тхнув пилом і смердів курями, тому Юрко, прикрасивши ним голову, чхав без упину. Ця знахідка пустила шкереберть його вчорашні плани: всі військові дії негайно переносилися на море або принаймні на морське узбережжя.

Безкозирка, звісно, була завелика для Юрка та час від часу звалювалася з його голови, хоч її стрічкою до вух прив’язуй. А ще босоногий червонофлотець вдягнув довгий, до колін піхотний мундир з нашивками СА – СОВЕТСКАЯ АРМИЯ; отже, невтаємниченій людині було складно здогадатися, що хлопчина – саме червонофлотець, а не партизан, полонений або взагалі мародер. Але Юрка це не турбувало: час військовий, комунікації ненадійні, тому вередувати не доводиться. Коли ж він готувався до атаки та зубами стискав чорну жорстку стрічку безкозирки, то відчував себе «братішкою»-відчайдухом і неприборканою «полундрою», від кінчиків чорної стрічки та до останньої смужки на уявній тільняшці.

Короткими перебіжками Юрко дістався від малинника до величезної кам’яної брили під старою абрикосою за альтанкою. Сховався за нею, сьорбнув з м’ятої армійської фляжки та скривився – теплувата вода відгонила металом. Зате кампанія поки що складалася щасливо: він ще не отримав ані подряпини, а «німці» вже зазнали важких втрат. Однак Юрка щось ледь помітно бентежило; ця незрозуміла тривога торкнулася його ще вранці, біля басині під старою маслиною, коли він милувався безкозиркою на голові власного відображення у відрі з водою. Щось було не так.

Раптом Юрко почув чиїсь кроки та визирнув з-за брили. До абрикоси перевальцем наближалася бабуся. Вона тримала широченні граблі з надзвичайно довгим руків’ям, відполірованим до блиску її працьовитими руками. Граблі були такого розміру, що могли би слугувати літерою «Т» в розкиданому по каліфорнійському пагорбу слові «HOLLYWOOD», якби в ньому була ця літера. Бабуся Юркові не загрожувала, тож він знову відкинувся на камінь і замислився.

Що ж воно таке, що його бентежить? Він мав усе для повного перевтілення: справжню військову безкозирку, справжній армійський мундир, солдатську флягу, дуже правдоподібну дерев’яну гвинтівку, дві саморобні «трофейні» гранати та патронташ. Щоправда, патронташ був цивільний, мисливський, проте розповсюджував ні з чим не зрівняний аромат пороху. Лиман, тобто море, проглядав звідусіль, а ще він супроводжував маневри червонофлотця потужним гулом прибою.

Але чогось бракувало. Юрко ніяк не міг второпати, чого саме, адже зазвичай гра з набагато біднішим реквізитом захоплювала його уяву цілком та не відпускала до ночі та навіть вночі, триваючи в його сновидіннях. Така гра припиняла бути грою; Юрко вже не грав – він жив.

Розгублений, він забув про «німців», підвівся та почав походжати під абрикосою. Він зиркав на бабусю, а та за два кроки рівномірно працювала своїми величезними граблями. Під її ногами поступово формувалася купка листя, гілочок, висохлих зморшкуватих абрикосів і кавалків трави. Руків’я граблів сяяло, наче ложе гвинтівки Мосіна зразка 1891 року, яку Юрко багато разів бачив у Херсонському краєзнавчому музеї, та й в інших музеях також.

Він стягнув з голови безкозирку, чхнув і з жалем торкнувся пальцем лакованої зірки. Сподівання не виправдалися – навіть з таким чудовим кашкетом гра лишалися всього лише грою. Якби він був дорослішим, вигукнув би: «Не вірю!»

Юрко зітхнув, знову напнув на голову смердючу безкозирку та вирішив податися до Лиману. Може, біля води щось вийде? А ще можна спробувати різко змінити хід подій, наприклад, ось так: ворожий снайпер дочекався моменту, коли червонофлотець визирнув з-за брустверу, прицілився та натиснув спуск…

БАХ! – щось вдарило Юркові в лоба, і так сильно, що він, коротко змахнувши руками, гепнувся навзнак. Те, що малювала його уява, раптом відбулося насправді; тому він спершу здивувався, а тільки потім відчув біль. А ще він почув лемент бабусі – голос її був дивним і наче віддалявся, а потім йому відповів мамин голос – і десь звідкілясь дуже здалеку відповів…

Потім Юрко нерухомо лежав на маминих руках і томно дивився вгору мокрими очима. На глибокому блакитному тлі неба листя абрикоси здавалося чорним. Воно створювало примхливий малюнок. На Юрковому лобі щось здувалося, шкіра натягувалася, здавалося, вона мала ось-ось луснути від різких коротких поштовхів зсередини. В голові гуло. Схвильовані голоси мами та бабусі лунали, наче крізь вату. Тхнуло йодом і бинтами. А, так, справді, на війні бабуся служила в медсанбаті, а після війни бабуся…

Бабуся! – Юрко раптом збагнув, що трапилося. Він опинився в радіусі дії бабусиних граблів та отримав їхнім держаком, як той ведмідь з дурнуватої пісеньки, просто в лоба. Чогось безглуздішого та образливішого годі вигадати!

Проте Юрко не почувався ані безглуздо, ані ображено, а тривога та збентеження, що переслідували його зранку, зникли. І стара абрикоса, альтанка, сіра кам’яна брила, бабусині граблі також зникли. Тому що… тому що холоднокровний ворожий снайпер дочекався моменту, коли червонофлотець необачно визирнув з-за брустверу, прицілився та м’яко натиснув спуск. Важко, але не смертельно поранений боєць впав на дно траншеї, заливаючись кров’ю. До нього, пригинаючись під кулями, вже поспішають самовіддані санітарки з медсанбату. Високе, неймовірно високе синє небо перед очима знекровленого матроса коливалося, наче фіранка під вітром, та грало оманливими барвами. Світло тьмяніло, звуки бою затихали вдалині…

Юрко щасливо посміхався крізь сльози. Вийшло! Нарешті все було по-справжньому!

2012-2017

Оповідання "Межа досконалості" входить до збірки "Юркові хроніки" (у російській версії - оповідання "Предел совершенства" зі збірки "Димкины хроники"). Авторський переклад з російської.