Це навіть іще не дно.
Субота. Сонячно.
Я зібралася провідати рідних, що проживають в іншому місті.
Дорогою на вокзал стрічаю дівчину років 25, дешева куртка з демантину, мятного кольору штани, коричневе каре, волосся не надто густе і видно, фарбоване, не раз, негарний недоречний макіяж, де поєналися рожевий, жовтий і зелений, наче клоунеса із цирку, що втекла, стрьомна.
Вона кидається мені назустріч, затискаючи пару дрібних гривень у руці і мало не плачучи благає позичити 20 грн. на дорогу, бо у неї, мовляв, витягли.
Я спиняюся, роздумую, інтуїтивно зважуючи, скільки у мене на дорогу є. Мене загальний вигляд незнайомки насторожує.
І кажу, що зараз не маю змоги дати.
Вона іде далі, я ще хвилин 15 думаю про це.
Підходжу подивитися розклад, очікуючі стрьомні чоловік і жінка питають про найближчий потяг на Ніжин. Розклад на вокзалі є. Годинник є. Я напружуюся внутрішньо. Беру квиток у касі і біжу на платформу.
На платформі бачу ту саму «бідолашку», яка не побачивши мене, перераховує свої 200 «наколядованих», там по 20, 10, 5, з миру по нитці.
Побачила мене, відійшла.
Сідаю в потяг. Напроти молодь. Він і вона. Спершу подумала, що пара. Ні, виявилось, в електричці познайомилися. Багато часу проводять в дорозі на роботу.
Він з тих чоловіків, що люблять комунікуювати, спостерігаю, час від часу обмінюючись репліками.
Поруч мене присіла дівчина, яка відрізняється від публіки, везе порожню валізу, валіза чорна, на 2 особи вистачить, якщо не на довго їхати в подорож.
Цей мужчина, що сидить навпроти мене, хоче коментарями про валізу ввімкнути в розмову цю кралю з накладними віями.
Не пара, хоча в розмові проскакує - у нього хтось є. Я слухаю його жарти, її суржик, обмеженість і недостатня розвиненість.
Краля ввімкнула навушники і абстрагувалася. Я спостерігаю за тим, про що йде мова. Якщо буде коротко, то як круто побухати, заблудитися в чужому місті, питаю ким працює - 6 днів грузить на базі овочі. Виходить в Борисполі.
Дівчина їде далі. По вагону розповсюджується запах дешевеньких парфумів. Він мені нагадує аромат шампуню кря-кря чи карамельок барбарис. Я не проти цього аромату, він значно кращий від аромату вагону чи вихлопу курців.
У дівчини не дуже чиста шкіра, але вона купує солодощі у тітки, що носить по вагону. Ще вона вдягнена в джинси, светр кольору персика і блакитну куртку в білі і чорні плями. Картата куртка. На ній не так видно бруд, як на кралиному пальто кольору мяти.
Далі їдемо у відносній тиші. У тамбурі курці. У вагоні торгаші і сморід - від брудного одягу, тіла, підлоги і лав, на яких ночують інколи безхатченки.
Проходить повз аферистка в мятних штанях. У неї ще на пероні я бачила телефон, не з дешевеньких, іде в тамбур, «втикає» в телефон. Мені огидно. Від бруду, бідності більшості пасажирів, смороду, обману, тупості.
Як змінити це все – я не знаю, на жаль… адже я також дівчина з периферії, але інакша, певно, від народження.