Джироламо Марчелло
Сонце сідає, і бар на розі закрився.
Ліхтарі загораються, буцім вічі актриса
підмалює лілово – для чару і жаху вкупі.
І головний біль опускається на парашуті
в потилицю ворога у шинелі.
І голуби на фронтоні двірця Мінеллі
ї.уться, паруючись мов востаннє,
не соромлячись поглядів, як брутальні
наші предки, кохаючи на звіриних
впольованих шкурах, собі подібних.
Удари, вилунюючи з дзвіниці,
вкоріненої у венеційській висі,
не сягають землі, як те подобає
стиглим плодам. А якщо буває
инше життя, то і ми у змозі
їх обліковувати. Невдовзі
я уповні з’ясую це. Тут, де сíм’я
доста зливалося, сліз радіння
і вина, в закапелку земного раю,
звечора, я стою, вбираю
у буцім гумовім збучавінні
легень, пречисті, осінньо-зимні,
порожевілі від череп’яних
дахів, зо декілько доз удатних
надихатись і цим, – прикінці гостини!
трунками вивільнення клітини
від часу. Зім’ята, що ті банкноти,
хвиля вилизує мокрі сходи
палацу на всю голубу купюру,
отримує намість, на решту, буру
цеглу у мітинах дерматиту,
і підупалу каріатиду,
органом пихкання диму й мови
переобтяжену до знемоги
і задивлену цілковито в пташі,
несосвітенні на мірки наші,
назовні вивернуті їх спальні,
що нагадують нібито зліпок пальми,
то – спричинену ними римську
цифру, то – рядок від руки у риму.
1995, Casa Marcello