Ну…
Ну, в моєму житті настали не найкращі часи. Мене вигнали з універу за те що я трахнув дружину ректора (трохи застара для мене, але зад що треба). Ми й раніше не дуже дружили з Пилипом Бедросовичом (він також відомим у вузьких колах як Підор Бедросович, не дуже оригінально, зате влучно), але це, здогадуюсь, стало останньою краплею. Коли це мудло дізналось - пищало не менше ніж вона тої ночі. Як би там не було, тепер в мене не було ані стипенді, ані житла, а вертатись додому до «улюбленого вітчима» було занадто принизливо. «Це момент коли ти проявиш свою чоловічу натуру» - сказав я собі, це був час знайти роботу і я знайшов, ще й не аби яку, а на Укркосмтрансп (боже, який довбень придумав цю абревіатуру?).

Дорога
Від Вінницького притулку для безхатьків №7 до мого нового місця праці під Києвом було 6 хвилин у вакуумній трубі, але білет коштував 230 гривень, для мене, людини, яка буде отримувати 25 тисяч в місяці це були копійки, але не зараз, зараз у моїй кишені не було нічого окрім дірки. Залишалось тільки одне…
Зникнувши з місця злочину, я присів на лавці, під тінню дерева у найближчому парці. Добре що в дитинстві я ходив на легку атлетику, хоч колись знадобилось. Чесно кажучи я вже не вперше краду гроші у вуличних музик. Тут важливо підготуватись: подумати про маскування, підібрати підходяще місце, а коли бачиш що уже є кілька крупних купюр почекати коли людей стане менше. Потім усе просто: повільно підходиш з копійками в руці, ніби хочеш підкинути, різким рухом хапаєш Тарасів Григоровичів й що є духу дереш кігті якомога далі. Зазвичай гітаристи не біжать бо бояться залишати інструмент без нагляду, а від’єднувати її від підсилювача надто довго, саме тому я вибираю самотніх «електрогітаристів» у ролі своєї жертви, і цей не був винятком.
Тепер у мене були гроші, тож я підмився в громадській вбиральні, добряче похезав, перевдягнувся у свої найкращі речі (ЧИСТУ білу футболку та чорні джинси з діркою на мотні, але майже не помітною) й попрямував на станцію.
На касі мене зустріла гарненька білявка, надто гарна для праці в громадському транспорті.
- Привіт, крале, як справи?
Вона посміхнулась, але нічого не відповіла.
- Один до Києву, будь-ласка - продовжив я.
Я засунув 300 гривень у віконце, вона прогнала іх через розрахунковий апарат і видала 70 гривень однією купюрою разом з білетом. «Платформа номер 2. Час відправлення 19:47». Я взяв рюкзак і пройшов на місце.
На одній платформі зі мною стояв підозрілий тип у чорному латексному костюмі, який покривав майже все його тіло крім очей, рота та ЧЛЕНУ! Пиздець, я розумію що на дворі 2031ший рік, але у цього типа, блін, видно хрін! Ці свободи зайшли надто далеко. Галактичний Союз, це через нього я повинен жити поряд з цими фріками. Вони вимагають надто багато реформ, як результат адепт БДСМ тепер гуляє в своєму «робочому костюмі» по вулиці прямо перед дітьми та що найважливіше, мною.
Капсула прибула секунда в секунду. Я пійшов сісти на своє місце. Здогадайтесь хто був моїм сусідом?! Коли цей придурок протискався крізь мене аби зайняти своє сидіння я помітив ще одну, дуже цікаву деталь його костюму - розріз на дупі! Це було біля мого лиця, тож я добряче зумів роздивитись, і от що я вам скажу, я не професіонал в чоловічих дупах, але це точно дупа діда, вона ж бо більше схожа на макарони з сиром ніж на дупу! Добре хоч він здогадався підтертись.
Нарешті ці 6 нескінченних хвилин добігли кінця, я вийшов із капсули, сів на рейсовий автобус до космодрому і через годину був на місці.

Привіт начальник. Привіт красивий
Хоч це і була одна з передових космічних транспортних компаній влаштуватись туди було напрочуд легко: мене обстежили (вочевидь вони перевіряли чи немає у мене якогось космоспіду (я доречі був чистий якщо вам цікаво), перевірили довідки про психічний стан, а потім засунули до кріпової металевої машини, щоб перевірити мій вестибулярний апарат. Машина та, між іншим, здається була несправна, бо навіть пропердженого 120-літнього старигана у ній би не знудило, але про це я вирішив замовчати, бо мені уже порядком набридло спати у притулках для безхатніх та їсти з однієї каструлі з бомжами.
Після того як мене затвердили, дівчина, що перевіряла мої данні провела мене до кабінету директора станції. Він якраз з кимось розмовляв і мені наказали зачекати, тож я встиг роздивитись дорогезні «живі» 3д картини, що тільки відносно недавно з’явились у продажі. Ними був увішаний весь кабінет, на одній - маленькі хлопчики без штанів біжать за кулькою, на другій - напівголий чоловік готує виноградом свого напівголого бойфренда, на третій - чоловіки паряться та масажують одне одного в бані… Все стало зрозуміло коли я подивився на самого директора. Він був схожий на гомопедофіла – років 50, обтягуючий бірюзовий костюм, вуса як у козака, аж до підборіддя, та довге волосся до плеч, хоча на верхівці голови уже було видно залисину.
- Вітаю в команді, юнго! – закінчивши розмову, звернувся він до мене.
- Зд-раствуйте – відповів я з запинкою.
- Ти радий що будеш працювати в нашій компанії, соколику?
- Так пане, дуже радий
- Слухай, солоденький, мені… - він поперхнувся – нам тут потрібні такі перспективні хлопці, як ось ти…
Очманіти, перший робочий день а до мене уже домагається шеф! Ну ні, свою сраку я продавати не збираюсь!
- Пане, звіть мене Тарас.
- Добре Тарасику, тебе уже прийняли працювати на транспортне судно, але якщо хочеш, можеш залишитися працювати в офісі, я це влаштую.
- Хоч у вас тут дуже затишно, але бути космонавтом моя дитяча мрія. – довелось набрехати аби відв’язатись від цього психа. Моя дитяча мрія була стати каскадером, хоч після того як на фізкультурі я зірвався з канату, моя мрія еволюціонувала до програміста, пограмісти точно ніколи не ламають ноги, подумав я.
Він підсунув мені контракт і подав ручку. Я, навіть не читаючи, швидко підписав, аби тільки швидше звалити. Гомопедофіл теж підписав, зробив копію на ксероксі та вручив її мені
- Ну добре, ступай, цукерочко, шкода, шкода…
- Ну… еее… куди ступати?
- Третя стоянка.
- Добре, до побачення, пане.
- Бувай красивий…- знову поперхнувся – здоровий. Шкода, шкода…- почувся шепіт.
Я вийшов із кабінету ледви стримуючи риготу, на що тільки не підеш заради добреоплачуваної роботи. Боже, що за часи, тішило принаймні те, що видно я таки симпатичний.
Пташине гніздо
Нарешті я дійшов до місця, повний ентузіазму та готовності творити великі справи. Величний вигляд космічного корабля справив на мене незгладиме враження, раніше я бачив таке тільки на голограмах. Це було швидкісне судно для перевезення на інші планети Галактичного Союзу. По розмірам судно могло зрівнятися з чотирьохповерховим будинком, але як з’ясувалось пізніше три четвертих займав двигун та турбіни, тож всередині воно виявилось не таким уже й великим. Я зайшов у середину по залишеному трапу та почав шукати хоч однієї живої душі. Я обшарив кухню, їдальню, склад, але так нікого і не відшукав. Що ж, мабуть я перший, але чого двері були відкриті, а на вході не було охоронця? Мої роздуми перервало хропіння, котре доносилось з сусідньої кімнати, коли я прогулювався по коридору. Я підійшов ближче, двері відчинились, переді мною постала дивна кімната в старому стилі. Я таке уже бачив в підручниках з історії, коли ми проходили СРСР: дерев’яна підлога, дерев’яний стіл, шафа з сервізом, а по центрі кімнати лежить коричневий килим. Біля стола знаходився диван та два крісла, по одному з обох сторін.
- ХРР-бараГ-гргрГБ – знову почулось хропіння.
Я підійшов поближче. На дивані спав п’янючий (його видав перегар) мужик з тижневою щетиною, в вишиванці та джинсах. На вигляд йому було років 40, але зважаючи на стрижку під горшок можна було дати всі 60.
Раптом його голова почала синіти, а тіло вигибатись в судомах. Пиздець, що робити? Я почав панікувати.
- Люди!!! Є тут хто? Поможіть! - ніхто не відізвався.
Час спливав, йому явно ставало гірше, голова уже була більше схожа на мутовану сливу. Треба було зробити хоч щось. Паніка наростала. Раніше я ніколи не був у таких ситуаціях, тільки б не довелось робити штучне дихання цьому алкашу. Я почав пищати, ставало складно дихати. Через десять секунд я взяв себе в руки і як їбонув йому по грудях з ноги. З рота мужика полетіли слюні, він почав жадно ковтати повітря та хапатись дрижджащими руками за диван. Ще пів хвилини не відбувалось нічого, він та я приходили до тями.
Нарешті він підвів погляд на мене і завижжав:
- Ти хто, блять, такий?
В мене було те ж саме питання, але я почав судорожно переберати варіанти відповіді на його.
- Я…, я…, я… працюю тут.
- Шо ти пиздиш? Я тебе перший раз бачу – його очі аж вилазили від злості.
- Я сьогодні перший день.
- Ааааа… - він помінявся на обличчі – ти замість Діми?
- Діма це? Він працював тут до мене?
- Так, точно, згадав, сьогодні мали прислати нового убиральника.
Здається він мене не почув, тож я запитав ще раз.
- Він працював тут до мене?
- Так, він звільнився по прильоті – він схопився за голову, видно похмілля дало про себе знати.
- А чому він звільнився?
- Ну… Я мальца обісрався по-п’яні поки спав і обгівнякав простирадла. Здається це його добило.
Що блять?!
- Ти хто, взагалі?!
- Я? Я капітан корабля. Мене звать Максим Пташка. А тебе?
МАКСИМ, НАХУЙ, ПТАШКА?! БОЖЕ, І ЦЕЙ СЕЛЮК КАПІТАН?!
- Мене звати Тарас – я не подав виду.
Пташка знову схопився за голову і почав блювати на килим. Бляха! Куди я потрапив? Що ж, мені не вперше мати справу з психами, за 25 тонн можна й потерпіти. Він закінчив дристати та продовжив:
- Ну шо, будеш у нас работать убиральником. Твоя кімната номер 4. Завтра я тебе зі всіма познакомлю, а сьогодні ти вільний. А і да, завтра о шостій підйом.
- Добре – я збирався виходити, як він додав.
- А і да, прибереш блювоту.
Я подивися на годинник – була одинадцята, тож я вирішив відкласти прибирання та піти спати.
- Завтра.

Добрий ранок
Я прокинувся по будильнику о 5:30. Я не виспався. Я лежав на скрипучому пружинному ліжку, що прогиналось в районі сраки, очевидно на ньому до мене спало чимало людей. Моя кімната була не дуже велика, я міг буквально торкнутись протилежних стін розвівши руки. Вона була обклеєна бежевими шпалерами з орнаментом типу колосків, біля ліжка стояла дерев'яна тумбочка з дзеркалом над нею і УВАГА табуретки в кількості 4 штуки. Я справді не знаю нафіга стільки табуреток. Вони робили і без того тісну кімнату ще тісніше, тож я склав їх вежею в кутку і коли одягався зранку зачепив це диво інженерної думки рукою. ВСЯ СИЛА ПОТУЖНОЇ ТАБУРЕТНОЇ СТИХІЇ ОБРУШИЛАСЬ НА МЕНЕ, ВЕСЬ СВІТ, НА СЕКУНДУ, ПЕРЕСТАВ ДИХАТИ,БУЛИ ЛИШЕ ДВОЄ, ТІЛЬКИ Я ТА ТАБУРЕТКИ. Я ЗАБЛОКУВАВ УДАР ЗВЕРХУ ТА ПІДСІК ТАБУРЕТКУ ЗНИЗУ. ВСЕ СКІНЧИЛОСЬ НАДТО ШВИДКО… Я знову вибудував вежу але на цей раз в іншому місці – навпроти дверей.
Одягнувшись, я пішов на пошуки ванної кімнати, щоб привести себе в почуття. Під час пошукових робіт я підмітив, що весь зореліт схожий більше на старий санаторій часів комунізму ніж на космічний корабель, коридор, однак, виглядав цілком футуристично – весь із металу, з цими маленькими лампочками над дверима, що загоряються коли двері відчиняються.
Нарешті я потрапив куди треба. І знову, старі, жовтого кольору раковини, хоч і цілком пристойні. Я вмився, почистив зуби та пішов до кабінки посцяти. Коли я відчинив кабінку, мене чекав сюрприз – замість нормального унітазу на рівні колін знаходилась дірка для відсосу, але не між кабінками а в стіні переді мною, а з боків від дірки - ручки. Я вирішив не ризикувати і посцяв у раковину.
Порошок, що потрібен був мені аби прибрати «Пташине молоко», до свого здивування я знайшов у холодильнику, де зберігались запаси їжі: овочі, фрукти, риба, м’ясо, трохи грибів і купа сала – третиною всіх продуктів було сало. Я взяв порошок та пішов до вітальні.

Все огей
Дорогою до вітальні я натикнувся на чоловіка. Він був схожий на радянського інженера, працьовитого господаря - гладко вибрите підборіддя, акуратна зачіска, мужня постава, міцне тіло. Він стояв біля виходу з корабля та поправляв годинник на зап’ясті.
- Доброго дня!
Він поглянув на мене. Я помітив як на секунду він напружився, видно намагаючись згадати хто я, обвів мене очима, затримавшись на щітці та порошку.
- Ааа… - він розслабився – ти новий прибиральник?
Видно вітати нового члена колективу першою буквою алфавіту тут щось типу традиції.
- Так, точно. Мене звати Тарас. – я поставив все на підлогу та простягнув руку.
- Вітаю в команді, Тарасе – він потиснув руку - мене звати Йосип Ґазда, я капітан цього корабля. Довго ти тут?
- Більше ніж хотілось би.
- Юмориш? Це я люблю. То ти вже познайомився з командою?
- Тільки з Пташкою, більше нікого не знайшов.
- Пташка кажеш? Цей крендель ще той затупок, не зважай на нього. Працює у нас коком за дармо, точніше за їжу, тому і не женемо, а його зарплату між собо… Тобто…, ну капіталюга він короче.
- Пташка начірикав мені що він тут капітан.
- Пха… Куди йому до капітана, хоча б гівно своє в животі тримати навчився. Якось наклався і обісра…
- Я знаю… - поспішив перебити. – Нажаль, я знаю…
- Не переживай, інші двоє славні малі. Вони, доречі, повинні бути на уже на кораблі. Уже шоста, а відлітаємо о сьомій. Ти кажеш не бачив?
- Ні, не бачив, принаймні, вчора.
Різким махом руки він дістав з кишені піджака телефон – рідкісний раритет - Нокія 5310, легенда сотового зв’язку. Йосип натиснув кнопку «2» і підніс слухавку до вуха. «Алло, ти де? Що? Не чути. Почекай!». Ґазда гупнув «ветераном» об стіну. «Кажи… Ага, добре, Бобі з тобою? Добре, слухай, тут новачок прийшов. Так замість Діми. Я знаю. Я знаю. Я ЗНАЮ! Короче, він зараз буде.»
- Слухай, я б тебе провів, але я чекаю на пасажирів, сходи сам. Вони у вітальні, піди привітайся. – трохи затримавшись він додав - Доречі, в тебе є на щось алергія?
- Скажімо так, я не фанат молока.
- Просто є одна штука… Ну хоча, сам побачиш.

Не буду приховувати, Ґазда заінтригував мене своїм вступом і по дорозі до вітальні я перебирав можливі варіанти в голові. Може у когось з них чума, може у них придуркуваті ірокези, чи хтось з них постійно хвалиться який він офігенний фотограф. Фу, блять, тільки б не останнє.
Переді мною двері - я починаю пітнію. Двері поволі відчиняються - я пітнію. Вже майже відчинились - я пітнію. Ще трохи – я пітнію. Відчинились! Коробка з котом Шредінгера відкрита.
Все виявилось набагато простіше: видно кеп, абсолютно безпідставно, подумав що мене якось може здивувати той факт, що один із членів команди НАХУЙ КІТ! ЗДОРОВИЙ МУЖИК-КІТ! Я бачив декілька дивних істот з інших планет на голограмах у музеях, але ще жодного разу вживу. Я ніколи не спостерігав нічого схожого: здорова волохата хрінь підводиться з дивану та йде в мою сторону. Ноги трусяться, в очах темніє, але я все ще стою, стою як гордий мужчина, як воїн.
- Гей, чуваче, все гаразд? – він взяв мене рукою за плече.
То він ще й говорить на українській?
- Таук огей усье.
- Я звичайно не психолог, але щось не дуже схоже.
- Нє, нє, все огей, клянусь.
- Тому чому ти говориш як заторможений клауд-репер?
- Та йоу, все огей.
- Доообрее… - то ти типу, новий прибиральник чи як?
- Вмивальник? Так, треба до вмивальника сходити, я зараз.
- Еее… Оокей… Ми почекаємо тебе тут. – Він повернувся до іншого на канапі (його я не роздивився) – Ну я ж його просив! Він ніколи не каже! Це що так важко?
Я повільно розвернувся й попід стіну пішов до вбиральні.

Сибірські пельмені
Я стою і дивлюсь у «віртуозно» оздоблене пластмасою дзеркало - нелегко прийти в себе після контакту з волохатою 2-метровою хрінотиню. Хтось постукав до дверей.
- Ей, бро, все добре? – промовив незнайомий голос.
- Трохи обгівнякав труси, а в іншому все гаразд. – здається той за дверима не розумів жарту, бо нависла незручна тиша. – це я типу жартую.
- Класний жарт, чуваче. Відпад. – він не посміявся, тому я не зрозумів чи був це сарказм, а потім знову нависла тиша. – То все окей чи як?
- Так, порядок, зараз зміню труси і вийду.
- ...
- Знову жартую
- Добре-добре, як скажеш.
- Ні, серйозно.
- Окей… То як прийдеш до тями вертайся до вітальні.
Він пішов. Я ще раз вмився холодною водою похлопав себе по щокам (я бачив таке у фільмах), порахував від одного до п’ятнадцяти та вийшов з ванної кімнати. Цього разу я був підготовлений, я знав що на мене чекає, тож я впевнено переступив поріг вітальні. Ті двоє все ще сиділи на канапі та дивились телик. Я пройшов до кімнати та всівся до крісла коло волохатого, він провів мене поглядом. Настала пауза, пауза яка буває, коли лікарі готуються повідомити пацієнта про те, що у нього рак і тому доведеться або стати Владом Ямою, але без навичок танцюриста, або почати відкладати гроші на похорони.
Ще хвилин 20 ніхто не порушував тиші, видно Мужик-Кіт давав мені час аби звикнути. По телику йшла передача про пельмені народів світу, не найцікавіша телепередача, певно ми дивились її тільки через те що перемикати можна було тільки кнопками на телевізорі, а всім було ліньки вставати. Я дізнався багато про пельмені. Наприклад, ви знали, що тільки попередньо заморожені пельмені можуть називатися сибірськими? Нарешті тишу порушили.
- То як тебе звати кажеш? – голос був той самий, що й у вбиральні.
Я подивився на мовця. В цей момент я прочунявся, в кімнаті знаходиться ще одна особа крім волохатого, а я за 20 хвилин не звернув на неї жодної уваги. Але тепер я бачу, і бачу яскраво, як я взагалі міг не помітити такого. Біля кота сидить чоловік вбраний у фіолетовий диско-костюм з блискітками, розширені до низу штанини спадають на лакові туфлі, а афро розміром з баскетбольний м’яч відкидає тінь на сонцезахисні окуляри в формі зірок.
- Агов, бро.
- Тарас.
- Я Боб, а це Мяу-мау – він показав на кота.
- Мяу-Мяу Валасякі – уточнив Мяу-мяу і простягнув лапу.
Ось і воно, я вступив у контакт з інопланетною істотою. Чорт забирай, та Гагарін відстій в порівнянні зі мною.
Ми з хлопцями познайомились. Виявилось що Валасякі працює кимось типу навігатора та саме на його планету ми триматимемо курс, Боб, в свою чергу, працює механіком і кимось типу організатора культурних заходів у одному флаконі. Нарешті хоч хтось мені розповів, що це за корабель. Виявилось це туристичний корабель, але як це краще виразитись економ-гівно-класу. Білети на цей політ розігрували в ЛотоЗабава, і тепер ми маємо честь перевозити переможців.
Загуділа сирена, я кинув оком на годинник – через 10 хвилин відлітаємо. Валасякі сказав що має бути присутній при відправленні в капітанській рубці, він ж бо як-неяк навігатор. Я повинен спостерігати цей величний момент, подумав я, а потім шляхом напружених переговорів(
- Мяу-мяу, можна з тобою?
- Так, окей.)
вигриз цю можливість.



//Якщо хоч комусь прийдеться досмаку - бути продовженню.

Цей твір - абсурдна пригода, якщо вам потрібен "ковток свіжого повітря" - ризикніть прочитати, не гаранту що вам сподобається, але сподіваюсь це справді буде щось нове.
P.S. Присутня нецензурна лексика.