Поспішність – це прокляття віку,
де чоловік, змахнувши піт,
життям гасає, як шуліка,
і думає лиш про живіт.

Поспішно п‘ють, поспішно люблять,
і опускається душа.
Поспішно б‘ють, поспішно гублять,
а після каються й грішать.

Але хоч раз на світі білім,
коли він спить або кипить,
все ж зупинись, як кінь у милі,
що прірву чує з-під копит.

На половині стань дороги,
довірся Небу і Судьбі,
про себе думай після Бога,
та в діях звіт віддай собі!

Під шурхіт листя, що спадає,
збагни, забувши хриплі крики:
сум‘яття – жаль лиш викликає,
хто ж зупинився – той великий.

Пил суєти вкрива дороги,
тож пригадати вічність гоже.
Свинцем нехай наллються ноги
і нерішучість переможе.

У ній буває також сила,
коли по хибному шляху
вперед на вдавані світила
бредеш по-пояс у снігу,

мов листя топчеш люду лиця…
Стань, ти осліпнув ніби Вій!
І шанс свій, просто зупиниться,
безумством поквапу не вбий.

Коли до цілі йдеш убого,
немов по східцям, по тілам,
зроби зупинку, бо без Бога –
ти по собі крокуєш сам!

Якщо тебе штовхає злоба
на гибель власної душі –
облиш і пострілом чи словом
ти честь убити не спіши!

Наосліп рухатись не можна,
сліпих потрібно зупинить.
Замри у леті куля кожна,
ракети й бомби всі замріть!

О, людство, розуму ти згусток,
молись, піднявши очі ввись;
серед занепаду й розпусти –
ти зупинись! Все ж зупинись...

22.09.2016

* За мотивами (чи спроба перекладу) твору Евгения Евтушенко „ Проклятье века – это спешка“.