Вересень у цих краях – все ще літо. Спека, розжарений асфальт і припала пилом рослинність; сонце засліплює очі крізь листя та величезні вікна аудиторії, всюди скачуть мереживні тіні. Всі бодай трохи блискучі предмети в аудиторії відбивають сонце; першокурсники мружаться від зблисків, спалахів і рухливих тіней. Сонячні зайчики стрибають стінами та стелею, зеленою, в крейдяних патьоках і розводах дошкою, столами, підручниками та обличчями студентів. Від задухи та безперервного стрибання сонячних зайчиків студенти впадають в гіпнотичне заціпеніння, а голос викладача, який, здається єдиний, хто не піддався снодійній грі світла й тіні, долинає нібито з якоїсь малозначущої віддалі.

Десь страшенно далеко лунає дзвоник. Студенти здригаються, затуманені очі ясніють і навіть встигають помітити, як за дверима зникає плече, рука та валізка викладача. Що це була за «пара»? – Нічого пригадати неможливо, і лише за плечем, рукою та валізкою студенти здогадуються, який предмет їм щойно викладали. Ті, що вже скинули заціпеніння, так-сяк підводяться та виходять в напівтемний, а після нещадного сонця за величезними вікнами – цілковито темний коридор, яким вони навпомацки пробираються у хол, де приязно світяться двері, що ведуть на ґанок.

Будівля університету – масивна, з колонами, в кращих традиціях радянських «присутственних місць», високо підноситься над розлогими просторами гарячого асфальту. Понад тротуарами пливе смог, виблискує рідким склом переливчасте марево. Та просто через вулицю, всі шість смуг якої забиті автівками, автобусами, тролейбусами і вантажівками, бовваніє невеличкий парк. Його тінисті алеї ваблять спокоєм і прохолодою, і студенти прямують під крони дерев. Проте більшість студентів цей похід і починають, і закінчують перед входом до парку, під перехнябленою яткою з трафаретним написом ПИВО.

Юрко пива не шанував. В цьому великому, але задушливому та брудному, вщент кам’яному місті, що скидалося на територію якогось циклопічного заводу, він тужив за маленькими затишними просторами рідного міста, в якому не було нічого промислового. Тому Юрко рішучо оминув ПИВО й подався до парку.

Тут росли такі ж велетенські робінії, як в його рідному місті, під його рідним будинком. Юрко звернув з доріжки та сухою жовтою травою підійшов до одного з дерев. Він приклав долоні до теплої кори, на вигляд пошерхлої, а на дотик – оксамитової. В її глибоких зморшках стрімко пробігали заклопотані мурашки, деякі вниз, інші – їм назустріч, угору. Через це Юркові здавалося, що він і бачить, і відчуває долонями рух деревних соків під оксамитовою корою.

За спиною почувся шерех. Юрко опустив руки та обернувся. До нього підійшла стала поруч, уважно його роздивляюсь, циганка – середнього віку, смаглява, чорнокоса, в яскравій жовтій кофтині та фіолетовій спідниці до п’ят. Циганка посміхнулася та не сказала, а затвердила своє припущення, яке, мабуть, зробила вже деякий час тому:
- Студент!

Юрко мало знався з циганами, а його уявлення про них вичерпувалися непевними дитячими спогадами: смагляві жінки в яскравому одязі вешталися людними метушливими вулицями так неквапливо і безтурботно, ніби в цілому місті нікого, крім них, не було. А ще Юрко чув розповіді про циганські ворожіння та шахрайства, та інстинктивно не бажав йняти їм віри. Йому видавалося вкрай несправедливим судити про людей, керуючись чужою думкою, плітками, балачками та, найогидніше, стереотипами. До того ж, в Юркової бабусі колись недовго був сусіда-циган – галасливий веселий базікало, пияк і затятий брехун, але при тому людина цілком безневинна, як стверджувала старенька. Тому він аж зрадів, коли циганка залишила свою безжурну самоту в середмісті та сама, першою заговорила до нього. І Юрко ствердно хитнув головою, а потім і додав, намагаючись звучати та виглядати приязно і доброзичливо:
- Так, студент!

Циганка посміхнулася вдоволено та щось промурмотіла, але що саме, Юрко не розчув. У ту мить, коли циганка вимовила те слово, ніби невидима та легка, але дуже наполеглива і переконлива рука натиснула Юркові на чоло, навіть не на чоло, а просто на лобні долі мозку, ніби його мозок тепер був розкритий і позбавлений захисту черепа.

Юрко відчув цей тиск, і наступної миті він вже не бачив і не чув нічого навколо себе, ніби раптом опинився в товщі навсібіч бездонної темно-зеленої води – але води сухої та позбавленої температури. Лиш зрідка в тій темно-зеленій воді та в необорному нав’язливому тиску на мозок відчинялося віконце, крізь яке Юрко бачив себе, маленького і безпорадного, під величезним деревом, бачив так, ніби дивився звідкись згори, найпевніше, з верховіття одного з сусідніх дерев. І віконце зачинялося, щойно Юрко встигав крізь нього щось роздивитися, а тоді деінде відчинялося інше віконечко, Юрко заглядав туди та бачив якісь масивні чорні та коричневі горби й зморшки, наче шкіри або грубезної тканини. Тільки-но Юрко збагнув, що дивиться на свій гаманець – щоправда, в несподіваному ракурсі, так, ніби він сам опинився всередині власного дешевенького та пошарпаного гаманця – і те віконечко безгучно, але невідворотно зачинилося, і навколо лишилися самі темно-зелені нерухомі й німі води.

Аж раптом тиск зник, і Юрко мало не впав. Він почувався так, наче щойно всліпу, з зав’язаними очима зістрибнув з якогось високого помосту, зістрибнув і ледве втримався на неслухняних і слабких ногах. Проте він і досі стовбичив під деревом, а перед ним стояла циганка. Хитаючись і почуваючись хворим і розбитим, Юрко спробував подивитися їй просто в обличчя. Але те, що нині бачили його очі, без угаву мінилося та чергувалося з картинками, які він щойно роздивлявся крізь віконечка в товщі темно-зелених вод. А потім на нього накотило знайоме заціпеніння, і він ніби знов опинився в аудиторії, сповненій сонячних зайчиків і мерехтливих мереживних тіней. Юркові було вкрай зле.

Тут він помітив, що циганка кудись його підштовхує, легенько, але дуже наполегливо, саме так, як ота невидима рука, яка щойно запроторила його в темно-зелену глибину. Потім Юрко збагнув, що циганка не штовхає його, а пхає йому в руки його ж таки гаманець, порожній, випатраний і навіть вивернутий навиворіт. Юрко раптом відчув напад гострого і пронизливого жалю до себе, адже те, як тепер виглядав той гаманець, дуже нагадувало те, як почувався Юрко. Він обурився і розгнівався на циганку, звів на неї очі та вже зібрався сказати їй дещо різке, але циганка, яка пильно вивчала Юрка блискучими рухливими очима, раптом вишкірила зуби, щось загрозливо вигукнула і тицьнула йому під ніс жилавий кулак. А той вже був такий розлючений, що, мабуть, і накинувся б на жінку, але його ноги та руки все ще були такими ж немічними та безпорадними, як і мозок.

Юрко знесилено притулився до теплого дерева та лише завдяки цьому встояв на ногах. Спираючись на робінію, він спостерігав, як циганка віддалялася своєю звичайною неторопкою безтурботною ходою; вона приєдналася до своїх подруг у яскравому вбранні, вони оминули ПИВО та розчинилися в натовпі. Тоді Юрковими шиєю та вухами забігали мурашки, і він остаточно отямився…

…Юрко швидко крокував своєю вулицею, а праворуч і трохи позаду підскоком бігла його семирічна дочка. Скрізь ще лежав сніг, але він вже не міг нікого обдурити. В місто прийшла весна. Аби в цьому переконатися, не треба було дивитися ані на небо, ані на календар; сам вуличний галас став весняним – гострим, свіжим, живим. Звісно, таємниця весняного вуличного галасу вкрай проста: він долинає через прочинені вікна, тоді як зимовий галас – бубнявий, глухий – чувся крізь щільно зачинені вікна, утеплені рами, снігову опушку на підвіконні або насунуту на вуха шапку. Та що б там не було, Юрко крокував вулицею, тримав дочку за руку, посміхався та не мав жодної сумної думки.

На вузенькому тротуарі було велелюдно, містяни поспішали, постійно доводилося повертати туди або сюди, щоб розійтися з перехожими. Раптом просто Юрка опинилася огрядна та цілковито нерухома постать. То була циганка. Вона стовбичила посеред тротуару, яким рухався натовп, так незворушно і безтурботно, ніби крім неї, там взагалі нікого не було, та лінькувато розглядалася довкола.

Юрко не звернув на неї особливої уваги, хіба що зробив крок убік і потягнув за собою дочку, аби оминути цю наглу перешкоду. При цьому він став ногою в глибоченьку баюру та відчув, як крижана вода линула в черевик. Це змусило Юрка з деяким роздратуванням глянути на циганку, через те він не помітив наступної калюжі, шубовснув туди другою ногою та набрав води у другий черевик. Розлючений цим нещастям, він сердито озирнувся на циганку, коли зупинився біля пішохідного переходу, очікуючи зеленого сигналу світлофора.

Циганка вже була не сама. Поруч із нею спинилася дівчина, циганка щось казала їй, а дівчина повільно розкривала свою сумку та простягала її циганці. Вигляд у дівчини при цьому був цілком відсутній. Перехожі на ходу чіпляли та штовхали дівчину, але вона звертала на це уваги не більше, ніж якби вона була манекеном, кинутим посеред вулиці. Юрко підтюпцем побіг назад, тягнучи за собою малу. Циганка ще тільки заглядала в сумку, щось промовляючи до дівчини, а Юрко вже схопив ту за руку і потяг за собою. Дівчина не чинила опору – вона взагалі ледве переставляла ноги. Юрко раптом згадав, як невидима та легка, але дуже наполеглива рука тиснула йому на мозок, а навколо була сама лише безодня темно-зеленої води. Він зрозумів, що дівчина все ще перебуває в товщі тих нерухомих німих вод, і в кращому випадку бачить доволі дивні речі крізь ті самі віконечка.

Юрко одною рукою тягнув дочку, другою дівчину, намагаючись керувати супутницями так, аби запобігти зіткненням в щільному натовпі. Він без упину говорив щось дівчині, приязно, голосно, чітко вимовляючи слова, і очі її поступово набували свідомого виразу, а хода робилася твердішою. Так вони проминули зо два квартали; дочка за всім спостерігала, та від питань поки що втримувалася. Але Юрко добре знав, що вже незабаром доведеться пояснити їй усе, і розповісти – теж усе, аж до мурашок.

На розі неподалік станції метро вони розсталися з дівчиною, яка вже цілком отямилася, хоча все ще перебувала під враженням пригоди. Юрко помахав їй рукою, повернувся до малої, не втримався і вибухнув реготом – такою цікавістю і нетерпінням палали дитячі очі. Він обійняв її та почав:

- Колись дуже-дуже давно, років із двадцять тому, я вступив на перший курс університету…

2013; 2017

Оповідання зі збірки "Юркові хроніки"