З усіх селищ і містечок нашого північного краю найменш помітним і зовсім нічим неуславленим був Ульріксбад Не траплялося ані в ньому, ані в його околицях ніколи й нічого чарівного, незвичайного або просто цікавого. Щось загадкове та дивовижне відбувалося повсякчас у сусідів – в Грумарі, Ейнесунді, Гротборзі, Еггелунді, Нікельброці, Мюнді та Зеелінді, але тільки не в Ульріксбаді! Його мешканці, правду казатиму, понад усе цінували спокій і тишу – чи не тому все неспокійне та галасливе оминало їхнє містечко? А ульріксбадці тим тішилися – отак-от воно затишніше, отак-от воно краще, а що плітки та байки всіма всюдами про місцеві дива не кружляють, то нехай їм, користі від тих розмов ніякої!

Одним пишався Ульріксбад – своєю казкою про Короля Ульріка. Казка ця поширилася всім нашим краєм – не знайдеш такої колиски, над якою не пролунала вона багато разів. Казку передавали з вуст у вуста, навіть дорослі поважні люди, коли, бувало, збиралися біля вогнища довгими зимовими вечорами, просили того, хто красномовніший, розповісти цю історію знову. І люди раз у раз слухали цю казку, тамуючи подих, хоча й пам’ятали її з дитинства. А дехто дивувався, як могли створити таку казку ульріксбадці, які понад усе цінували спокій та мешкали в містечку, що ніколи й нічим не уславилося? Втім, не кожна історія або навіть казка – вигадка, деякі, кажуть, не вигадані, а правда іноді виявляється неймовірнішою за будь-яку казку. Та досі вже сказано! – час вже й казку про Короля Ульріка розповісти. Слухайте – ось вона, ця казка!

«У давні часи на цих землях стояло всього лише одне поселення – те саме, де нині ми з тобою мешкаємо. Хоча містечко наше нічим не славетне, та варто пам’ятати, що з нього почалася історія всього нашого краю.

Серед тих, хто першим облаштувався на цьому місці, був мисливець на ім’я Ульрік. Від смерку до смерку він блукав лісом – полював, аби прогодувати родину: жінку, красуню Фіону, та трьох синів-погодків. І от одного дня він, як завжди, рушив на полювання, проте ані ввечері, ані наступного ранку не повернувся. Спершу про нього не хвилювалися – адже мисливці, переслідуючи здобич, іноді заходили в лісові нетрі далеко-далеко та не верталися довго; однак минув день, і другий, і ще один – Ульріка немає, і за тиждень селищем поширилася чутка, що він пропав.

Тужила за ним усі: і жінка його, красуня Фіона, і сини-погодки, і сусіди: не так за надійним годувальником і вправним мисливцем побивалися, як за людиною. Був Ульрік чоловік приязний, кмітливий та веселий; для кожного знаходив і добре слово, і розумну пораду, і в допомозі нікому не відмовляв. Як він пропав – наче сонце сховалося за чорною хмарою, ось як за ним журилися!

А час собі йшов та йшов, і люди почали забувати мисливця Ульріка, хоча Фіона та діти чекали на його повернення та не втрачали надії – адже сподіватися на щось інше не доводилося. Абияк їм тепер велося; звісно, добрі сусіди, які вже майже ніколи не згадували імені мисливця, родини його не цуралися та намагалися підтримати, хто як міг. Тому що добра справа та навіть добре слово не забуваються навіть тоді, коли забулося ім’я того, хто ту справу зробив або слово промовив, ось так!

Аж ось якось ввечері, як смеркло, чиясь впевнена рука загрюкала в двері мисливської хижі. Красуні Фіоні, яку сусіди проміж себе вже називали удовицею, серце аж затьохкало: повернувся! Вона розчахнула двері – справді, на прозі стояв її коханий Ульрік, живий-здоровий, цілий і неушкоджений. Обняла вона його, розцілувала та хотіла вже розбудити дітей, однак він не дозволив:

- Послухай-но спочатку, Фіоно, що розповім, а дітей вранці обійняти встигну. – І ось що розповів Ульрік:

«Пішов я того дня полювати, та до самого вечора не трапилося мені ніякої дичини – порожньо було в лісі, мертво. А як засутеніло, помітив я серед дерев білого оленя та погнався за ним, однак олень не підпускав мене, я витратив усі стріли, намагаючись його вразити, лишалася в мене одна стріла. Я йшов за ним, сподіваючись, що звір втомиться, а я зможу наблизитися та вбити його. Отак я йшов за ним всю ніч і весь наступний день, а тоді ще ніч і ще день, аж поки не опинився в такому лісі, де ніколи раніше не був. Олень зник – ніби й не було його, і зрозумів я, що доведеться мені тепер не оленя, а дорогу додому шукати.

Між тим у лісі запанувала темрява, і я помітив бліде світло попереду, між дерев. Рушив я на те світло та вийшов на галявину. Височіє серед галявини мурована вежа, а на її вершечку під дахом - дверцята, а до дверцят сходинки кам’яні ведуть, вежу змійкою обвивають. Я потихеньку тими сходинками дістався дверей, зазирнув всередину кам’яниці – пустка, нікого, тиша. Однак, бачу, хтось таки в тій вежі живе, тому що є в ній і вогнище, і скрині попід стінами, і лави кам’яні навколо вогнища – низенькі, ніби для дітей. Ет, кажу собі, той, хто на такому ослінчику сидить, мені напевно не страшний! – і вирішив у тій вежі заночувати, адже на дворі вже глупа ніч.

Влаштувався на ночівлю, вже задрімав, аж раптом чую якийсь шерех. Хтось сходинками кам’яними крокує, підборами стукає, кахкає та крекче. Сховався я за скринею – бозна, хто це в гості навідався серед ночі! А той, хто до вежі завітав, пововтузився трохи, зашарудів чимось, засвітив свічку та розпалив вогнище – трохи розвиднилося, я й визирнув з-за скрині. Дивлюся: сидять на ослінчиках довкіл вогнища троє – на зріст, як діти, але з бородами сивими аж до підлоги та з личками зморшкуватими, наче сушена грушка. Заходилися ті дідуганці один перед одним вихвалятися. Перший дідок каже:

- Я сьогодні винайшов ліки від усіх хвороб, немочей і недуг, ось вони! – та показав іншим скриньку різьблену, а в ній – якісь манюні кульки світяться. Дідуганчики язиками зацокали, захитали головами, а тоді другий дідок промовив:

- Я сьогодні вигадав казан, який звичайну воду на поживну юшку перетворює, ось він! – і тицьнув двом іншим дідуганам казанок, а в ньому ложка дерев’яна рухається по колу, ніби щось перемішує, сама казанком ходить, по стіночках стукає весело. Дідки знову головами закивали, бороди свої посмикали-погладили, аж тут і третій дідисько підвівся зі свого ослінчика: найменший серед них, він мав найдовшу бороду, таку довжелезну, що довелося йому нею своє тіло обкрутити, і від того він нагадував міру білої пряжі. Ось цей дідище й каже:

- Я сьогодні вигадав королівську владу! - і показує своїм друзякам корону золоту. – В цілому світі немає вищої влади! Хто на своїй голові оцю корону має, тому влада належить королівська, тому всі інші коряться беззастережно! Й жити тому – вічно!

І заходилися дідуганці поміж собою радитись: хто з них ліпшу річ вигадав? Сперечалися вони, сперечалися, а тоді вирішили, що ліки від усіх недуг – найкорисніша річ, казанок – також штука непогана, може стати в пригоді. А корона, королівська влада та вічне життя – таке, дурниці, забавки, нікчемниця. Кинули вони свої іграшки під вогнищем та й спати полягали. Я теж за скринею ліг, однак сон від мене тікав: все в голові ті чарівні штукенції крутилися. От би мені, гадаю, такого казана! – не поневірявся б я довіку тими лісами в гонитві за дичиною. Або ліки від усіх недуг! – доки молодий-здоровий, воно не цікаве, а коли старість здолає, занедужаєш, тоді без таких ліків – ніяк. Тільки от про корону тоді я нічого не зметикував – не збагнув я, нащо вони, влада королівська та життя вічне?

Під ранок я таки заснув. Прокинувся – а дідуганців моїх нема, тільки під згаслим вогнищем лишилися скринька різьблена, казанок з ложкою та корона золота. Думав я піти, а тоді спокуса на мене напосіла: старим, гадаю, ці вигадки ні до чого, їм це розвага, а мені такі речі навіть дуже потрібні. Однак просто взяти та й піти було соромно – хоч так, хоч сяк, а крадіжка це! Аж раптом з-під скрині визирнув пацюк і промовив до мене:

- Дурень ти. Треба корону на голову надіти – і ти король! Тоді ніхто тебе в крадіжці не звинуватить, а все довкола твоїм буде – на все твоє вічне життя, і всі люди завше тобі коритимуться! – і пацюк змахнув хвостом і зник, наче й не був. Ось тут мені щось незвичайне зробилося, голова пішла обертом! І схопив я тоді корону…»

- Ти що, пацюка послухався?! – вперше за цілу розповідь перебила мисливця Фіона.

- Коли про діло говорить, нехай хоч і пацюк! – різко відповів їй Ульрік і ось так закінчив свою розповідь:

- Коли надів я корону на голову, негайно все про королівську владу збагнув. Ціннішого за неї в усьому світі немає - і сильніше нема, і потрібніше нема, і важливіше нема. Ані казани чаклунські, ані ліки магічні не потрібні тому, кому належить влада! – а все решта йому й так належить, по праву!

Фіона тільки головою похитала:

- Ульрік, чи тебе я чую? Навіщо тобі така влада? Над ким пануватимеш? І я, і діти тобі покірні та віддані, а всі сусіди наші – такі ж трударі, як ти сам: мисливці, рибалки, гречкосії та чабани. Чи ти над ними королем сісти забажав? Нащо? Аби вони спину гнули за тебе?

Ульрік обличчям спохмурнів, кулаком по столу грюкнув і так сказав:

- Замовкни, дурепо! Тому не збагнути про владу нічого, хто владу в руках не тримав, кому корону королівську на голову не покладали!

Фіона, яку ці слова добре налякали, все ж таки наважилася відповісти:

- А хто тобі корону на голову поклав? Оті дідуганці, в яких ти її вкрав, або пацюк з-під скрині, чи, може, ти сам це зробив?

Тут Ульрік зробився на себе несхожий: очі блискавки крешуть, зуби вишкірені, кулаки стиснуті. Вихопив з мішка він корону, надів собі на голову та вигукнув:

- Не для того я лісами поневірявся, дорогу додому шукав, аби мені, королю, перечили! Корися, нещасна, твоєму королю!

Відтепер Фіона вже не могла сперечатися з Ульріком, вона покірно схилила голову, хоча з її очей текли рясні сльози – так гірко було їй бачити, яким став її коханий чоловік. А на ранок він оголосив себе королем і всім іншим – і його синам, і сусідам довелося визнати його владу та підкорятися всім його наказам.

Для початку Ульрік наказав поставити великий будинок – адже не личить королю мешкати в халупі злидаря-мисливця! Нічого не поробиш, королю слід коритися, люди кинули всі свої справи та заходилися будувати. Незабаром Ульрік із родиною оселився в новому просторому будинку на пагорбі. Далі він звелів поставити міст через річку, що протікала під тим пагорбом, – інакше довелося б йому переправлятися через неї човном, а це ганьбить королівську гідність. І люди поставили міст. А тоді до мосту знадобилася дорога – не королівська то справа багнюку місити разом із простолюдинами, треба йому шлях брукований. А до бруківки непогано б екіпаж – якщо вже володіє король дорогою, нею швидше та гідніше пересуватися каретою, та й справ у короля забагато, аби пішки ходити! Люди ледве встигали повертатися, аби Ульрікові накази виконувати, а він, що не день, нове вигадував, наказував і вимагав.

Фіона корилася владі Ульріка разом з усіма, тільки в одному він не зміг добитися від неї покори: що не робила Фіона за наказом свого короля, з її очей повсякчас лилися гіркі сльози. А повеління короля «радіти та веселитися» ані вона, ані діти, ані сусіди виконати ніяк не могли – ну, ніяк! І одного дня Ульрік, якому скорботний вигляд його «підданої» вже до краю набрид, виштовхав Фіону зі свого нового будинку, який він називав на шляхетський лад – палацом. Щоправда, той палац все одно лишався звичайною хижею, складеною з колод, нехай трохи вищою та дещо просторішою за інші хижі в селищі.

Фіона, заливаючись сльозами, забрала дітей та й пішла собі – вони повернулися до своєї старої халупи. Відтоді велося їм абияк, навіть гірше, ніж у ті часи, коли Ульрік у лісі пропав: адже тепер усе селище гнуло спину на свого короля, де тут Фіоні допомагати, коли люди ледве-ледве встигали дбати про себе та своє господарство! Тому новоявлене королівство мало вигляд особливий: короля, вбраного в дорогоцінні шати, возили брукованими шляхами в багатій кареті, запряженій баскими кіньми, мешкав він у просторому будинку, де завжди було вдосталь і хліба, й до хліба. Зате його змарнілі піддані дивилися обідраними жебраками, та й взагалі ледве пересували ноги, виснажені щодня новими задумами невичерпного на вигадки Ульріка.

Аж ось і нове лихо насунуло – голодні знесилені піддані почали хворіти. Що не день, то менше робочих рук знаходилося для королівських починань. Люди недугували, а найслабші вже чекали на смерть – ані сил, ані бажання жити в них не лишилося. Але король, засліплений своїми величними задумами та казковими мріями, всього цього не помічав: він тепер бачив лише майбутню славу свого королівства та свого королівського імені.

І на додачу до всього іншого Ульрік оголосив королівські змагання лучників, а переможцю пообіцяв у нагороду власну шубу, а ще титул (який саме, він ще не вигадав). Скупчилися під його «палацом» стрілки, однак змагання не вийшло: від слабкості ніхто не зміг навіть тятиву натягнути, ось до чого довів король власний нарід! Ульрік і наказував, і лаявся, і навіть погрожував – ні, не коряться лучники королівській волі, ледве на ногах тримаються, під вітром хитаються, від слабкості та голоду плачуть.

Раптом Ульрік згадав дідуганців із кам’яниці в лісі, а також пригадав, що винайшли вони ліки від усіх недуг і казан, який звичайну воду на поживну юшку перетворює. І вирішив він здобути ті ліки та казан, аби його королівство не занепало остаточно – разом із усіма королівськими мріями та задумами, славою та величчю. Не гаяв Ульрік часу, зібрався в путь і рушив до мурованої вежі, – а дорогу він тепер знав, лісом не блукав, їхав верхи на доброму коні, тому швидко туди дістався.

Спішився Ульрік під кам’яницею, побіг сходами до дверцят під дахом, палаючи бажанням заволодіти ліками та казаном, однак нічого з того не вийшло. Чекали діди на нього – щойно побачили, пронизливо заверещали:

- Злодій! Злодій прийшов!

Ульрік вже звик до королівських почестей, які ж сам для себе й вигадав, тому дідуганів вилаяв і наказав їм негайно видати йому ліки та казан і миттю забиратися з його держави. Мовляв, своєю королівської волею та владою він щойно включив оцю кам’яницю, землю, воду та ліс довкола до своїх володінь. Однак дідиська на це лише засміялися, виблискуючи дрібними гострими зубами та сплескуючи зморшкуватими долоньками, і наказу Ульріковому не підкорилися. Вони собі й далі сиділи на ослінчиках біля вогнища, в якому палахкотіло веселе полум’я.

А той дідок, який королівську владу винайшов, сказав Ульрікові таке:

- Мало, що ти злодій, ти ще й дурень на додачу. Привласнив собі те, чого навіть не розумієш, і тим навернув лихо на себе, на власну родину та на цілий свій край. Так тобі й треба! – промовив дідок оце, клацнув чорними пальчиками, і корона зникла з голови Ульріка та опинилася в руках старого, а той знову вмостився на своєму ослінчику.

Ульрік разом із короною миттю втратив і свій гонор, і навіть королівську поставу, а також згадав, що вигнав свою дружину, красуню Фіону, разом із синами, а всіх сусідів довів до злиднів і голоду. Соромно стало йому, і він звернувся до дідуганців з такими словами:

- Правду кажете, я крадій і дурень. Пробачте мені! Я сподівався, що з королівською владою та короною моїй родині, сусідам і мені буде краще жити…

Дідок, який позбавив Ульріка корони, підскочив зі свого ослінчика, немов навіжений, топнув ніжкою та закричав:

- Мало, що ти злодій і дурень, ти ще й брехун! Не сподівався ти на краще життя для будь-кого, крім себе самого! Тільки про себе ти дбав, про себе та свою владу! Ти навіть дружину та дітей з дому вигнав!

Ось тут Ульріку зробилося соромно по-справжньому, і він залився сльозами. А дідисько, походжаючи навколо вогнища, напучував мисливця, що ридав ридма:

- Влада королівська не для того дається, щоб тобі служили. Ти, дурний брехливий крадій, поцупив корону та вважав, що це тебе зробило королем! Дзуськи! Королем людину робить добре та розумне серце, ось кому дається королівська влада, аби такий король вірно служив своїм підданим і добрій справі. Такою я королівську владу вигадав, пробач, король Ульріку! – промовив дідок уїдливо та низенько вклонився мисливцю. – А коли хто без розумного та доброго серця до королівської влади добереться, той лихо принесе – і собі, і людям, і владу втратить, і життя вічного позбавиться. Та за таким безсердечним дурнем смерть по п’ятах женеться! Ось так!

Ульрік, який тепер ридав не гірше за свою дружину Фіону в дні його панювання, запитав старого:

- Дідусю, що мені робити? Можна якось цього лиха позбавитися? Як мені Фіону з дітьми повернути? Як сусідів врятувати?

Дідуганці на своїх ослінчиках задоволено посміхнулися, а той, що Ульріка напучував, ось що сказав:

- Що, второпав тепер, що в житті найцінніше? Може, знову хочеш корону? Тримай! – і він тицьнув Ульрікові корону. Але той відсахнувся від неї, наче старий не корону, а палаючу гілку з вогнища йому подав.

- Добре, - промовив тоді дідок, - ми тебе пробачимо та як все виправити навчимо, однак не задарма. Ти нам службу одну винен будеш. Та не бійся, не за так, ще й винагороду від нас матимеш. Згода? – Ульрік кивнув, і дідуганці розповіли йому, що робити.

Незабаром Ульрік повернувся до рідного селища, та не з порожніми руками: він приніс чарівний казан і ліки від усіх недуг і хвороб. Невтомно працював колишній король: від світанку до темряви годував юшкою з чарівного казана заслаблих і зцілював ліками з різьбленої скриньки хворих, доки всі сусіди не відновили сили та здоров’я. Тоді Ульрік вибачився перед ними, і вони повернулися до своїх звичайних справ – у лісі та в полі, на луках і на річці. А казанок і різьблена скринька з ліками зникли, немов випарувалися, тому що потреби в них більше не було.

Красуня Фіона з синами також пробачили Ульріка: вони були щасливі, що він знову став таким, яким був раніше, - доброю та веселою людиною, яка будь-кому допоможе та для кожного добре слово та розумну пораду знайде. І зажили вони знову в своїй старій хижі, як колись, ніби й не було нічого.

Минали роки, сини Ульріка та Фіони виросли та зажили власними родинами. А коли Фіона померла, мисливець зібрав односельців і сказав їм:

- Любі мої, хочу якнайскоріше рушити за Фіоною. Померти я хочу там, де промайнуло все моє життя – серед лісів. Пробачте все зло, що я вам зробив, пробачте всі образи, що я завдав, не згадуйте лайливим словом і прощавайте назавжди! – а тоді вклонився низенько та рушив до лісу, і з тих пір його в наших краях ніколи не бачили.

Втім, Ульрік від того часу, коли втратив королівську владу, чимало доклав зусиль, аби люди не тільки пробачили, але й забули його пригоду з короною. Не було іншої людини в тих землях, яка б стільки ж допомагала іншим – і влучним словом, і мудрою порадою, і доброю справою. Коли він пішов, селище засмутилося, багато хто плакав, не приховуючи сліз, а в пам’ять про нього вирішили назвати своє селище, яке й назвали Ульріксбад. І тому наше місто досі носить ім’я мисливця Ульріка, який колись був королем, потім втратив владу і корону, але здобув любов і пам’ять всіх містян своїм добрим серцем і своїми добрими справами».

Ось таку казку про Короля Ульріка розповідають в Ульріксбаді та повторюють по всьому нашому краю. Щоправда, ніхто з нині живих не знає, що історія на тому не закінчилася – адже дідугани з мурованої вежі в лісі запитали від мисливця якусь службу за свою допомогу, а за службу обіцяли йому винагороду. Я вам розповім, тільки ви – нікому, ані півслова, добре?

Коли Ульрік після смерті Фіони пішов у ліси, він рушив до вежі трьох дідків. А вони немовби чекали на нього, ніби хтось їх сповістив про прихід мисливця. Вони гідно привітали його та запитали про всяк випадок, потираючи зморшкуваті ручки та гладячи свої довжелезні бороди:

- А що, Ульріку, чи готовий ти службу свою служити, як ми домовлялися?

Ульрік, який тепер і сам володів довжелезною сивою бородою, мовчки кивнув, і дідуганці стали до роботи. Вони мурмотіли якісь слова, у вогнищі під казаном спалахнув зелений вогонь, в казані закипіло та завирувало кольорове зілля – а коли воно заспокоїлося та набуло золотавого кольору, старі дали випити його Ульріку.

Ульрик, якого літа, хвороби та праця вже схилили до землі, раптом випрямився та навіть зробився вищим на зріст та ширшим у плечах, ніж був колись давно, в дні своєї молодості. Його одежина зникла – замість неї його тіло вкрило дубове листя, воно росло на ньому, наче пір’я птаха, а борода обернулася на зеленавий мох, волосся – на м’яку траву. Коли дідугани наділи на голову Ульріка корону, яку він колись вкрав, корона розчинилася в траві, що вкривала його голову.

- Ульрику, ми тебе знаємо: ти людина доброго та розумного серця, ти довів це всім своїм життям і тим здобув королівську владу та вічне життя, - урочисто промовили старі. – Відтепер ти – Лісовий Король! Ти мешкатимеш у лісах і дбатимеш про всі живі створіння та рослини. А ще ти слідкуватимеш, аби ніхто й ніколи не знайшов дороги до нашої вежі та не вкрав нічого з наших речей, яким немає місця серед людей. Рушай до свого королівства!

І ось так Ульрік, який колись оманою та крадіжкою зробився королем, вдруге здобув королівську корону та все, що до неї додається, - королівську владу та вічне життя. А добре та розумне серце, як стверджували дідуганці, він вже мав. Напевно, будь-хто, кому пощастило бувати в тих лісах, зустрічав Лісового Короля, однак ніхто не зміг його побачити та роздивитися: адже справжнього короля від його підданих нічого не відрізняє, ось так!

А коли вам все ж таки трапиться якийсь король, знайте: на його голові корона, виготовлена людьми. Про таку корону напевно відоме лише оце: вічного життя вона не дає.

2015, 2016; переказ українською 2017

Казка "Лісовий Король" входить до книжки "Сванте Свантесон. Сказки Прежних времен" (електронне видання). Сванте Свантесон - мій псевдонім для цього видання.