Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.01.26
12:08
Із Леоніда Сергєєва
Дійові особи:
• Режисер
• Оператор
• Головний герой
• Головна героїня
• Дівчина з хлопавкою
Дійові особи:
• Режисер
• Оператор
• Головний герой
• Головна героїня
• Дівчина з хлопавкою
2026.01.26
09:09
Маю знайти у цьому мороці світло і сенс – свої власні.
І слідкувати, щоби не згасли
довіра і любов, попри біль і сльози.
Якщо вони згаснуть, ця московська нечисть переможе.
Маю зоставатись сильною, навіть коли безсила.
Можна черпати сили у турбот
І слідкувати, щоби не згасли
довіра і любов, попри біль і сльози.
Якщо вони згаснуть, ця московська нечисть переможе.
Маю зоставатись сильною, навіть коли безсила.
Можна черпати сили у турбот
2026.01.26
07:03
Мені б тендітну і жадану
До себе ніжно пригорнути.
І так завмерти бездиханно,
І умлівати, вбивши смуток.
Зігріти радощі у серці,
І віддавати ласку свіжу,
І у смарагдових озерцях
До себе ніжно пригорнути.
І так завмерти бездиханно,
І умлівати, вбивши смуток.
Зігріти радощі у серці,
І віддавати ласку свіжу,
І у смарагдових озерцях
2026.01.26
06:04
Давно так в класі смішно не було.
Повторювали дітки рід, число.
Просте з простих, здається, ніби це.
В тяжкій задумі в малюка лице.
Спитав малий у вчительки про те:
- Якого роду слово в нас яйце?
От як, скажіть, вгадати рід мені?
Чи півень а чи к
Повторювали дітки рід, число.
Просте з простих, здається, ніби це.
В тяжкій задумі в малюка лице.
Спитав малий у вчительки про те:
- Якого роду слово в нас яйце?
От як, скажіть, вгадати рід мені?
Чи півень а чи к
2026.01.26
00:26
Чергова порція зими
маною оповила душу.
Ні голосом,
ані крильми
я спокою твого не зрушу.
Зійшла у крижані сніги —
коли і як —
маною оповила душу.
Ні голосом,
ані крильми
я спокою твого не зрушу.
Зійшла у крижані сніги —
коли і як —
2026.01.25
23:32
О, ці святі у рясах, що сотні ставлять на коліна!
Я бачу твої солодкі сни — без жалю і покути.
Бачу чорні руки зі святою книгою, яка важить більше за душу сліпого читача.
Ви не бачите чорта, навіть коли він гортає ваші сторінки.
Я бачу твої солодкі сни — без жалю і покути.
Бачу чорні руки зі святою книгою, яка важить більше за душу сліпого читача.
Ви не бачите чорта, навіть коли він гортає ваші сторінки.
2026.01.25
21:22
Хвилі фіалкові що хлещуть сміються
Райдугокрилі птахи доокола сонця
Дзвоники сонця проллються в розвої
Наяди з дельфінами поринають у досвіт
Що воно сталося із немовлям
У грудневий холодний ранок?
Райдугокрилі птахи доокола сонця
Дзвоники сонця проллються в розвої
Наяди з дельфінами поринають у досвіт
Що воно сталося із немовлям
У грудневий холодний ранок?
2026.01.25
19:31
Не застують мені Юдейські гори,
Ні мінарети аж до піднебесся,
Бо ти в моєму серці, Україно,
Буттям твоїм прохромлений увесь я .
У такт і радощам, і клопотам твоїм
Воно вистукує ще й думу потаємну,
Прадавню думу на любов взаємну:
Як Україна на сто в
Ні мінарети аж до піднебесся,
Бо ти в моєму серці, Україно,
Буттям твоїм прохромлений увесь я .
У такт і радощам, і клопотам твоїм
Воно вистукує ще й думу потаємну,
Прадавню думу на любов взаємну:
Як Україна на сто в
2026.01.25
18:12
Шум далекий, шлях не близький.
Заморозилося… слизько.
Йдеш. Не хочеш, а йти треба.
Ти звертаєшся до себе —
Повернутися б, забути…
Відпочити би, роззутись
І пірнуть під одіяло.
Майже… майже ідеально.
Заморозилося… слизько.
Йдеш. Не хочеш, а йти треба.
Ти звертаєшся до себе —
Повернутися б, забути…
Відпочити би, роззутись
І пірнуть під одіяло.
Майже… майже ідеально.
2026.01.25
16:25
Я озираюсь на паркову рідну алею...
Світле минуле... Попереду - крок у безодню.
Так і не став я сучасності тихим лакеєм!
Тільки хода моя вже беззмістовно-самотня.
Я озираюсь... Душа так зігрітися хоче!
Серце шматує незіграна зболена правда.
Тихо л
Світле минуле... Попереду - крок у безодню.
Так і не став я сучасності тихим лакеєм!
Тільки хода моя вже беззмістовно-самотня.
Я озираюсь... Душа так зігрітися хоче!
Серце шматує незіграна зболена правда.
Тихо л
2026.01.25
12:58
Завiтали спогади лише,
Кутиками пальцiв пробралися.
Поруч на очах менi з'явися,
Покажи менi своє лице.
Мiсяць сам по собi не блукає:
Завiтали спогади лише.
Серед хмар, їх тайно береже,
Кутиками пальцiв пробралися.
Поруч на очах менi з'явися,
Покажи менi своє лице.
Мiсяць сам по собi не блукає:
Завiтали спогади лише.
Серед хмар, їх тайно береже,
2026.01.24
23:17
Агнець мовчить в кошарі
бо поряд з ним хижак,
не дати шанс цій тварі –
тому веде ся так.
Мав на роду мовчати
багато літ і зим,
хижак же мав повчати
бо поряд з ним хижак,
не дати шанс цій тварі –
тому веде ся так.
Мав на роду мовчати
багато літ і зим,
хижак же мав повчати
2026.01.24
21:10
Уже так є: мосяжний промінь сонця
і квітці світить, і горнилу зла,
і тому, хто стоїть на вражім боці,
і тому, хто на правім... Дубала
зависнув світ, немов нема в нім правди -
перебула, перецвіла, пере...
а сонцю б лиш проміннями співати -
і квітці світить, і горнилу зла,
і тому, хто стоїть на вражім боці,
і тому, хто на правім... Дубала
зависнув світ, немов нема в нім правди -
перебула, перецвіла, пере...
а сонцю б лиш проміннями співати -
2026.01.24
19:42
Він марив Яблуницьким перевалом,
Щоб далі аж до Річиці дійти...
І раптом смеречина перервала,
Що замірявсь зробити в цім житті.
Тремтіла смеречина, мов зайчатко,
А він лежав під нею горілиць.
Не знала смеречина, чи кричати,
Чи почекать конвалій і с
Щоб далі аж до Річиці дійти...
І раптом смеречина перервала,
Що замірявсь зробити в цім житті.
Тремтіла смеречина, мов зайчатко,
А він лежав під нею горілиць.
Не знала смеречина, чи кричати,
Чи почекать конвалій і с
2026.01.24
18:03
годі голову бити об стіну
не на те витрачайте час
стіни вічності то лише кпини
вочевидь їх долають рослини
твердь земна не Небес атлас
бог хіба не мовчить віками
щоб стеблина зимою суха
як живою водою стане
не на те витрачайте час
стіни вічності то лише кпини
вочевидь їх долають рослини
твердь земна не Небес атлас
бог хіба не мовчить віками
щоб стеблина зимою суха
як живою водою стане
2026.01.24
16:39
В повітрі знову рій металобрухту.
Летить на місто черговий фугас.
А нам, незламним, спеціальні пункти
Допомагають вижити в цей час.
Тут можна відігріти ноги й руки
І навіть зарядити телефон.
А ми рахуємо прильотів звуки,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Летить на місто черговий фугас.
А нам, незламним, спеціальні пункти
Допомагають вижити в цей час.
Тут можна відігріти ноги й руки
І навіть зарядити телефон.
А ми рахуємо прильотів звуки,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.01.22
2026.01.19
2026.01.16
2026.01.11
2025.12.24
2025.12.02
2025.12.01
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Петро Скоропис (1991) /
Вірші
З Іосіфа Бродського. Велика елегія Джону Донну
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
З Іосіфа Бродського. Велика елегія Джону Донну
Джон Донн заснув, поснуло все довкіл,
підлога, стеля, стіни, тиньк, картини,
поснули гак, засови, килим, стіл,
буфет, свіча, весь гардероб, гардини.
Поснуло все. Бутиль, стакан, миски,
хліб, хлібний ніж, кришталь і порцеляна,
нічник, годинник, шафи, полички,
всі двері, сходи всі. Ніч непроглядна.
Усюди ніч: в кутах, очах, столах,
в паперах їх шухляд, листах у течці,
в словах листа, у щипцях, у вуглях
схололого каміна, в кожній речі.
В камзолі, чоботцях, панчіх тасьмі,
за дзеркалом, у ліжку, в стульця спинці,
в тазах кількох, розп’ятті над дверми,
мітлі при вході, в капцях. Ніч назирці.
Поснуло все. Вікно. Сніг у вікні.
Сусідній дах. Як біла скатерть свіже-
постелена. Увесь квартал вві сні
за рамою, яка їх навпіл ріже.
Поснули арки, вікна, ріг торця.
Каплиці цегла, брук, решітки, клумби.
Ні скрипу од коліс, ні промінця...
Сплять ґрати, ланцюги, горожі, тумби.
Поснули двері, клямки, ручки, крюк,
замки, засови, ключ в замку, запірки.
Пропав усякий шепіт, шерех, стук.
Лиш сніг рипить. У небі – ані зірки.
В’язниці сплять, сплять зáмки. Гирі ваг
у рибній лавці. Сплять свинячі туші.
Дім і задвірки. Пся на ланцюгах.
Коти в підвалах сплять, мишві байдужі.
Сплять миші, люди. Лондон міцно спить.
Вітрильник спить в порту. Вода зі снігом
під корпусом його вві сні сипить,
і суголосна ирію сипінням.
Джон Донн заснув. Заснуло море з ним.
І берег крейдяний у снів торочці.
Весь острів спить. Суцільним сном одним.
І кожен сад в потрійній спить горожі.
Сплять кленів, сосен, грабів, буків, вільх
гурти. Стежа з гори, ручай, всі гори.
Лисиці, вовк. Ведмідь в барліг заліг.
У кучугурах все – барліг і нори.
І сплять птахи. І жодних співів. Ніч.
Спить ворон і неясить спить, тихіша,
за сміх беззвучний. Піль англійських тиш.
Зоря блищить. З повиною йде миша.
Поснуло все. Почилі у гробах
своїх лежать. Спокійно сплять. У снивах
живі – у сорочок нічних морях.
Сплять поодинці. Міцно. Сплять в обіймах.
Поснуло все. Спить ліс, ріка, гора.
Спить птах і звір, мерців світи, живих ще.
І білий сніг з нічних небес ширя.
Та сплять і там, над усима, і вище.
Сплять янголи. Забутий грішний світ
вві сні святими – в соромі святому.
Геєна спить і Рай чудесний спить.
Ніхто о цій порі не вийде з дому.
Господь заснув. Земля тепер чужа.
І зір, і слух ніяково знемоглі.
Диявол спить. Поснули з ним олжа
і ворожнеча на англійськім полі.
Сплять вершники. Архангел і сурма.
І коні сплять, і їздівці їх – верхи.
І херувими всі, уся юрма
їх спить під зводом Павлової церкви.
Джон Донн заснув. Поснули всі вірші,
всі тропи, рими всі. Зі кріпших, слабших:
і сум, і ґандж, і гріх – лівші, правші
тихесенько лежать в своїх силабах.
І кожен вірш сусіду-віршу – брат,
хоча тіснять ‘дне одного, бо тісно,
і так усі далекі райських врат,
густі та чисті розмислом єдинства.
Рядками сплять. Порійно – ямбів стрій.
Сплять сторожко хореї зліва, справа.
І вод летейських течу снить їх рій.
І міцно спить в них инше дещо – слава.
Сплять біди. Негаразди купно сплять.
Сплять вади, зло і благо. Сплять сумлінні
їх речники. Білястий снігопад
шукає плям у темній просторіні.
Поснуло все. Сплять міцно кипи книг.
Сплять ріки слів, німіють під льодами.
Сплять речення пов’язаних у них
навзаєм слів, подзвякують кайдани.
Все міцно спить: диявол, Бог, святі.
Їх слуги злі. Їх друзі. Їхні діти.
І тільки шепіт снігу млі густій.
І жодних звуків инших в цілім світі.
Та тсс..! Ти чуєш – там, в холодній тьмі,
плачі чиїсь і шепіт, повний жаху.
Самітний хтось і лишений зимі.
І плаче він. Імлі у противагу.
І голосочок, голка мов, тонкий…
І без ниток… Один у мли пітканні
пливе в снігу. Пусті кладе стібки…
Так високо! В досвітній млі, світанні...
Хто там ридає? Це не ти, відтіль –
мій Янголе, – зі снігу, ждеш, як літа,
тепла мого? Летиш зі млистих піль.
Не ти ячиш в пітьмі? Ба, – тиша відти.
Не ви там, херувими? Тужний хор
нагадує цих сліз мені звучання.
Не ви німоти сонної собор
полишили? Не ви? Не ви? – Мовчання.
"Не ти, мій Павле? Га? Чи се не твій
надсадний голос, голова геть сива.
Похнюплений у млі, без обнадій,
ти плачеш там?" – Тим глибша тиша снива.
"Чи ж та хистила зір мені рука
у тьмі, що полиша напризволяще?
Мій Боже, – Ти? Як маячня яка,
та надто вже високий голос плаче".
Безмовна ніч. "Чи, Гавриїле, ти
у сурму дунув, а накликав гавкіт?
І чом збудив лише мене отим,
а коней своїх вершники сідлають.
Все міцно спить. Все тоне у пітьмі.
І вже летять з небес хорти товпою.
Не ти бо, Гавриїле, в цій зимі
ридаєш тут, у потемках, з трубою?"
"Ба, ні, це я, твоя душа, Джон Донн.
Це я діймаю розпачами ирій
за виплекані в самоті трудом
думки і почуття, тяжкі, як гирі.
І ти літав з обузою турбот
між пристрастей, гріхів, подібно птаху.
Був вище їх, і бачив свій народ
усюди, весь, не мавши свого даху.
Ти бачив всі моря, всим долам край.
Ти Пеклові в собі не дивував і
угледів не уявно світлий Рай
у найгіркішій – з пристрастей – оправі.
Пізнав життя: воно як острів твій.
На Океані цім ти доста знався:
усюди лиш пітьма, пітьма і вий.
Ти Бога облітав, але вертався.
Тягар цей не пуска тебе увись,
відкіль весь білий світ – зо сотню веж і
вилястих рік, і де, на погляд вниз,
не дуже лячний суд страшний, урешті.
І хмурий клімат, сни суціль сумні
в країні цій. У марах сни питомі.
І Бог одтам – як світло у вікні
в далекім, оповитім млою домі.
Поля трапляють. Піль не оре плуг.
Роки не оре. І віки не оре.
Лише ліси стоять стіною круг,
та гущі трав, та горі небо мокре.
І перший дровруб, чий кінь здола –
у піні весь, ті хащі непролазні,
на сосну влізши, звидить дим житла
в долині – там, ген-ген – у тім тумані.
Усе – ген-ген. Усе, як уві сні.
Спокійний, зір ковзне дахів верхами.
Так ясно тут. Не чути гавкотні.
Ні калатання дзвонів над дахами.
І він збагне усе. Устріч лісам
коня скерує рвійно в світ неблизький.
І миттю віжки, сани, ніч, він сам
і бідний кінь – поринуть в сон біблійський.
От я і плачу, плачу... У плачу
від тяжкості не вільна у камінні.
Туди не вільна в тілі, ледь злечу.
А мертвій там ширяти в самотині.
Самій, як ти, мій світе – літ і літ
в сирій землі, приреченій на муку
безплідної понуки – лету вслід,
чимдуж не згідне тіло на розлуку.
Та ба! докіль плачами твій нічліг
бентежу тут – летить у млу, не тане,
зшиває мов разлуку нашу сніг,
і хвищі голочок надовго стане.
Не я, Джон Донн, ридаю, – ти, вві сні.
Ти спиш, спить посуд в шафі, ціпне постіль
допоки над поснулим домом сніг
летить одтіль у млу роками поспіль".
Від птаха, що допоки спить в гнізді,
і спраглого небес у позачассі,
ця відданість у нім отій звізді,
що забрана хмариною наразі.
Від птаха ця душевна чистота,
бодай і не без огріхів утілень,
що оковирніш ворона гнізда
на сірім тлі покинутих шпаківень.
Мов птах, який удень злітає, він.
Тепер ночує під покровом білим,
допоки у снігів і снів шитві
прогалини душі з поснулим тілом.
Поснуло все. Очікують кінця
віршів зо двійко, шкірячись щербато,
мовляв, любов мирська – стезя співця,
любов духовна, – власне, плоть абата.
І на яке з коліс води не лий,
воно в хліби так само меле зерна.
Та з ким своє життя не поділи,
чи буде з ким ділити ложе смертне?
Діра в тканні. І рвуть, кому не лінь.
Зо всіх країв. Хто – раз. Хто два – й нівроку.
Най смикають! А небокрай у млі
собі береться за кравецьку инде голку.
Спи, спи, Джон Донн. Дірки у каптані…
І ради їм нема… Як благостиня
світам твоїм з-за оболок вогні:
Зорі навзаєм віддане проміння.
(1963)
підлога, стеля, стіни, тиньк, картини,
поснули гак, засови, килим, стіл,
буфет, свіча, весь гардероб, гардини.
Поснуло все. Бутиль, стакан, миски,
хліб, хлібний ніж, кришталь і порцеляна,
нічник, годинник, шафи, полички,
всі двері, сходи всі. Ніч непроглядна.
Усюди ніч: в кутах, очах, столах,
в паперах їх шухляд, листах у течці,
в словах листа, у щипцях, у вуглях
схололого каміна, в кожній речі.
В камзолі, чоботцях, панчіх тасьмі,
за дзеркалом, у ліжку, в стульця спинці,
в тазах кількох, розп’ятті над дверми,
мітлі при вході, в капцях. Ніч назирці.
Поснуло все. Вікно. Сніг у вікні.
Сусідній дах. Як біла скатерть свіже-
постелена. Увесь квартал вві сні
за рамою, яка їх навпіл ріже.
Поснули арки, вікна, ріг торця.
Каплиці цегла, брук, решітки, клумби.
Ні скрипу од коліс, ні промінця...
Сплять ґрати, ланцюги, горожі, тумби.
Поснули двері, клямки, ручки, крюк,
замки, засови, ключ в замку, запірки.
Пропав усякий шепіт, шерех, стук.
Лиш сніг рипить. У небі – ані зірки.
В’язниці сплять, сплять зáмки. Гирі ваг
у рибній лавці. Сплять свинячі туші.
Дім і задвірки. Пся на ланцюгах.
Коти в підвалах сплять, мишві байдужі.
Сплять миші, люди. Лондон міцно спить.
Вітрильник спить в порту. Вода зі снігом
під корпусом його вві сні сипить,
і суголосна ирію сипінням.
Джон Донн заснув. Заснуло море з ним.
І берег крейдяний у снів торочці.
Весь острів спить. Суцільним сном одним.
І кожен сад в потрійній спить горожі.
Сплять кленів, сосен, грабів, буків, вільх
гурти. Стежа з гори, ручай, всі гори.
Лисиці, вовк. Ведмідь в барліг заліг.
У кучугурах все – барліг і нори.
І сплять птахи. І жодних співів. Ніч.
Спить ворон і неясить спить, тихіша,
за сміх беззвучний. Піль англійських тиш.
Зоря блищить. З повиною йде миша.
Поснуло все. Почилі у гробах
своїх лежать. Спокійно сплять. У снивах
живі – у сорочок нічних морях.
Сплять поодинці. Міцно. Сплять в обіймах.
Поснуло все. Спить ліс, ріка, гора.
Спить птах і звір, мерців світи, живих ще.
І білий сніг з нічних небес ширя.
Та сплять і там, над усима, і вище.
Сплять янголи. Забутий грішний світ
вві сні святими – в соромі святому.
Геєна спить і Рай чудесний спить.
Ніхто о цій порі не вийде з дому.
Господь заснув. Земля тепер чужа.
І зір, і слух ніяково знемоглі.
Диявол спить. Поснули з ним олжа
і ворожнеча на англійськім полі.
Сплять вершники. Архангел і сурма.
І коні сплять, і їздівці їх – верхи.
І херувими всі, уся юрма
їх спить під зводом Павлової церкви.
Джон Донн заснув. Поснули всі вірші,
всі тропи, рими всі. Зі кріпших, слабших:
і сум, і ґандж, і гріх – лівші, правші
тихесенько лежать в своїх силабах.
І кожен вірш сусіду-віршу – брат,
хоча тіснять ‘дне одного, бо тісно,
і так усі далекі райських врат,
густі та чисті розмислом єдинства.
Рядками сплять. Порійно – ямбів стрій.
Сплять сторожко хореї зліва, справа.
І вод летейських течу снить їх рій.
І міцно спить в них инше дещо – слава.
Сплять біди. Негаразди купно сплять.
Сплять вади, зло і благо. Сплять сумлінні
їх речники. Білястий снігопад
шукає плям у темній просторіні.
Поснуло все. Сплять міцно кипи книг.
Сплять ріки слів, німіють під льодами.
Сплять речення пов’язаних у них
навзаєм слів, подзвякують кайдани.
Все міцно спить: диявол, Бог, святі.
Їх слуги злі. Їх друзі. Їхні діти.
І тільки шепіт снігу млі густій.
І жодних звуків инших в цілім світі.
Та тсс..! Ти чуєш – там, в холодній тьмі,
плачі чиїсь і шепіт, повний жаху.
Самітний хтось і лишений зимі.
І плаче він. Імлі у противагу.
І голосочок, голка мов, тонкий…
І без ниток… Один у мли пітканні
пливе в снігу. Пусті кладе стібки…
Так високо! В досвітній млі, світанні...
Хто там ридає? Це не ти, відтіль –
мій Янголе, – зі снігу, ждеш, як літа,
тепла мого? Летиш зі млистих піль.
Не ти ячиш в пітьмі? Ба, – тиша відти.
Не ви там, херувими? Тужний хор
нагадує цих сліз мені звучання.
Не ви німоти сонної собор
полишили? Не ви? Не ви? – Мовчання.
"Не ти, мій Павле? Га? Чи се не твій
надсадний голос, голова геть сива.
Похнюплений у млі, без обнадій,
ти плачеш там?" – Тим глибша тиша снива.
"Чи ж та хистила зір мені рука
у тьмі, що полиша напризволяще?
Мій Боже, – Ти? Як маячня яка,
та надто вже високий голос плаче".
Безмовна ніч. "Чи, Гавриїле, ти
у сурму дунув, а накликав гавкіт?
І чом збудив лише мене отим,
а коней своїх вершники сідлають.
Все міцно спить. Все тоне у пітьмі.
І вже летять з небес хорти товпою.
Не ти бо, Гавриїле, в цій зимі
ридаєш тут, у потемках, з трубою?"
"Ба, ні, це я, твоя душа, Джон Донн.
Це я діймаю розпачами ирій
за виплекані в самоті трудом
думки і почуття, тяжкі, як гирі.
І ти літав з обузою турбот
між пристрастей, гріхів, подібно птаху.
Був вище їх, і бачив свій народ
усюди, весь, не мавши свого даху.
Ти бачив всі моря, всим долам край.
Ти Пеклові в собі не дивував і
угледів не уявно світлий Рай
у найгіркішій – з пристрастей – оправі.
Пізнав життя: воно як острів твій.
На Океані цім ти доста знався:
усюди лиш пітьма, пітьма і вий.
Ти Бога облітав, але вертався.
Тягар цей не пуска тебе увись,
відкіль весь білий світ – зо сотню веж і
вилястих рік, і де, на погляд вниз,
не дуже лячний суд страшний, урешті.
І хмурий клімат, сни суціль сумні
в країні цій. У марах сни питомі.
І Бог одтам – як світло у вікні
в далекім, оповитім млою домі.
Поля трапляють. Піль не оре плуг.
Роки не оре. І віки не оре.
Лише ліси стоять стіною круг,
та гущі трав, та горі небо мокре.
І перший дровруб, чий кінь здола –
у піні весь, ті хащі непролазні,
на сосну влізши, звидить дим житла
в долині – там, ген-ген – у тім тумані.
Усе – ген-ген. Усе, як уві сні.
Спокійний, зір ковзне дахів верхами.
Так ясно тут. Не чути гавкотні.
Ні калатання дзвонів над дахами.
І він збагне усе. Устріч лісам
коня скерує рвійно в світ неблизький.
І миттю віжки, сани, ніч, він сам
і бідний кінь – поринуть в сон біблійський.
От я і плачу, плачу... У плачу
від тяжкості не вільна у камінні.
Туди не вільна в тілі, ледь злечу.
А мертвій там ширяти в самотині.
Самій, як ти, мій світе – літ і літ
в сирій землі, приреченій на муку
безплідної понуки – лету вслід,
чимдуж не згідне тіло на розлуку.
Та ба! докіль плачами твій нічліг
бентежу тут – летить у млу, не тане,
зшиває мов разлуку нашу сніг,
і хвищі голочок надовго стане.
Не я, Джон Донн, ридаю, – ти, вві сні.
Ти спиш, спить посуд в шафі, ціпне постіль
допоки над поснулим домом сніг
летить одтіль у млу роками поспіль".
Від птаха, що допоки спить в гнізді,
і спраглого небес у позачассі,
ця відданість у нім отій звізді,
що забрана хмариною наразі.
Від птаха ця душевна чистота,
бодай і не без огріхів утілень,
що оковирніш ворона гнізда
на сірім тлі покинутих шпаківень.
Мов птах, який удень злітає, він.
Тепер ночує під покровом білим,
допоки у снігів і снів шитві
прогалини душі з поснулим тілом.
Поснуло все. Очікують кінця
віршів зо двійко, шкірячись щербато,
мовляв, любов мирська – стезя співця,
любов духовна, – власне, плоть абата.
І на яке з коліс води не лий,
воно в хліби так само меле зерна.
Та з ким своє життя не поділи,
чи буде з ким ділити ложе смертне?
Діра в тканні. І рвуть, кому не лінь.
Зо всіх країв. Хто – раз. Хто два – й нівроку.
Най смикають! А небокрай у млі
собі береться за кравецьку инде голку.
Спи, спи, Джон Донн. Дірки у каптані…
І ради їм нема… Як благостиня
світам твоїм з-за оболок вогні:
Зорі навзаєм віддане проміння.
(1963)
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
