Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.04.27
22:02
Чом такі трагічні лики,
Чом мудреці такі сумні,
Такі печальні всі святі?
В очах страждань живі в них бліки,
Їх сумніви такі прості,
Живі вони і без покриву,
Істини дивляться такі сумні.
На печальній оцій тризні
Чом мудреці такі сумні,
Такі печальні всі святі?
В очах страждань живі в них бліки,
Їх сумніви такі прості,
Живі вони і без покриву,
Істини дивляться такі сумні.
На печальній оцій тризні
2026.04.27
21:12
Пора вечірня тулиться до вікон,
Немов вуаллю покриває ззовні.
Утомлений весняний лікоть
Впирається, насолодившись вповні.
За день не знали руки відпочинку.
Весна барвінок з рястом розстеляла
І підбирала кольори й відтінки.
Немов вуаллю покриває ззовні.
Утомлений весняний лікоть
Впирається, насолодившись вповні.
За день не знали руки відпочинку.
Весна барвінок з рястом розстеляла
І підбирала кольори й відтінки.
2026.04.27
19:44
Тишина в місцині хирій.
Бойовища відгули.
Лиш ключі летять у вирій,
звідусіль: «Курли, курли!..»
Небосхил горить пурпурно,
блякне хмар линка фланель.
А над цямрою зажурно
Бойовища відгули.
Лиш ключі летять у вирій,
звідусіль: «Курли, курли!..»
Небосхил горить пурпурно,
блякне хмар линка фланель.
А над цямрою зажурно
2026.04.27
16:08
Кораблі нашого жеребу
не покидають річищ,
йдучи за лоціями
Старших Арканів,
до затоки
вікової недуги
колись молодої води.
не покидають річищ,
йдучи за лоціями
Старших Арканів,
до затоки
вікової недуги
колись молодої води.
2026.04.27
11:45
Час іде скрадливо і неспішно
Хижим звіром, птахом, павуком,
Протікаючи у вічні вірші
І б'ючись об скелі літаком.
Його плин прискорюється звучно,
Не спитавши дозволу у нас.
Тигром невситимим стрімко, рвучко
Хижим звіром, птахом, павуком,
Протікаючи у вічні вірші
І б'ючись об скелі літаком.
Його плин прискорюється звучно,
Не спитавши дозволу у нас.
Тигром невситимим стрімко, рвучко
2026.04.27
10:59
Хто постіль розстеляє?
Хміль чи боги?
Вівчар блаженний ?
Мармуру жарина?
Бажання, сенс,
Питоме животіння,
Маяк в молитві
Хміль чи боги?
Вівчар блаженний ?
Мармуру жарина?
Бажання, сенс,
Питоме животіння,
Маяк в молитві
2026.04.27
10:34
Знайди розраду, де її нема в помині.
В минуле стежка лопухами заросла.
На роздоріжжі рип'яхи і конюшина,
А на бруківці - кропива і ковила.
Ковтають сиві небеса хмарини спілі,
Немов колись зефір місцеві дітлахи.
Покинутих приміщень сходи задубілі
В минуле стежка лопухами заросла.
На роздоріжжі рип'яхи і конюшина,
А на бруківці - кропива і ковила.
Ковтають сиві небеса хмарини спілі,
Немов колись зефір місцеві дітлахи.
Покинутих приміщень сходи задубілі
2026.04.27
06:34
гуляти із батьками в парк роззиратися на каруселі на інших людей із дітьми скриньки із морозивом а ще там сухий лід · оркестр із репродукторів виконує щось життєстверджувальне чим не едем але морозива ніколи не досить · роззиратися на газетний автомат 60х
2026.04.27
05:51
Там немає ні вікон, ні стін,
Ні упертої в небо покрівлі, -
Тільки плач господині, як дзвін,
Б'ється навкруг руїни будівлі.
Там немає нічого уже,
Крім побитої цегли і тиньки,
Які сумно щодня стереже
Від біди збожеволіла жінка...
Ні упертої в небо покрівлі, -
Тільки плач господині, як дзвін,
Б'ється навкруг руїни будівлі.
Там немає нічого уже,
Крім побитої цегли і тиньки,
Які сумно щодня стереже
Від біди збожеволіла жінка...
2026.04.26
23:37
На свято життя абонемент не купиш.
Старечий маразм правителів успішно пережив часи СРСР і досі в світовому тренді.
Кремлівський медвежатник міняє пуйло на бухло.
Заполоханий диктатор міняє клаустрофобію на бункерофілію.
Хто панічно боїться ни
2026.04.26
20:41
І
Повільно не вмирає Україна
і поки ще воює, то жива,
та марно не міняємо слова
позиченого у поляків гімну,
аби не в’яла слава бойова.
Коли усе покладено на карту,
цей засіб оправдовує мету.
Повільно не вмирає Україна
і поки ще воює, то жива,
та марно не міняємо слова
позиченого у поляків гімну,
аби не в’яла слава бойова.
Коли усе покладено на карту,
цей засіб оправдовує мету.
2026.04.26
17:26
хотів би обійняти друзів
яких все менше рік у рік
щось відкладав усе не встиг
сказати
наче би не мусив
повіщо врочити
загин загуба згин
усякий в космосі своїм
яких все менше рік у рік
щось відкладав усе не встиг
сказати
наче би не мусив
повіщо врочити
загин загуба згин
усякий в космосі своїм
2026.04.26
17:11
Коли на нас напали москалі,
То багатьом то дивним видавалось.
Вони ж своїми, начебто здавались,
Мов рідні діти одної землі.
Звідкіль у них жорстокість та взялась?
Тож на монголів, іго їх звертали,
Мовляв, від них їх предки нахапали.
Вони ж слов‘яни
То багатьом то дивним видавалось.
Вони ж своїми, начебто здавались,
Мов рідні діти одної землі.
Звідкіль у них жорстокість та взялась?
Тож на монголів, іго їх звертали,
Мовляв, від них їх предки нахапали.
Вони ж слов‘яни
2026.04.26
17:08
ти знову бігаєш по колу
і бачиш спалах у вікні
який збігає по стіні
в кімнату тиху , захололу
де вже шукає валідолу
рука для серця у борні,
щоб стати враз котигорошком -
і бачиш спалах у вікні
який збігає по стіні
в кімнату тиху , захололу
де вже шукає валідолу
рука для серця у борні,
щоб стати враз котигорошком -
2026.04.26
13:52
Коли впаду осіннім листям
У суєту, у сонми снів,
Коли нудьга моторним лисом
Увірветься у магму днів,
Коли проб'є жорстоким списом
Прозріння серце у вогні,
Тоді прийди у ці простори
У суєту, у сонми снів,
Коли нудьга моторним лисом
Увірветься у магму днів,
Коли проб'є жорстоким списом
Прозріння серце у вогні,
Тоді прийди у ці простори
2026.04.26
11:19
Ще тримається
ця дивна звичка
думати про втрачене,
обминаючи себе.
А воно чекає на всіх
зі знахідками
у печерах наших помилок,
ні – не зі скелетами
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...ця дивна звичка
думати про втрачене,
обминаючи себе.
А воно чекає на всіх
зі знахідками
у печерах наших помилок,
ні – не зі скелетами
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.23
2026.04.22
2026.04.18
2026.04.14
2026.04.02
2026.03.31
2026.03.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Петро Скоропис (1991) /
Вірші
З Іосіфа Бродського. Велика елегія Джону Донну
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
З Іосіфа Бродського. Велика елегія Джону Донну
Джон Донн заснув, поснуло все довкіл,
підлога, стеля, стіни, тиньк, картини,
поснули гак, засови, килим, стіл,
буфет, свіча, весь гардероб, гардини.
Поснуло все. Бутиль, стакан, миски,
хліб, хлібний ніж, кришталь і порцеляна,
нічник, годинник, шафи, полички,
всі двері, сходи всі. Ніч непроглядна.
Усюди ніч: в кутах, очах, столах,
в паперах їх шухляд, листах у течці,
в словах листа, у щипцях, у вуглях
схололого каміна, в кожній речі.
В камзолі, чоботцях, панчіх тасьмі,
за дзеркалом, у ліжку, в стульця спинці,
в тазах кількох, розп’ятті над дверми,
мітлі при вході, в капцях. Ніч назирці.
Поснуло все. Вікно. Сніг у вікні.
Сусідній дах. Як біла скатерть свіже-
постелена. Увесь квартал вві сні
за рамою, яка їх навпіл ріже.
Поснули арки, вікна, ріг торця.
Каплиці цегла, брук, решітки, клумби.
Ні скрипу од коліс, ні промінця...
Сплять ґрати, ланцюги, горожі, тумби.
Поснули двері, клямки, ручки, крюк,
замки, засови, ключ в замку, запірки.
Пропав усякий шепіт, шерех, стук.
Лиш сніг рипить. У небі – ані зірки.
В’язниці сплять, сплять зáмки. Гирі ваг
у рибній лавці. Сплять свинячі туші.
Дім і задвірки. Пся на ланцюгах.
Коти в підвалах сплять, мишві байдужі.
Сплять миші, люди. Лондон міцно спить.
Вітрильник спить в порту. Вода зі снігом
під корпусом його вві сні сипить,
і суголосна ирію сипінням.
Джон Донн заснув. Заснуло море з ним.
І берег крейдяний у снів торочці.
Весь острів спить. Суцільним сном одним.
І кожен сад в потрійній спить горожі.
Сплять кленів, сосен, грабів, буків, вільх
гурти. Стежа з гори, ручай, всі гори.
Лисиці, вовк. Ведмідь в барліг заліг.
У кучугурах все – барліг і нори.
І сплять птахи. І жодних співів. Ніч.
Спить ворон і неясить спить, тихіша,
за сміх беззвучний. Піль англійських тиш.
Зоря блищить. З повиною йде миша.
Поснуло все. Почилі у гробах
своїх лежать. Спокійно сплять. У снивах
живі – у сорочок нічних морях.
Сплять поодинці. Міцно. Сплять в обіймах.
Поснуло все. Спить ліс, ріка, гора.
Спить птах і звір, мерців світи, живих ще.
І білий сніг з нічних небес ширя.
Та сплять і там, над усима, і вище.
Сплять янголи. Забутий грішний світ
вві сні святими – в соромі святому.
Геєна спить і Рай чудесний спить.
Ніхто о цій порі не вийде з дому.
Господь заснув. Земля тепер чужа.
І зір, і слух ніяково знемоглі.
Диявол спить. Поснули з ним олжа
і ворожнеча на англійськім полі.
Сплять вершники. Архангел і сурма.
І коні сплять, і їздівці їх – верхи.
І херувими всі, уся юрма
їх спить під зводом Павлової церкви.
Джон Донн заснув. Поснули всі вірші,
всі тропи, рими всі. Зі кріпших, слабших:
і сум, і ґандж, і гріх – лівші, правші
тихесенько лежать в своїх силабах.
І кожен вірш сусіду-віршу – брат,
хоча тіснять ‘дне одного, бо тісно,
і так усі далекі райських врат,
густі та чисті розмислом єдинства.
Рядками сплять. Порійно – ямбів стрій.
Сплять сторожко хореї зліва, справа.
І вод летейських течу снить їх рій.
І міцно спить в них инше дещо – слава.
Сплять біди. Негаразди купно сплять.
Сплять вади, зло і благо. Сплять сумлінні
їх речники. Білястий снігопад
шукає плям у темній просторіні.
Поснуло все. Сплять міцно кипи книг.
Сплять ріки слів, німіють під льодами.
Сплять речення пов’язаних у них
навзаєм слів, подзвякують кайдани.
Все міцно спить: диявол, Бог, святі.
Їх слуги злі. Їх друзі. Їхні діти.
І тільки шепіт снігу млі густій.
І жодних звуків инших в цілім світі.
Та тсс..! Ти чуєш – там, в холодній тьмі,
плачі чиїсь і шепіт, повний жаху.
Самітний хтось і лишений зимі.
І плаче він. Імлі у противагу.
І голосочок, голка мов, тонкий…
І без ниток… Один у мли пітканні
пливе в снігу. Пусті кладе стібки…
Так високо! В досвітній млі, світанні...
Хто там ридає? Це не ти, відтіль –
мій Янголе, – зі снігу, ждеш, як літа,
тепла мого? Летиш зі млистих піль.
Не ти ячиш в пітьмі? Ба, – тиша відти.
Не ви там, херувими? Тужний хор
нагадує цих сліз мені звучання.
Не ви німоти сонної собор
полишили? Не ви? Не ви? – Мовчання.
"Не ти, мій Павле? Га? Чи се не твій
надсадний голос, голова геть сива.
Похнюплений у млі, без обнадій,
ти плачеш там?" – Тим глибша тиша снива.
"Чи ж та хистила зір мені рука
у тьмі, що полиша напризволяще?
Мій Боже, – Ти? Як маячня яка,
та надто вже високий голос плаче".
Безмовна ніч. "Чи, Гавриїле, ти
у сурму дунув, а накликав гавкіт?
І чом збудив лише мене отим,
а коней своїх вершники сідлають.
Все міцно спить. Все тоне у пітьмі.
І вже летять з небес хорти товпою.
Не ти бо, Гавриїле, в цій зимі
ридаєш тут, у потемках, з трубою?"
"Ба, ні, це я, твоя душа, Джон Донн.
Це я діймаю розпачами ирій
за виплекані в самоті трудом
думки і почуття, тяжкі, як гирі.
І ти літав з обузою турбот
між пристрастей, гріхів, подібно птаху.
Був вище їх, і бачив свій народ
усюди, весь, не мавши свого даху.
Ти бачив всі моря, всим долам край.
Ти Пеклові в собі не дивував і
угледів не уявно світлий Рай
у найгіркішій – з пристрастей – оправі.
Пізнав життя: воно як острів твій.
На Океані цім ти доста знався:
усюди лиш пітьма, пітьма і вий.
Ти Бога облітав, але вертався.
Тягар цей не пуска тебе увись,
відкіль весь білий світ – зо сотню веж і
вилястих рік, і де, на погляд вниз,
не дуже лячний суд страшний, урешті.
І хмурий клімат, сни суціль сумні
в країні цій. У марах сни питомі.
І Бог відтам – як світло у вікні
в далекім, оповитім млою домі.
Поля трапляють. Піль не оре плуг.
Роки не оре. І віки не оре.
Лише ліси стоять стіною круг,
та гущі трав, та горі небо мокре.
І перший дровруб, чий кінь здола –
у піні весь, ті хащі непролазні,
на сосну влізши, звидить дим житла
в долині – там, ген-ген – у тім тумані.
Усе – ген-ген. Усе, як уві сні.
Спокійний, зір ковзне дахів верхами.
Так ясно тут. Не чути гавкотні.
Ні калатання дзвонів над дахами.
І він збагне усе. Устріч лісам
коня скерує рвійно в світ неблизький.
І миттю віжки, сани, ніч, він сам
і бідний кінь – поринуть в сон біблійський.
От я і плачу, плачу... У плачу
від тяжкості не вільна у камінні.
Туди не вільна в тілі, ледь злечу.
А мертвій там ширяти в самотині.
Самій, як ти, мій світе – літ і літ
в сирій землі, приреченій на муку
безплідної понуки – лету вслід,
чимдуж не згідне тіло на розлуку.
Та ба! докіль плачами твій нічліг
бентежу тут – летить у млу, не тане,
зшиває мов разлуку нашу сніг,
і хвищі голочок надовго стане.
Не я, Джон Донн, ридаю, – ти, вві сні.
Ти спиш, спить посуд в шафі, ціпне постіль
допоки над поснулим домом сніг
летить одтіль у млу роками поспіль".
Від птаха, що допоки спить в гнізді,
і спраглого небес у позачассі,
ця відданість у нім отій звізді,
що забрана хмариною наразі.
Від птаха ця душевна чистота,
бодай і не без огріхів утілень,
що оковирніш ворона гнізда
на сірім тлі покинутих шпаківень.
Мов птах, який удень злітає, він.
Тепер ночує під покровом білим,
допоки у снігів і снів шитві
прогалини душі з поснулим тілом.
Поснуло все. Очікують кінця
віршів зо двійко, шкірячись щербато,
мовляв, любов мирська – стезя співця,
любов духовна, – власне, плоть абата.
І на яке з коліс води не лий,
воно в хліби так само меле зерна.
Та з ким своє життя не поділи,
чи буде з ким ділити ложе смертне?
Діра в тканні. І рвуть, кому не лінь.
Зо всіх країв. Хто – раз. Хто два – й нівроку.
Най смикають! А небокрай у млі
собі береться за кравецьку инде голку.
Спи, спи, Джон Донн. Дірки у каптані…
І ради їм нема… Як благостиня,
світам твоїм з-за оболок вогні:
Зорі навзаєм віддане проміння.
(1963)
підлога, стеля, стіни, тиньк, картини,
поснули гак, засови, килим, стіл,
буфет, свіча, весь гардероб, гардини.
Поснуло все. Бутиль, стакан, миски,
хліб, хлібний ніж, кришталь і порцеляна,
нічник, годинник, шафи, полички,
всі двері, сходи всі. Ніч непроглядна.
Усюди ніч: в кутах, очах, столах,
в паперах їх шухляд, листах у течці,
в словах листа, у щипцях, у вуглях
схололого каміна, в кожній речі.
В камзолі, чоботцях, панчіх тасьмі,
за дзеркалом, у ліжку, в стульця спинці,
в тазах кількох, розп’ятті над дверми,
мітлі при вході, в капцях. Ніч назирці.
Поснуло все. Вікно. Сніг у вікні.
Сусідній дах. Як біла скатерть свіже-
постелена. Увесь квартал вві сні
за рамою, яка їх навпіл ріже.
Поснули арки, вікна, ріг торця.
Каплиці цегла, брук, решітки, клумби.
Ні скрипу од коліс, ні промінця...
Сплять ґрати, ланцюги, горожі, тумби.
Поснули двері, клямки, ручки, крюк,
замки, засови, ключ в замку, запірки.
Пропав усякий шепіт, шерех, стук.
Лиш сніг рипить. У небі – ані зірки.
В’язниці сплять, сплять зáмки. Гирі ваг
у рибній лавці. Сплять свинячі туші.
Дім і задвірки. Пся на ланцюгах.
Коти в підвалах сплять, мишві байдужі.
Сплять миші, люди. Лондон міцно спить.
Вітрильник спить в порту. Вода зі снігом
під корпусом його вві сні сипить,
і суголосна ирію сипінням.
Джон Донн заснув. Заснуло море з ним.
І берег крейдяний у снів торочці.
Весь острів спить. Суцільним сном одним.
І кожен сад в потрійній спить горожі.
Сплять кленів, сосен, грабів, буків, вільх
гурти. Стежа з гори, ручай, всі гори.
Лисиці, вовк. Ведмідь в барліг заліг.
У кучугурах все – барліг і нори.
І сплять птахи. І жодних співів. Ніч.
Спить ворон і неясить спить, тихіша,
за сміх беззвучний. Піль англійських тиш.
Зоря блищить. З повиною йде миша.
Поснуло все. Почилі у гробах
своїх лежать. Спокійно сплять. У снивах
живі – у сорочок нічних морях.
Сплять поодинці. Міцно. Сплять в обіймах.
Поснуло все. Спить ліс, ріка, гора.
Спить птах і звір, мерців світи, живих ще.
І білий сніг з нічних небес ширя.
Та сплять і там, над усима, і вище.
Сплять янголи. Забутий грішний світ
вві сні святими – в соромі святому.
Геєна спить і Рай чудесний спить.
Ніхто о цій порі не вийде з дому.
Господь заснув. Земля тепер чужа.
І зір, і слух ніяково знемоглі.
Диявол спить. Поснули з ним олжа
і ворожнеча на англійськім полі.
Сплять вершники. Архангел і сурма.
І коні сплять, і їздівці їх – верхи.
І херувими всі, уся юрма
їх спить під зводом Павлової церкви.
Джон Донн заснув. Поснули всі вірші,
всі тропи, рими всі. Зі кріпших, слабших:
і сум, і ґандж, і гріх – лівші, правші
тихесенько лежать в своїх силабах.
І кожен вірш сусіду-віршу – брат,
хоча тіснять ‘дне одного, бо тісно,
і так усі далекі райських врат,
густі та чисті розмислом єдинства.
Рядками сплять. Порійно – ямбів стрій.
Сплять сторожко хореї зліва, справа.
І вод летейських течу снить їх рій.
І міцно спить в них инше дещо – слава.
Сплять біди. Негаразди купно сплять.
Сплять вади, зло і благо. Сплять сумлінні
їх речники. Білястий снігопад
шукає плям у темній просторіні.
Поснуло все. Сплять міцно кипи книг.
Сплять ріки слів, німіють під льодами.
Сплять речення пов’язаних у них
навзаєм слів, подзвякують кайдани.
Все міцно спить: диявол, Бог, святі.
Їх слуги злі. Їх друзі. Їхні діти.
І тільки шепіт снігу млі густій.
І жодних звуків инших в цілім світі.
Та тсс..! Ти чуєш – там, в холодній тьмі,
плачі чиїсь і шепіт, повний жаху.
Самітний хтось і лишений зимі.
І плаче він. Імлі у противагу.
І голосочок, голка мов, тонкий…
І без ниток… Один у мли пітканні
пливе в снігу. Пусті кладе стібки…
Так високо! В досвітній млі, світанні...
Хто там ридає? Це не ти, відтіль –
мій Янголе, – зі снігу, ждеш, як літа,
тепла мого? Летиш зі млистих піль.
Не ти ячиш в пітьмі? Ба, – тиша відти.
Не ви там, херувими? Тужний хор
нагадує цих сліз мені звучання.
Не ви німоти сонної собор
полишили? Не ви? Не ви? – Мовчання.
"Не ти, мій Павле? Га? Чи се не твій
надсадний голос, голова геть сива.
Похнюплений у млі, без обнадій,
ти плачеш там?" – Тим глибша тиша снива.
"Чи ж та хистила зір мені рука
у тьмі, що полиша напризволяще?
Мій Боже, – Ти? Як маячня яка,
та надто вже високий голос плаче".
Безмовна ніч. "Чи, Гавриїле, ти
у сурму дунув, а накликав гавкіт?
І чом збудив лише мене отим,
а коней своїх вершники сідлають.
Все міцно спить. Все тоне у пітьмі.
І вже летять з небес хорти товпою.
Не ти бо, Гавриїле, в цій зимі
ридаєш тут, у потемках, з трубою?"
"Ба, ні, це я, твоя душа, Джон Донн.
Це я діймаю розпачами ирій
за виплекані в самоті трудом
думки і почуття, тяжкі, як гирі.
І ти літав з обузою турбот
між пристрастей, гріхів, подібно птаху.
Був вище їх, і бачив свій народ
усюди, весь, не мавши свого даху.
Ти бачив всі моря, всим долам край.
Ти Пеклові в собі не дивував і
угледів не уявно світлий Рай
у найгіркішій – з пристрастей – оправі.
Пізнав життя: воно як острів твій.
На Океані цім ти доста знався:
усюди лиш пітьма, пітьма і вий.
Ти Бога облітав, але вертався.
Тягар цей не пуска тебе увись,
відкіль весь білий світ – зо сотню веж і
вилястих рік, і де, на погляд вниз,
не дуже лячний суд страшний, урешті.
І хмурий клімат, сни суціль сумні
в країні цій. У марах сни питомі.
І Бог відтам – як світло у вікні
в далекім, оповитім млою домі.
Поля трапляють. Піль не оре плуг.
Роки не оре. І віки не оре.
Лише ліси стоять стіною круг,
та гущі трав, та горі небо мокре.
І перший дровруб, чий кінь здола –
у піні весь, ті хащі непролазні,
на сосну влізши, звидить дим житла
в долині – там, ген-ген – у тім тумані.
Усе – ген-ген. Усе, як уві сні.
Спокійний, зір ковзне дахів верхами.
Так ясно тут. Не чути гавкотні.
Ні калатання дзвонів над дахами.
І він збагне усе. Устріч лісам
коня скерує рвійно в світ неблизький.
І миттю віжки, сани, ніч, він сам
і бідний кінь – поринуть в сон біблійський.
От я і плачу, плачу... У плачу
від тяжкості не вільна у камінні.
Туди не вільна в тілі, ледь злечу.
А мертвій там ширяти в самотині.
Самій, як ти, мій світе – літ і літ
в сирій землі, приреченій на муку
безплідної понуки – лету вслід,
чимдуж не згідне тіло на розлуку.
Та ба! докіль плачами твій нічліг
бентежу тут – летить у млу, не тане,
зшиває мов разлуку нашу сніг,
і хвищі голочок надовго стане.
Не я, Джон Донн, ридаю, – ти, вві сні.
Ти спиш, спить посуд в шафі, ціпне постіль
допоки над поснулим домом сніг
летить одтіль у млу роками поспіль".
Від птаха, що допоки спить в гнізді,
і спраглого небес у позачассі,
ця відданість у нім отій звізді,
що забрана хмариною наразі.
Від птаха ця душевна чистота,
бодай і не без огріхів утілень,
що оковирніш ворона гнізда
на сірім тлі покинутих шпаківень.
Мов птах, який удень злітає, він.
Тепер ночує під покровом білим,
допоки у снігів і снів шитві
прогалини душі з поснулим тілом.
Поснуло все. Очікують кінця
віршів зо двійко, шкірячись щербато,
мовляв, любов мирська – стезя співця,
любов духовна, – власне, плоть абата.
І на яке з коліс води не лий,
воно в хліби так само меле зерна.
Та з ким своє життя не поділи,
чи буде з ким ділити ложе смертне?
Діра в тканні. І рвуть, кому не лінь.
Зо всіх країв. Хто – раз. Хто два – й нівроку.
Най смикають! А небокрай у млі
собі береться за кравецьку инде голку.
Спи, спи, Джон Донн. Дірки у каптані…
І ради їм нема… Як благостиня,
світам твоїм з-за оболок вогні:
Зорі навзаєм віддане проміння.
(1963)
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"З Іосіфа Бродського. Розвиваючи Платона. Грудень у Флоренції "
• Перейти на сторінку •
"З Іосіфа Бродського. "
• Перейти на сторінку •
"З Іосіфа Бродського. "
Про публікацію
