ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Ігор Шоха
2024.11.21 20:17
Минуле не багате на сонети.
У пам’яті – далекі вояжі
і нинішні осінні вітражі
задля антивоєнного сюжету.

Немає очевидної межі
між істиною й міфами адепта
поезії, іронії, вендети,

Євген Федчук
2024.11.21 19:59
Сидять діди на колоді в Миська попід тином.
Сидять, смалять самокрутки, про щось розмовляють.
Либонь, все обговорили, на шлях поглядають.
Сонечко вже повернулось, вигріва їм спини.
Хто пройде чи то проїде, вітається чемно,
Хоч голосно, а то раптом як

Ігор Деркач
2024.11.21 18:25
                І
До автора немає інтересу,
якщо не інтригує читача
як то, буває, заголовки преси
про деякого горе-діяча.

                ІІ
На поприщі поезії немало

Артур Курдіновський
2024.11.21 18:18
Ми розучились цінувати слово,
Що знищує нещирість і брехню,
Правдиве, чисте, вільне від полови,
Потужніше за струмені вогню.

Сьогодні зовсім все не так, як вчора!
Всі почуття приховує музей.
Знецінене освідчення прозоре,

Іван Потьомкін
2024.11.21 17:53
Якщо не в пекло Господь мене спровадить,
а дасть (бозна за віщо) право обирати,
як маю жити в потойбічнім світі,
не спокушуся ні на рай, змальований Кораном ,
ні на таке принадне для смертних воскресіння
(на подив родині й товариству).
Ні, попрошу

Юлія Щербатюк
2024.11.21 13:44
Цей дивний присмак гіркоти,
Розчинений у спогляданні
Того, що прагнуло цвісти.
Та чи було воно коханням?

Бо сталося одвічне НЕ.
Не там, не з тими, і не поряд.
Тому і туга огорне

Володимир Каразуб
2024.11.21 09:49
Ти вся зі світла, цифрового коду, газетних літер, вицвілих ночей,
У хтивому сплетінні повноводних мінливих рік і дивних геометрій.
Земля паломників в тугих меридіанах, блакитних ліній плетиво стрімке.
Що стугонить в лілейних картах стегон
В м'яких, п

Микола Дудар
2024.11.21 06:40
Сім разів по сім підряд
Сповідався грішник…
( Є такий в житті обряд,
Коли туго з грішми )
І те ж саме повторив
Знову й знов гучніше.
( Щоби хто не говорив —
Краще бути грішним… )

Віктор Кучерук
2024.11.21 06:38
Димиться некошене поле.
В озерці скипає вода.
Вогнями вилизує доли.
Повсюди скажена біда.
Огидні очам краєвиди –
Плоди непомірного зла.
Навіщо нас доля в обиду
Жорстоким злочинцям дала?

Микола Соболь
2024.11.21 04:27
Черешнею бабуся ласувала –
червоний плід, як сонце на зорі.
У сірих стінах сховища-підвалу
чомусь таке згадалося мені.
Вона немов вдивлялась у колишнє
і якось тихо-тихо, без вини,
прошепотіла: «Господи Всевишній,
не допусти онукові війни».

Володимир Каразуб
2024.11.21 01:27
        Я розіллю л
                            І
                             Т
                              Е
                                Р
                                  И
               Мов ніч, що розливає
                  Морок осінн

Сонце Місяць
2024.11.20 21:31
Наснив тоді я вершників у латах
Слухав про королеву кпин
В барабани били й співали селяни
Лучник стріли слав крізь ліс
Покрик фанфари линув до сонця аж
Сонце прорізло бриз
Як Природа-Мати в рух ішла
У семидесяті ці

Іван Потьомкін
2024.11.20 13:36
Сказала в злості ти: «Іди під три чорти!»
І він пішов, не знаючи у бік який іти.
І байдуже – направо чи наліво...
А ти отямилась, як серце заболіло:
«Ой, лишенько, та що ж я наробила?!..»
Як далі склалось в них – не знати до пуття:
Зійшлись вони чи

Юрій Гундарєв
2024.11.20 09:10
років тому відійшов у засвіти славетний іспанський танцівник Антоніо Гадес.
Мені пощастило бачити його на сцені ще 30-річним, у самому розквіті…


Болеро.
Танцює іспанець.
Ніби рок,
а не танець.

Світлана Пирогова
2024.11.20 07:07
три яблука
холодні
осінь не гріє
гілля тримає
шкірка ще блискуча гладенька
життя таке тендітне
сіро і сумно
три яблука висять

Микола Дудар
2024.11.20 07:04
Батько, донечка, і песик
Всілись якось на траві
Не було там тільки весел
Але поруч солов'ї…
Щебетали і манили…
Сонце липало в очах
І набравшись тої сили
Попросили знімача
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Поезія):

Кай Хробаковськи
2024.11.19

Ля Дмитро Дмитро
2024.11.16

Владислав Аверьян
2024.11.11

Соловейко Чубук
2024.11.02

Незнайка НаМісяці
2024.11.01

Дарина Риженко
2024.10.30

Богдан Фекете
2024.10.17






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Петро Скоропис (1991) / Вірші

 З Іосіфа Бродського. Велика елегія Джону Донну
Джон Донн заснув, поснуло все довкіл,
підлога, стеля, стіни, тиньк, картини,
поснули гак, засови, килим, стіл,
буфет, свіча, весь гардероб, гардини.
Поснуло все. Бутиль, стакан, миски,
хліб, хлібний ніж, кришталь і порцеляна,
нічник, годинник, шафи, полички,
всі двері, сходи всі. Ніч непроглядна.
Усюди ніч: в кутах, очах, столах,
в паперах їх шухляд, листах у течці,
в словах листа, у щипцях, у вуглях
схололого каміна, в кожній речі.
В камзолі, чоботцях, панчіх тасьмі,
за дзеркалом, у ліжку, в стульця спинці,
в тазах кількох, розп’ятті над дверми,
мітлі при вході, в капцях. Ніч назирці.
Поснуло все. Вікно. Сніг у вікні.
Сусідній дах. Як біла скатерть свіже-
постелена. Увесь квартал вві сні
за рамою, яка їх навпіл ріже.
Поснули арки, вікна, ріг торця.
Каплиці цегла, брук, решітки, клумби.
Ні скрипу од коліс, ні промінця...
Сплять ґрати, ланцюги, горожі, тумби.
Поснули двері, клямки, ручки, крюк,
замки, засови, ключ в замку, запірки.
Пропав усякий шепіт, шерех, стук.
Лиш сніг рипить. У небі – ані зірки.
В’язниці сплять, сплять зáмки. Гирі ваг
у рибній лавці. Сплять свинячі туші.
Дім і задвірки. Пся на ланцюгах.
Коти в підвалах сплять, мишві байдужі.
Сплять миші, люди. Лондон міцно спить.
Вітрильник спить в порту. Вода зі снігом
під корпусом його вві сні сипить,
і суголосна ирію сипінням.
Джон Донн заснув. Заснуло море з ним.
І берег крейдяний у снів торочці.
Весь острів спить. Суцільним сном одним.
І кожен сад в потрійній спить горожі.
Сплять кленів, сосен, грабів, буків, вільх
гурти. Стежа з гори, ручай, всі гори.
Лисиці, вовк. Ведмідь в барліг заліг.
У кучугурах все – барліг і нори.
І сплять птахи. І жодних співів. Ніч.
Спить ворон і неясить спить, тихіша,
за сміх беззвучний. Піль англійських тиш.
Зоря блищить. З повиною йде миша.
Поснуло все. Почилі у гробах
своїх лежать. Спокійно сплять. У снивах
живі – у сорочок нічних морях.
Сплять поодинці. Міцно. Сплять в обіймах.
Поснуло все. Спить ліс, ріка, гора.
Спить птах і звір, мерців світи, живих ще.
І білий сніг з нічних небес ширя.
Та сплять і там, над усима, і вище.
Сплять янголи. Забутий грішний світ
вві сні святими – в соромі святому.
Геєна спить і Рай чудесний спить.
Ніхто о цій порі не вийде з дому.
Господь заснув. Земля тепер чужа.
І зір, і слух ніяково знемоглі.
Диявол спить. Поснули з ним олжа
і ворожнеча на англійськім полі.
Сплять вершники. Архангел і сурма.
І коні сплять, і їздівці їх – верхи.
І херувими всі, уся юрма
їх спить під зводом Павлової церкви.
Джон Донн заснув. Поснули всі вірші,
всі тропи, рими всі. Зі кріпших, слабших:
і сум, і ґандж, і гріх – лівші, правші
тихесенько лежать в своїх силабах.
І кожен вірш сусіду-віршу – брат,
хоча тіснять ‘дне одного, бо тісно,
і так усі далекі райських врат,
густі та чисті розмислом єдинства.
Рядками сплять. Порійно – ямбів стрій.
Сплять сторожко хореї зліва, справа.
І вод летейських течу снить їх рій.
І міцно спить в них инше дещо – слава.
Сплять біди. Негаразди купно сплять.
Сплять вади, зло і благо. Сплять сумлінні
їх речники. Білястий снігопад
шукає плям у темній просторіні.
Поснуло все. Сплять міцно кипи книг.
Сплять ріки слів, німіють під льодами.
Сплять речення пов’язаних у них
навзаєм слів, подзвякують кайдани.
Все міцно спить: диявол, Бог, святі.
Їх слуги злі. Їх друзі. Їхні діти.
І тільки шепіт снігу млі густій.
І жодних звуків инших в цілім світі.

Та тсс..! Ти чуєш – там, в холодній тьмі,
плачі чиїсь і шепіт, повний жаху.
Самітний хтось і лишений зимі.
І плаче він. Імлі у противагу.
І голосочок, голка мов, тонкий…
І без ниток… Один у мли пітканні
пливе в снігу. Пусті кладе стібки…
Так високо! В досвітній млі, світанні...

Хто там ридає? Це не ти, відтіль –
мій Янголе, – зі снігу, ждеш, як літа,
тепла мого? Летиш зі млистих піль.
Не ти ячиш в пітьмі? Ба, – тиша відти.
Не ви там, херувими? Тужний хор
нагадує цих сліз мені звучання.
Не ви німоти сонної собор
полишили? Не ви? Не ви? – Мовчання.
"Не ти, мій Павле? Га? Чи се не твій
надсадний голос, голова геть сива.
Похнюплений у млі, без обнадій,
ти плачеш там?" – Тим глибша тиша снива.
"Чи ж та хистила зір мені рука
у тьмі, що полиша напризволяще?
Мій Боже, – Ти? Як маячня яка,
та надто вже високий голос плаче".
Безмовна ніч. "Чи, Гавриїле, ти
у сурму дунув, а накликав гавкіт?
І чом збудив лише мене отим,
а коней своїх вершники сідлають.
Все міцно спить. Все тоне у пітьмі.
І вже летять з небес хорти товпою.
Не ти бо, Гавриїле, в цій зимі
ридаєш тут, у потемках, з трубою?"

"Ба, ні, це я, твоя душа, Джон Донн.
Це я діймаю розпачами ирій
за виплекані в самоті трудом
думки і почуття, тяжкі, як гирі.
І ти літав з обузою турбот
між пристрастей, гріхів, подібно птаху.
Був вище їх, і бачив свій народ
усюди, весь, не мавши свого даху.
Ти бачив всі моря, всим долам край.
Ти Пеклові в собі не дивував і
угледів не уявно світлий Рай
у найгіркішій – з пристрастей – оправі.
Пізнав життя: воно як острів твій.
На Океані цім ти доста знався:
усюди лиш пітьма, пітьма і вий.
Ти Бога облітав, але вертався.
Тягар цей не пуска тебе увись,
відкіль весь білий світ – зо сотню веж і
вилястих рік, і де, на погляд вниз,
не дуже лячний суд страшний, урешті.
І хмурий клімат, сни суціль сумні
в країні цій. У марах сни питомі.
І Бог одтам – як світло у вікні
в далекім, оповитім млою домі.
Поля трапляють. Піль не оре плуг.
Роки не оре. І віки не оре.
Лише ліси стоять стіною круг,
та гущі трав, та горі небо мокре.
І перший дровруб, чий кінь здола –
у піні весь, ті хащі непролазні,
на сосну влізши, звидить дим житла
в долині – там, ген-ген – у тім тумані.
Усе – ген-ген. Усе, як уві сні.
Спокійний, зір ковзне дахів верхами.
Так ясно тут. Не чути гавкотні.
Ні калатання дзвонів над дахами.
І він збагне усе. Устріч лісам
коня скерує рвійно в світ неблизький.
І миттю віжки, сани, ніч, він сам
і бідний кінь – поринуть в сон біблійський.
От я і плачу, плачу... У плачу
від тяжкості не вільна у камінні.
Туди не вільна в тілі, ледь злечу.
А мертвій там ширяти в самотині.
Самій, як ти, мій світе – літ і літ
в сирій землі, приреченій на муку
безплідної понуки – лету вслід,
чимдуж не згідне тіло на розлуку.
Та ба! докіль плачами твій нічліг
бентежу тут – летить у млу, не тане,
зшиває мов разлуку нашу сніг,
і хвищі голочок надовго стане.
Не я, Джон Донн, ридаю, – ти, вві сні.
Ти спиш, спить посуд в шафі, ціпне постіль
допоки над поснулим домом сніг
летить одтіль у млу роками поспіль".

Від птаха, що допоки спить в гнізді,
і спраглого небес у позачассі,
ця відданість у нім отій звізді,
що забрана хмариною наразі.
Від птаха ця душевна чистота,
бодай і не без огріхів утілень,
що оковирніш ворона гнізда
на сірім тлі покинутих шпаківень.
Мов птах, який удень злітає, він.
Тепер ночує під покровом білим,
допоки у снігів і снів шитві
прогалини душі з поснулим тілом.
Поснуло все. Очікують кінця
віршів зо двійко, шкірячись щербато,
мовляв, любов мирська – стезя співця,
любов духовна, – власне, плоть абата.
І на яке з коліс води не лий,
воно в хліби так само меле зерна.
Та з ким своє життя не поділи,
чи буде з ким ділити ложе смертне?
Діра в тканні. І рвуть, кому не лінь.
Зо всіх країв. Хто – раз. Хто два – й нівроку.
Най смикають! А небокрай у млі
собі береться за кравецьку инде голку.
Спи, спи, Джон Донн. Дірки у каптані…
І ради їм нема… Як благостиня
світам твоїм з-за оболок вогні:
Зорі навзаєм віддане проміння.
(1963)

Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.



      Можлива допомога "Майстерням"


Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання     Зв'язок із адміністрацією     Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Без фото
Дата публікації 2017-11-30 14:05:52
Переглядів сторінки твору 1667
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 0 / --  (4.784 / 5.4)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.389 / 5.31)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.680
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні оцінювати
Конкурси. Теми ПЕРЕКЛАДИ
Автор востаннє на сайті 2024.11.21 15:00
Автор у цю хвилину відсутній

Коментарі

Коментарі видаляються власником авторської сторінки
Петро Скоропис (Л.П./Л.П.) [ 2017-11-30 14:18:22 ]
Иосиф Бродский
Большая элегия Джону Донну


Джон Донн уснул, уснуло все вокруг.
Уснули стены, пол, постель, картины,
уснули стол, ковры, засовы, крюк,
весь гардероб, буфет, свеча, гардины.
Уснуло все. Бутыль, стакан, тазы,
хлеб, хлебный нож, фарфор, хрусталь, посуда,
ночник, белье, шкафы, стекло, часы,
ступеньки лестниц, двери. Ночь повсюду.
Повсюду ночь: в углах, в глазах, в белье,
среди бумаг, в столе, в готовой речи,
в ее словах, в дровах, в щипцах, в угле
остывшего камина, в каждой вещи.
В камзоле, башмаках, в чулках, в тенях,
за зеркалом, в кровати, в спинке стула,
опять в тазу, в распятьях, в простынях,
в метле у входа, в туфлях. Все уснуло.
Уснуло все. Окно. И снег в окне.
Соседней крыши белый скат. Как скатерть
ее конек. И весь квартал во сне,
разрезанный оконной рамой насмерть.
Уснули арки, стены, окна, все.
Булыжники, торцы, решетки, клумбы.
Не вспыхнет свет, не скрипнет колесо...
Ограды, украшенья, цепи, тумбы.
Уснули двери, кольца, ручки, крюк,
замки, засовы, их ключи, запоры.
Нигде не слышен шепот, шорох, стук.
Лишь снег скрипит. Все спит. Рассвет не скоро.
Уснули тюрьмы, за'мки. Спят весы
средь рыбной лавки. Спят свиные туши.
Дома, задворки. Спят цепные псы.
В подвалах кошки спят, торчат их уши.
Спят мыши, люди. Лондон крепко спит.
Спит парусник в порту. Вода со снегом
под кузовом его во сне сипит,
сливаясь вдалеке с уснувшим небом.
Джон Донн уснул. И море вместе с ним.
И берег меловой уснул над морем.
Весь остров спит, объятый сном одним.
И каждый сад закрыт тройным запором.
Спят клены, сосны, грабы, пихты, ель.
Спят склоны гор, ручьи на склонах, тропы.
Лисицы, волк. Залез медведь в постель.
Наносит снег у входов нор сугробы.
И птицы спят. Не слышно пенья их.
Вороний крик не слышен, ночь, совиный
не слышен смех. Простор английский тих.
Звезда сверкает. Мышь идет с повинной.
Уснуло все. Лежат в своих гробах
все мертвецы. Спокойно спят. В кроватях
живые спят в морях своих рубах.
По одиночке. Крепко. Спят в объятьях.
Уснуло все. Спят реки, горы, лес.
Спят звери, птицы, мертвый мир, живое.
Лишь белый снег летит с ночных небес.
Но спят и там, у всех над головою.
Спят ангелы. Тревожный мир забыт
во сне святыми - к их стыду святому.
Геенна спит и Рай прекрасный спит.
Никто не выйдет в этот час из дому.
В камзоле, башмаках, в чулках, в тенях,
за зеркалом, в кровати, в спинке стула,
опять в тазу, в распятьях, в простынях,
в метле у входа, в туфлях. Все уснуло.
Господь уснул. Земля сейчас чужда.
Глаза не видят, слух не внемлет боле.
И дьявол спит. И вместе с ним вражда
заснула на снегу в английском поле.
Спят всадники. Архангел спит с трубой.
И кони спят, во сне качаясь плавно.
И херувимы все - одной толпой,
обнявшись, спят под сводом церкви Павла.
Джон Донн уснул. Уснули, спят стихи.
Все образы, все рифмы. Сильных, слабых
найти нельзя. Порок, тоска, грехи,
равно тихи, лежат в своих силлабах.
И каждый стих с другим, как близкий брат,
хоть шепчет другу друг: чуть-чуть подвинься.
Но каждый так далек от райских врат,
так беден, густ, так чист, что в них - единство.
Все строки спят. Спит ямбов строгий свод.
Хореи спят, как стражи, слева, справа.
И спит виденье в них летейских вод.
И крепко спит за ним другое - слава.
Спят беды все. Страданья крепко спят.
Пороки спят. Добро со злом обнялось.
Пророки спят. Белесый снегопад
в пространстве ищет черных пятен малость.
Уснуло все. Спят крепко толпы книг.
Спят реки слов, покрыты льдом забвенья.
Спят речи все, со всею правдой в них.
Их цепи спят; чуть-чуть звенят их звенья.
Все крепко спят: святые, дьявол, Бог.
Их слуги злые. Их друзья. Их дети.
И только снег шуршит во тьме дорог.
И больше звуков нет на целом свете.

Но чу! Ты слышишь - там, в холодной тьме,
там кто-то плачет, кто-то шепчет в страхе.
Там кто-то предоставлен всей зиме.
И плачет он. Там кто-то есть во мраке.
Так тонок голос. Тонок, впрямь игла.
А нити нет... И он так одиноко
плывет в снегу. Повсюду холод, мгла...
Сшивая ночь с рассветом... Так высоко!
"Кто ж там рыдает? Ты ли, ангел мой,
возврата ждешь, под снегом ждешь, как лета,
любви моей?.. Во тьме идешь домой.
Не ты ль кричишь во мраке?" - Нет ответа.
"Не вы ль там, херувимы? Грустный хор
напомнило мне этих слез звучанье.
Не вы ль решились спящий мой собор
покинуть вдруг? Не вы ль? Не вы ль?" - Молчанье.
"Не ты ли, Павел? Правда, голос твой
уж слишком огрублен суровой речью.
Не ты ль поник во тьме седой главой
и плачешь там?" - Но тишь летит навстречу.
"Не та ль во тьме прикрыла взор рука,
которая повсюду здесь маячит?
Не ты ль, Господь? Пусть мысль моя дика,
но слишком уж высокий голос плачет".
Молчанье. Тишь. - "Не ты ли, Гавриил,
подул в трубу, а кто-то громко лает?
Но что ж лишь я один глаза открыл,
а всадники своих коней седлают.
Все крепко спит. В объятьях крепкой тьмы.
А гончие уж мчат с небес толпою.
Не ты ли, Гавриил, среди зимы
рыдаешь тут, один, впотьмах, с трубою?"

"Нет, это я, твоя душа, Джон Донн.
Здесь я одна скорблю в небесной выси
о том, что создала своим трудом
тяжелые, как цепи, чувства, мысли.
Ты с этим грузом мог вершить полет
среди страстей, среди грехов, и выше.
Ты птицей был и видел свой народ
повсюду, весь, взлетал над скатом крыши.
Ты видел все моря, весь дальний край.
И Ад ты зрел - в себе, а после - в яви.
Ты видел также явно светлый Рай
в печальнейшей - из всех страстей -оправе.
Ты видел: жизнь, она как остров твой.
И с Океаном этим ты встречался:
со всех сторон лишь тьма, лишь тьма и вой.
Ты Бога облетел и вспять помчался.
Но этот груз тебя не пустит ввысь,
откуда этот мир - лишь сотня башен
да ленты рек, и где, при взгляде вниз,
сей страшный суд совсем не страшен.
И климат там недвижен, в той стране.
Откуда все, как сон больной в истоме.
Господь оттуда - только свет в окне
туманной ночью в самом дальнем доме.
Поля бывают. Их не пашет плуг.
Года не пашет. И века не пашет.
Одни леса стоят стеной вокруг,
а только дождь в траве огромной пляшет.
Тот первый дровосек, чей тощий конь
вбежит туда, плутая в страхе чащей,
на сосну взлезши, вдруг узрит огонь
в своей долине, там, вдали лежащей.
Все, все вдали. А здесь неясный край.
Спокойный взгляд скользит по дальним крышам.
Здесь так светло. Не слышен псиный лай.
И колокольный звон совсем не слышен.
И он поймет, что все - вдали. К лесам
он лошадь повернет движеньем резким.
И тотчас вожжи, сани, ночь, он сам
и бедный конь - все станет сном библейским.
Ну, вот я плачу, плачу, нет пути.
Вернуться суждено мне в эти камни.
Нельзя прийти туда мне во плоти.
Лишь мертвой суждено взлететь туда мне.
Да, да, одной. Забыв тебя, мой свет,
в сырой земле, забыв навек, на муку
бесплодного желанья плыть вослед,
чтоб сшить своею плотью, сшить разлуку.
Но чу! пока я плачем твой ночлег
смущаю здесь, - летит во тьму, не тает,
разлуку нашу здесь сшивая, снег,
и взад-вперед игла, игла летает.
Не я рыдаю - плачешь ты, Джон Донн.
Лежишь один, и спит в шкафах посуда,
покуда снег летит на спящий дом,
покуда снег летит во тьму оттуда".

Подобье птиц, он спит в своем гнезде,
свой чистый путь и жажду жизни лучшей
раз навсегда доверив той звезде,
которая сейчас закрыта тучей.
Подобье птиц. Душа его чиста,
а светский путь, хотя, должно быть, грешен,
естественней вороньего гнезда
над серою толпой пустых скворешен.
Подобье птиц, и он проснется днем.
Сейчас - лежит под покрывалом белым,
покуда сшито снегом, сшито сном
пространство меж душой и спящим телом.
Уснуло все. Но ждут еще конца
два-три стиха и скалят рот щербато,
что светская любовь - лишь долг певца,
духовная любовь - лишь плоть аббата.
На чье бы колесо сих вод не лить,
оно все тот же хлеб на свете мелет.
Ведь если можно с кем-то жизнь делить,
то кто же с нами нашу смерть разделит?
Дыра в сей ткани. Всяк, кто хочет, рвет.
Со всех концов. Уйдет. Вернется снова.
Еще рывок! И только небосвод
во мраке иногда берет иглу портного.
Спи, спи, Джон Донн. Усни, себя не мучь.
Кафтан дыряв, дыряв. Висит уныло.
Того гляди и выглянет из туч
Звезда, что столько лет твой мир хранила.

(1963)