Розвиваючи Платона

І
Я б собі пожив, Фортунатусе, в місті, в якім ріка
і висовувалася б з-під мосту, як з рукава – рука,
і в затоку впадала щоб, розчепіривши пальці,
як Шопен, анікому не показуючи кулака.

І щоб там була Опера, і щоб в ній ветеран-
тенор щовечір арію Маріо вів, і Тиран
лінькувато плескав йому в ложі, а я в партері
цідив би крізь зуби, ненавидячи: "баран".

В цьому місті був би яхт-клуб і футбольний клуб.
За відсутністю диму з цеглових фабричних труб
я цілком покладався б на настання неділі
і довго трясся в автобусі, мучачи в жмені руб.

Я вплітав би свій голос в спільний звіриний вий
там, де нога довершує задуми голови.
Із усіх законів, ухвалених Хамурапі,
найголовніші – пенальті та кутовий.

ІІ
Там була би Бібліотека, і в залах, пустих цілком,
я гортав би томи зі тим же засиллям охвістя ком,
як і кількість лайливих слів у щоденній мові,
що не проникли в прозу, ані у вірш – рядком.

Там стояв би масивний Вокзал, потерпілий в війні,
з фасадом, пак, цікавішим видива у вікні.
Там на зелень ліан і пальм у вітрині авіаліній
прокидалась би мавпа, досі приспана у мені.

А коли зима, Фортунатусе, вдягає квартал в рядно,
нудьгував би я в Галереї, де малярське полотно
– особливо Енґра або Давида –
а чи пляма родима – усе одно.

Затемна, я б стеріг з вікна табуни
автівок, метких шмигати, ґвалтуючи двигуни,
повз голі стрункі колони з доричною – на фронтоні
Суду, безжурно білім – зачіскою над ним.

III
Там була б ця кав’ярня – із незлецьким в ній бланманже,
де, пеняючи на двадцятий вік, мовляв, є ж уже
дев’ятнадцятий вік, я б угледів, як зір колеги
непомірно затримується над виделкою і ножем.

І була б знакомита вулиця в деревах обабіч там,
під’їзд з торсом німфи в ніші – й усяко така нуда;
там би висів портрет у вітальні, взнаки даючи уяві,
як малася господиня, коли була молода.

Я б ловив чуте з голосу, знай, обізнанім у речах,
в жаден чин не сумісних із вечерею при свічах,
і каміну вогонь, Фортунатусе, ревно би відбивався
на зеленавій сукні. Після б і він зачах.

Часу плин всепроникний, а не води,
горизонтально з вівторка до середи,
в пітьмі зморшки б розгладив там під очима
і ретельно змивав би свої сліди.

IV
І були б там пам’ятники. І я б знав імена,
крім верхівців у бронзі, що стромляли до стремена́
історії свою ногу, ще їхніх чотириногих,
зважаючи на відбитки, залишені ними на

вилицях у населення. З цигаркою, на губі
залиплою, ген по півночі пішки йдучи собі,
що той ром на долоні, на тріщинах у асфальті,
я гадав би, гикаючи, та пеняв судьбі.

І коли б мене пов’язали, врешті, за шпіонаж,
підривну активність, бродяжництво чи менаж-
а-труа, і юрба, сказившись, круг мене б волала,
тицяючи натрудженими вказівними: "Не наш!" –

я б щасливий був потай, шептав би собі: "Зори́ ,
це твій шанс прояснити речі, що, до пори
непроникні для ока, бачив тільки іззовні;
глибше вникай у подробиці, та вигукуй "Vive la Patrie! "


(1976)
------------------------------------------------------------



Грудень у Флоренції

І
Двері вдихають повітря, і видихають парно;
ти сюди не повернешся, де, розбрівшись попарно,
люд місцевий гуляє над змілілою Арно,
копіюючи щиро четвероногих. Двері
хряпають; не забарились і писки з нетрів.
Щось від лісу правдешнє витає у атмосфері
гарного міста. Чудового – апріорі,
де у певних літах і зір переводиш горі,
від людини, і піднімаєш комір.

II
Око мигає, ковтаючи занурені у відсирілі
сутінки, як пігулки від пам’яті – ліхтарі; і
твій під’їзд в двох хвилинах від Синьйорії
натякає плинним мимо вікáм, на
зиски із вигнання: окрай вулкана
не пом’янеш світ, не стискаючи кулака, й не
розціпиш його, стоячи біля краю,
позаяк закрай – по тому, як помирають –
Флоренція в архітектурі Раю.

III
В полудень кішки таяться під лавками, пильнуючи почорнілі
тіні. На Старому Мосту – обновленому, при ділі –
де б’юстує, холоне на синьому тлі Челліні,
жваво торгується всячина на зап’ястя;
хвилі перебирають, лічать разки гараздів.
І золотаві пасма над купленою на щастя
річчю мрії, красунею виритою з коробок
під хтивими поглядами молодих торговок,
віються слідом янгола в державі чорноволосок.

IV
І людина стає шарудінням пера по паперу, кíльцем
петлі, кли́нцями літер і, позаяк слизько,
комами та крапками. Годі в’явити, кілько
зим, неумисним «м» в пересічнім слові,
перо затиналось і рисувало брови!
геж-бо, чорнило чесніше крови,
і обличчя в сутінь, словами назовні – дійсно,
так чимхутче підсушується сльозина –
сміється, як зібгана папірчина.

V
Набережні нагадують заціпенілий поїзд.
Будівлі, що на землі, видимі лиш по пояс.
Тіло в плащі, пірнувши в сирий колодязь
щелеп подворіття, по сточених, крихкуватих
плоских зубах піднімається, як на ватних,
деручись в піднебіння пащекуватих,
неодмінних «шішнадцять»; вжахнувшись похнюпій пиці,
дзвінок своїм «просим, просим» розшаркується по долівці:
в прихожій вас обстають дві опасисті цифри «8».

VI
В димці кав’ярні око з-під твіду кепки
обвикає до німф, амурів, гірлянд віньєтки;
відчуваючи швах у терцинах п’єски,
вічний щиголь укоськує в зобі скерцо.
Сонячний промінь, в зударі, як об люстерце,
в баню собору, в котрім лежить Лоренцо,
проникає крізь штору і зігріває вени
бруднуватого мармуру, кадіб з цвітом вербени;
і етер заливається щебетом в сажку дротянім Равенни.

VII
Видихаючи пару, ковтнувши повітря, двері
брязкають у Флоренції. Геж, отепер і
розумієш зорі – в своїй манері
увечері жодній не дорікнеш: неправда,
що любов движе зорі(далекувато),
тож бо вона і ділить всі речі кратно –
навіть гроші вві сні. Певно, щоб об'явитись
розмислом смерті. Мали б зірки можливість
рухатись нею, – Плеядами б не світились.

VIII
Скам’яніле гніздо озивається гучним виском
гальм; бруківку перетинаєш з ризиком
бути смертно за{п/к}льованим. В грудневоликім
небі громаддя яйця, знесеного Брунеллескі,
потурає в сльозі зіниці, стійкій до жерсті,
позолот. Поліцейський на перехресті
дужий руками, як буква «ж»: ні вниз, ні
вверх; репродуктор підгавкує дороговизні.
О, неминучість «и» у правописі нашім «жизнім»!

IX
Ба, є міста, пак не про нас, – і баста.
Сонце б’є в їхні вікна, як погляди – в гладь свічада.
тож бо ті непроникні ані за які злата.
Тамтуди і стікає ріка під шістьма мостами.
Там є місця, де припадав устами
спраглими уст, а пером листа. І
там рябить від аркад, колонад, від птахів на волі;
там юрми товчія, гомінка до трамвайних колій
досі – того вимовою, хто з містом в долі.


1976

Декабрь во Флоренции


I
Двери вдыхают воздух и выдыхают пар; но
ты не вернешься сюда, где, разбившись попарно,
населенье гуляет над обмелевшим Арно,
напоминая новых четвероногих. Двери
хлопают, на мостовую выходят звери.
Что-то вправду от леса имеется в атмосфере
этого города. Это – красивый город,
где в известном возрасте просто отводишь взор от
человека и поднимаешь ворот.
II
Глаз, мигая, заглатывает, погружаясь в сырые
сумерки, как таблетки от памяти, фонари; и
твой подъезд в двух минутах от Синьории
намекает глухо, спустя века, на
причину изгнанья: вблизи вулкана
невозможно жить, не показывая кулака; но
и нельзя разжать его, умирая,
потому что смерть – это всегда вторая
Флоренция с архитектурой Рая.
III
В полдень кошки заглядывают под скамейки, проверяя, черны ли
тени. На Старом Мосту – теперь его починили -
где бюстует на фоне синих холмов Челлини,
бойко торгуют всяческой бранзулеткой;
волны перебирают ветку, журча за веткой.
И золотые пряди склоняющейся за редкой
вещью красавицы, роющейся меж коробок
под несытыми взглядами молодых торговок,
кажутся следом ангела в державе черноголовых.
IV
Человек превращается в шорох пера на бумаге, в кольцо
петли, клинышки букв и, потому что скользко,
в запятые и точки. Только подумать, сколько
раз, обнаружив "м" в заурядном слове,
перо спотыкалось и выводило брови!
То есть, чернила честнее крови,
и лицо в потемках, словами наружу – благо
так куда быстрей просыхает влага -
смеется, как скомканная бумага.
V
Набережные напоминают оцепеневший поезд.
Дома стоят на земле, видимы лишь по пояс.
Тело в плаще, ныряя в сырую полость
рта подворотни, по ломаным, обветшалым
плоским зубам поднимается мелким шагом
к воспаленному небу с его шершавым
неизменным «16»; пугающий безголосьем,
звонок порождает в итоге скрипучее «просим, просим»:
в прихожей вас обступают две старые цифры "8".

VI
В пыльной кофейне глаз в полумраке кепки
привыкает к нимфам плафона, к амурам, к лепке;
ощущая нехватку в терцинах, в клетке
дряхлый щегол выводит свои коленца.
Солнечный луч, разбившийся о дворец, о
купол собора, в котором лежит Лоренцо,
проникает сквозь штору и согревает вены
грязного мрамора, кадку с цветком вербены;
и щегол разливается в центре проволочной Равенны.

VII
Выдыхая пары, вдыхая воздух, двери
хлопают во Флоренции. Одну ли, две ли
проживаешь жизни, смотря по вере,
вечером в первой осознаешь: неправда,
что любовь движет звезды (Луну – подавно),
ибо она делит все вещи на два -
даже деньги во сне. Даже, в часы досуга,
мысли о смерти. Если бы звезды Юга
двигались ею, то – в стороны друг от друга.

VIII
Каменное гнездо оглашаемо громким визгом
тормозов; мостовую пересекаешь с риском
быть за{п/к}леванным насмерть. В декабрьском низком
небе громада яйца, снесенного Брунеллески,
вызывает слезу в зрачке, наторевшем в блеске
куполов. Полицейский на перекрестке
машет руками, как буква "ж", ни вниз, ни
вверх; репродукторы лают о дороговизне.
О, неизбежность "ы" в правописаньи «жизни»!

IX
Есть города, в которые нет возврата.
Солнце бьется в их окна, как в гладкие зеркала. То
есть, в них не проникнешь ни за какое злато.
Там всегда протекает река под шестью мостами.
Там есть места, где припадал устами
тоже к устам и пером к листам. И
там рябит от аркад, колоннад, от чугунных пугал;
там толпа говорит, осаждая трамвайный угол,
на языке человека, который убыл.