ДО МОЄЇ КОХАНОЇ, ВКЛАДАЮЧИСЬ В ЛІЖКО

Скоріш, панянко, вже увесь дрижу,
Мов породілля, в муках я лежу.
В цю ж мить готовий кинутись у бій,
Втомивсь уже стоять страждалець мій.
Геть поясок – хоч він і осяває,–
Те осяйніше, що він обвиває.
Відшпиль нагрудник, в блискітках увесь,
Що стрінуть очі – й хіть зникає десь.
Шнурівку розв’яжи – годинник б’є:
Вже час у ліжко – знак він подає.
Геть і корсет – мій погляд вимагає
Зріть те, що він так щільно облягає.
Спадає сукня й розкіш всю явля,
Мов тінь звільняє сяючі поля.
Зніми й цей вінчик – ти не станеш гірш:
Корона із волосся личить більш.
Скинь туфельки – спочинок дай ногам:
За храм любовний стане постіль нам.
В такій молочно-сяйній білизні
Являються лиш ангели одні,
Хоча у білім – визнаю усе ж –
Нам стрітись можуть і примари теж;
Та хто це – зразу ясно всім стає,
Бо там волосся, тут же – плоть встає.
Моїм рукам звільни шлях до принад:
Між, перед, ззаду, збоку, знизу, над.
Земле нова, Америко моя,
Краї, що обживаю тільки я;
Імперія й копальня, в ній – скарби:
Яке блаженство їх знайти в тобі!
Лиш в узах цих став волю я вбачать:
Де взявсь рукою – там моя печать.
Ця голизна, що так мене манить,–
Як душу з плоті, плоть слід так звільнить
З убору, щоб зазнати більше втіх:
Бутони білі два підкорять всіх.
Це дурника зір ласий до прикрас:
Чи не тому їх стільки є на вас?
Мов книжку, що у ній малюнків ряд, –
Невіглас так сприймає ваш наряд.
Магічну ж суть спроможні тільки ми
В вас виявити (треба тут уми!).
Отож, не гаймо часу. Не стидись,–
Мов повитусі, вільно так явись
Мені – білизна хай спаде сама:
Більш, ніж невинність, тягаря нема.
Вже роздягнувсь я: йди й зі мною грійсь,
А якщо змерзнеш, чоловіком вкрийсь.

ЛЮБОВНА НАУКА

Тупице, я любить тебе навчив,
В цій справі твоє вміння відточив.
Ти безлічі не відала речей:
Рук мови потайної і очей;
Була нездатна визначить на звук,
Де лиш зітхання, а де вияв мук.
Тобі чужий був розуміння дар:
Сльоза коханця – що це: дрож чи жар?
Не знала ти й про квітів алфавіт,
Що здатен почуттів нам дати звіт
Й взаємно звідомлять серцям самим,
Що діється в них, висловом німим.
Міг думати, хто чув твої слова:
Чи не звихнулась з розуму, бува?
Хто суджений, чи гарний він, як звуть?–
Це вся твоїх зітхань любовних суть.
В розмові виявляла сотні вад:
Відповідала завжди невпопад,
Тремтіла й замовкала повсякчас.
Ні, не його цей золотий запас,
Що хитрістю він ним заволодів
Й стіною від усіх відгородив,–
А мій. Це я орав твій переліг
Й пустелю в рай перетворити зміг.
Смаки й манер блиск – це мої труди;
Кому ж, як не мені, й зірвать плоди?
Кришталь гранить, щоб пить зі скла почать?
Віск плавить, щоб чиюсь в нім зріть печать?
Хто ж гарцювати іншому лиша,
Як перетворить в скакуна, лоша?