ЛЮБОВНА ВІЙНА

Хай інші в війнах тратять запал свій,
А ми вступаймо лиш в любовний бій.
Ти – вільне місто, й ціниш вояка
За те, на що він здатний голяка.
Чому воює Фландрія – в верхах
Тиран там, чи бунтують у низах?
Одне лиш знаєм: не один тумак
Одержить той, хто мирить забіяк.
Ненависть в Франції до нас без меж,
Не люблять й Бога нашого там теж;
А з наших тільки “ангелів” одних
Шанують, але впали всі вже з них.
Й Ірландію пропасниця трясе:
То збуриться, то знов стихає все;
Тут лікар – час, все ж кожному кортить
Дать проносне чи навіть кров пустить.
Морські взять рейди – й вже згадавсь Мідас:
Миліш, ніж золото, харчів запас.
Блукати в спеку по чужих краях,
Дочасно щоб перетворитись в прах?!
На корабель зійти – та це ж в тюрму
Замкнуть себе на муки і пітьму,
Чи в монастир, але де райських втіх
Нема – лиш пекло і содомський гріх.
Ці мандри – шибениця й мотузок,
А корабель – то смертника візок;
Всіх смерть рівняє, й кожен там ізгой:
В світ прагне інший – потрапля на той.
Воюймо ж тут: в руках цих – моя рать;
Дозволь тут битись, мук зазнать, вмирать;
В твоїм полоні я, а ти – в моїм,
Й обмін сердець – в заручниках буть їм.
Воює хтось, щоб мати супокій,
Ми ж спочиваєм, щоб почати бій.
Ті війни туплять, ці ж – гострять уми,
Там – знизу, тут – по черзі зверху ми.
Там б’ють і ріжуть, всіх проймає жах,
А тут ні шпаг, ні куль, хоч голий пах.
Лежать там мертві лиш, а тут – живі,
Там гинуть, тут же плодяться нові.
В тих війнах нікудишні ми бійці,
То, може, хоч мужніші будуть ці,
Що зробим вдвох. Не всім же воювати,–
Комусь лишатись дома, щоб кувати
Мечі; то ж я прославлюсь на віки,
Оставшись, щоб творились вояки.

АЛХІМІЯ ЛЮБОВІ

Хто глибш копав любовний переліг,
Той втіхи її краще звідать міг.
Я ж хоч любив, копав, страждав,
Та так блаженств її й не розгадав,
Хоч вже на скронях сивина, як сніг.
О, все це лиш обман!
Ще вченим не вдалося до цих пір
Добути в тиглі еліксир.
Коли ж крізь випарів туман
Долине дивних пахощів дурман,–
Коханці мріють про блаженство втіх,
Та замість сонця мають пітьму й гріх.
Віддати спокій, і дозвілля, й честь
За гру й манірність, за лукавство й лесть?!
А хто й повірить в диво б зміг,
То занеміг би, зліг, звалився б з ніг,
Щоб не нести вже цих принижень хрест.
Клянуться кавалери,
Що не тіла єднаються – уми.
Чи ж є в жінок він, як самі
Не завжди маєм? – Це такі ж химери,
Як чути в ґвалті дня небесні сфери.
Й на цноту в жінці не надійся теж:
Її хіба що в мумії знайдеш.