Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
віршатка віршульки
на спомин
добрий не добрий
довільно подряпані стулки
без примусу не без гонору
поспіль кимось прочитані
або непрочитані досі
Мама — доні:
— Спи, рідненька.
— Я без казки не засну.
Прочитай бодай одну.
Розгорнула мама книжку
там, де оповідь про мишку,
про її сім’ю спочатку:
Де ж украсти один міліон???
Де знайти красавицю,
Ту, шо нам понравицця,
В інстаграм не спалицця?
пірнути у вир недолугим дитям.
Пером не дописана ще передмова
до ветхозавітної книги життя.
Природи не випила смуток осінній,
на смак не пізнала наснагу жаги.
Проспали світанки давно треті півні,
завіяли сад хриз
(драматичний «ескіз» у ритмізованій прозі в дусі античного плачу-«коммосу», у трьох сценах)
«Долі ніхто із людей не уникне – ні слабкий, ні мужній,
З того самого дня, як на світ він родився земний».
Гомер,
Із делеких замерзлих долин,
Закувавши дерева у ґрати,
Ніби шмаття забутих билин.
Він погрожує люто, безбожно
Із минулого, ніби зі сну.
Та весні відступати не можна.
Я нечутно межу перетну.
На випадок дощику ранком на східцях,
Святі й чарівні на кордоні безсмертя
Живуть провидінням, як шах шахівниці.
Дикунське, мрійливе стриножених буднів
У звуках скорботних, у фарбах змарнілих,
Як текстів акадськи
в окраїни, де ще дрімає місто сімдесятих,
до акварельних двориків, у ґрати ще не взятих,
де вікна без фіранок пишних — сонячні, відверті.
Втікаємо — кудись подалі від важких туманів,
де промені ласкають
Попри те, що стільки літ пройшло, -
На твоє волосся світло-русе,
На підняте високо чоло.
Вік намилуватися незмога
Личком, що рум'янцем виграє,
Тож не помічаю анікого
Ні в глядацькій залі, ні в фойє.
З поезією - повний швак!
Тому всіх тролити - мастак
Письменник Валентин Троляк.
Прокладають маршрути задумані.
І ніяке пуйло
Ні за яке бабло
Не завадить дістатися Умані.
Ураган прошумів над Карпатами,
Позмітав москалів разом з матами,
Усе, що узрієш
Усе, що скуштуєш
Що відчуєш
Усе, що полюбиш
Усе, що зненавидиш
Усе, що зневажиш
Що збереш
бажається
віри / майни / верлібрів
необовязково зіркових
необовязково печаль або
зрада це
просто буває часом
у всьому завше
Живе, як нерозпізнаний мікроб.
А вижити його – слабкі посили,
Як і десятки порухів і спроб.
Вже й серце призвичаїлось страждати,
Не кожний сон – як тимчасова смерть.
Для справжньої не вийшов час розплати
Що жде щодня тебе чи інших мовчки.
В її глибіні часу таємниця,
У темних водах щастя й смутку роки.
Хоч спрага є, - минуле п’єм поволі.
Згадаймо всіх, що жили з чистим серцем,
Хто слід залишив свій колись у долі,
Спалах за спалахом - підлість.
Жах у очах, втома блідих облич -
Лине безрадісна дійсність.
Зранку ракета летить навмання,
Димом затягнуте небо.
Мама з дитиною йде в укриття,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
"Празькі мотиви"
Сьогодні Католицький Святвечір, завтра - Католицьке Різдво.
Та і в наших предків, східних слов'ян, за міфом епохи старожитності Світлий Вечір Спиридона-Сонцеворота, коли у календарного Року - Зимового Сивояра народжувалося Нове Новорічне Сонце - Дажбог, наступав саме в ніч з 24 на 25 грудня. Отож, ця ніч справді дивовижна.
В одну з таких ночей довелося мені колись дуже давно побувати у Празі, поблизу Ратуші, що до неї вів через ріку Влтаву старовинний Карлів Міст із старої частини середньовічного міста, що має назву "Ма́ла Стра́на" і слухати бій знаменитого годинника, бій у число "дванадцять", і задумувати заповітне бажання.
Кожен удар годинника супроводжувався рухом ляльок з обох сторін циферблата. Відкривалися дверцята годинникової вежі і перед людьми з'являлися фігурки вертепного дійства: королі, пастухи, ангели - і кланялися людям, а серед них і Ота, що з Косою...
Моє заповітне бажання, це символ Життя - невмируще зеленолисте Дерево нашого Роду. БАЖАЮ бачити його у вічній зелені і цвітті...
Годинник на ратуші Праги б’є дванадцяту.
Середньовічна Ма́ла Стра́на та Карлів Міст поруч неї
оживлені, як мурашник.
Голівки вертепу життя кивають чо́лами на кожен удар – ми є… ми є...
Ми теж є… Ми – з Дерева Роду листя розвинуте,
чашею цілющого травня переповнене…
Прапра́внуки Адама та Єви – житимем, як і жили…
- Смерте, Смерте, а йди-но собі на куп’я-болота,
де кури не піють, де люди не ходять, де наш глас не заходить…
Тут тобі не ходити, білого тіла не в’ялити,
з косою не чатувати, буйноцвіття не вкорочати,
лицарів духа у часі розвою не зупиняти…
… бо будемо гнати–и–и… громадою божою
із вселенської світлої хати…
Собор Святого Віта ударить: «ars lónga»… привітаймо життя!
Собор Святого Юра підхопить і вознесе: привітаймо-о-о!
Людину, Богом сотворену, і працю рук її розкрилену
в середчассі минулому, теперішньому та майбутньому
пелюстками-листками барвінку вічнозеленого увінчаймо-о-о…
Нам – бути.
Червонорутне зілля уже розквітло для нас.
Поза простір і час – нам бути!
Не минути ні краплі з лавини образ.
Попри простір і час – нам бути!
Не минути ні риски з довершених нас – не минути…
Обертається колом Земля… Але ми – залишаємось.
Лише в часі, як маски з вертепу життя… обертаємось!..
Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
• Перейти на сторінку •
""На відстані любові за пів кроку...""
