Якось весною, коли раптово похолодало, зустрів у центрі села однокласника Миколу. Дивлюся, а він вихудлий такий, яко вуж після зимової сплячки, та ще й геть невиспаний і «пожмаканий» – ніби по ньому пробіг табун коней. Микола привіз свою вельми опецькувату дружину скупитися у магазині. Коли вона злізла з мотоцикла, то хромовані пружини амортизаторів, розправившись, полегшено зітхнули…
Запитую його про житття-буття. А він мені: « О! Не питай! Тирлувався цілу ніч. Розбудила мене моя криком: « Миколо! Ти хіба не чуєш, шо в підодіяльнику шось шевелиться!» Встав. Вмикнув світло. Заглядаю всередину, а там вуж!!! І так дивиться на мене, начебто з відчуттям провини. Дружина так кричала, що розбудила сусідів і, швидко одягнувшись, втекла ночувати до сестри. А ще наказала мені зарубати вужа і знайти місце, де він зміг просочитися у хату. Виявляється, вуж проповз щілиною мимо зливної труби, прокладеної від душової кабіни до ями. Оце від самого ранку цементним розчином замазував дірку з обох боків стіни. А вужа (дружині правду не скажу, бо запиляє іржавою пилкою) я виніс у садок і відпустив. Воно ж Боже створіння, і йому теж треба тепла…»


2017