Вісімдесяті роки минулого століття. Зима. Дорогою з вокзалу Саранська (столиці Мордови) до тролейбусної зупинки я, привітавшись, запитав першого зустрічного чоловіка – як мені проїхати до найближчого готелю. Запитав, звісно, українською, бо повсякчас намагався не переходити на «общепонятний». Малорослий мужик з козлячою рудою бородою, типовий угро-фінський субстрат, зиркнувши на мій одяг: кожушину та смушеву папаху, щось промимрив незрозуміле і хутко зник.
Поки я шукав у записнику адреси готелів, отой миршавий привів двох міліціонерів, які настирливо запропонували мені пройти у найближчий відділок для перевірки документів. У підвальному темному приміщенні, насвітивши мені в обличчя настільною лампою, капітан довго вивчав моє завдання на відрядження, підписане директором науково дослідного інституту джерел світла, та запрошення від організаторів симпозиуму зо світлотехніки, де я мав виступити з доповіддю. Потім він ще телефонував кудись, а далі, неочікувано для мене, змінив тему дізнань. Спершу він шукав шрам на моїй шиї біля вуха, а насамкінець підсунув графічний портрет якогось Дениска, що в розшуку, на ймення Володимир і запитав чи я його не знаю…
Вийшовши з відділка та з полегшанням вдихнувши морозного повітря на повні груди, я подумав про того незнайомця, може, з України і порадів, що йому вдалося втекти з мордовських таборів…

2018