Через один двір живе симпатичний з віїстими очима хлопчик Богдан із бабою та дідом. В цьому році йому виповнилося шість років. Мати його покинула давно, а батька немає тижнями, бо працює десь вахтовим методом .
Коли дід та баба сваряться, а це буває дуже часто, то він втікає до нас. Тут для нього є виділений посуд і капці. Якось я випадково налив кави у його чашку і смакую біля ганку, а він помітив і каже: « А чого це ти п’єш з моєї(!) чашки?» Недавно попросив Богдана , щоб він видивлявся на вигоні ворону кобилу, коли буде гасати на волосипеді. Слухняний хлопчик кожного разу, з’являючись, гукав із-за воріт: « Діду Василю! Я їздив, а кобили немає ще!»
Одного разу влетів у хвіртку, геть захеканий, із криком – «Є»!!! Взявши моркви і буряка, пішов. Боже, як кобила іржала, угледівши мене здалеку. І човником снувала туди-сюди, тягаючи важкий ланцюг і хапала губами та зубами за мій одяг. Обійняв, просив у неї пробачення, що півроку не приходив. Її гаряче, вогняне дихання обпікало мені шию та плече. Притулив долоню за передньою лопаткою до її грудей, а там – не серце, а ніби землетрус гупає!..
Коні, як люди…

2018