Спалахнуть не життя і не сонце, а еритроцити.
Це найвищий виток, де бджола і сузір’я кульбаби.
Перезріє оте, що важливе, що важко просити…
Принесуть допомогу не друзі, а раки-незграби.

Застрибають алюрно, засвищуть ажурно-безжурно,
А я знову себе зачаю у травиннім осерді.
Споночілі криниці наповняться пилом і журом,
Бо спочатку страждають, а потім шукають безсмертя.

І мене хай шукають – учора, сьогодні, узавтра.
Я таким, як тепер, не залишусь хоча би назавжди.
І не буде прощальних мелодій, а визріє мантра...
І нарешті пливтимуть до мене всілякі гаразди.

Я також попливу. Між величними хвилями. Вміло.
Ось мій човен, весельця, позаду – плоти, дух Ямбуя.
Зізнаюся: прощатись не вмію. Тоді своє тіло
Покидаю немовби, міняю, і вже ось – не чую.

Безтілесність і птахові – мов зайвина і провина.
Ген, і тіло моє, як росиця, туман у леваді.
Ви отут? А я – в казці. Без мене у горі Мальвіна.
І довкола не блазні самотні – зайці шоколадні.

Не стрічались ми з вами, нам випало тільки прощання.
Затяглося. Бо крила і руки такі симетричні!
Ще півкроку – і буде мовчання, воно – філігранне.
З ним цілком усвідомлено можна поплутати вічність.

2014 р.