
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2023.03.26
18:41
Актор – це месія,
а місія в тому,
що те, що посіяв
крізь радість і втому,
збираєш потому.
Збираєш потому
так, ніби востаннє,
по світу простому
складні запитання,
прокльони й вітання.
* * *
Актори ж – блаженні,
їх нищить добробут..,
бо доб
2023.03.26
18:30
Як хочеться жити й кохати
Допоки ще годен на щось.
Бо тих ненаситних дівчаток
До біса довкруг розвелось.
І хто ж, як не я, сивочолий,
Дівчат пошанує, як слід,
Коли відійде з видноколу
Допоки ще годен на щось.
Бо тих ненаситних дівчаток
До біса довкруг розвелось.
І хто ж, як не я, сивочолий,
Дівчат пошанує, як слід,
Коли відійде з видноколу
2023.03.26
17:28
Заревіли диким звіром, вдарили гармати,
Заходились пани-ляшки з-за валів стріляти.
А гармаші у них з німців, знають своє діло.
Тільки бебехи у небо в таборі злетіли.
І нема куди сховатись, хоч в землю заритись
Залишалось та до Бога з відчаю молитись
Заходились пани-ляшки з-за валів стріляти.
А гармаші у них з німців, знають своє діло.
Тільки бебехи у небо в таборі злетіли.
І нема куди сховатись, хоч в землю заритись
Залишалось та до Бога з відчаю молитись
2023.03.26
13:52
Віктор Кучерук
Як хочеться жити й кохати,
І бути весь час молодим,
Щоби ненаситні дівчата
По черзі спішили в мій дім.
Як хочеться жити й кохати
Не жінку свою, а оту,
Як хочеться жити й кохати,
І бути весь час молодим,
Щоби ненаситні дівчата
По черзі спішили в мій дім.
Як хочеться жити й кохати
Не жінку свою, а оту,
2023.03.26
13:00
Віктор Кучерук
Як хочеться жити й кохати,
І бути весь час молодим,
Щоби ненаситні дівчата
По черзі спішили в мій дім.
Як хочеться жити й кохати
Не жінку свою, а оту,
Як хочеться жити й кохати,
І бути весь час молодим,
Щоби ненаситні дівчата
По черзі спішили в мій дім.
Як хочеться жити й кохати
Не жінку свою, а оту,
2023.03.26
10:28
Ми – сучасні січові козаки.
Ми мали і маємо чародійні сили, могли довго перебувати під водою, а з води виходили сухими.
Соколи яснії, вільні птахи, іноді спішно козака забирали, на крильця собі саджали, за тихим вітром рушали, під високу висоту заліта
2023.03.26
09:52
сон зимовий
моїх ніжних суконь
сон із перлин
зап’ясть моїх
так закохане в себе
сонце
виходить щоднини
а врода навіщо
моїх ніжних суконь
сон із перлин
зап’ясть моїх
так закохане в себе
сонце
виходить щоднини
а врода навіщо
2023.03.26
05:22
Під сонцем мліють кетяги бузку
І солов’ї від спеки знемагають,
А я сховався в хатнім холодку
І край віконця тішуся розмаєм.
Повітря пахне, терпне і бринить,
Немов тремтлива та гнучка мембрана, –
Павук пряде таку сріблясту нить,
Що та блищить, мов
І солов’ї від спеки знемагають,
А я сховався в хатнім холодку
І край віконця тішуся розмаєм.
Повітря пахне, терпне і бринить,
Немов тремтлива та гнучка мембрана, –
Павук пряде таку сріблясту нить,
Що та блищить, мов
2023.03.26
00:54
Така ти перша у моїм житті,
а дасть Господь, можливо, і остання.
Вагався довго я, та справа в тім,
що думку нашу не враховує кохання.
Воно як повінь – раптом навесні
нахлинуло усупереч прогнозам
і погляд мій зненацька заяснів,
а дасть Господь, можливо, і остання.
Вагався довго я, та справа в тім,
що думку нашу не враховує кохання.
Воно як повінь – раптом навесні
нахлинуло усупереч прогнозам
і погляд мій зненацька заяснів,
2023.03.25
22:52
Ні від кого так не божеволів."
Серце захлинається від болю -
Похвальби в твій бік — чужі слова...
Ні від кого так не божеволів,
І нікого так не ревнував.
Не позбудуся ніяк напасті,
Серце захлинається від болю -
Похвальби в твій бік — чужі слова...
Ні від кого так не божеволів,
І нікого так не ревнував.
Не позбудуся ніяк напасті,
2023.03.25
16:31
Охоронника нового
Ждуть хороші вісті:
Замдиректора самого
Хапнув на крадіжці.
Лиш - но всі про те дізнались,-
Щоби мав науку,
Через тиждень наказали –
Вигнали падлюку!
Ждуть хороші вісті:
Замдиректора самого
Хапнув на крадіжці.
Лиш - но всі про те дізнались,-
Щоби мав науку,
Через тиждень наказали –
Вигнали падлюку!
2023.03.25
12:41
Скажи - но друже, де ті долі,
Котрі розгублені війною?
Чи їх вивчатимуть у школі,
Чи готуватись знов до бою?
Скажи - но, друже, хто вославі
І хто з фамільних за розподіл,
Чи зверху знов золотоглаві
І жодних уст і крику "годі"?
Котрі розгублені війною?
Чи їх вивчатимуть у школі,
Чи готуватись знов до бою?
Скажи - но, друже, хто вославі
І хто з фамільних за розподіл,
Чи зверху знов золотоглаві
І жодних уст і крику "годі"?
2023.03.25
09:05
«Ти плачеш, Йоно? І за чим?
За цим кущем, який ти не садив?»
«Ні, не за цим, мій Боже».
«А за чим же?»
«Плачу, а варто б скорше вмерти, аніж далі жити...
Іще тоді, коли в китовім череві
Три дні й три безсонні ночі
Я пристрасно моливсь, щоб Ти мен
За цим кущем, який ти не садив?»
«Ні, не за цим, мій Боже».
«А за чим же?»
«Плачу, а варто б скорше вмерти, аніж далі жити...
Іще тоді, коли в китовім череві
Три дні й три безсонні ночі
Я пристрасно моливсь, щоб Ти мен
2023.03.25
07:41
Пошматували мій вечірній спокій
твої зелені очі навісні,
підмішуючи жаль у сум глибокий,
коли і так нерадісно мені…
Але згасає ефемерна драма,
на милість перетворюється гнів…
Вечірнє місто прямо під ногами
твої зелені очі навісні,
підмішуючи жаль у сум глибокий,
коли і так нерадісно мені…
Але згасає ефемерна драма,
на милість перетворюється гнів…
Вечірнє місто прямо під ногами
2023.03.25
06:37
Як хочеться жити й кохати,
І бути весь час молодим,
Щоби ненаситні дівчата
По черзі спішили в мій дім.
Як хочеться жити й кохати
Не жінку свою, а оту,
Якої тугі груденята
Я бачу в чужому саду.
І бути весь час молодим,
Щоби ненаситні дівчата
По черзі спішили в мій дім.
Як хочеться жити й кохати
Не жінку свою, а оту,
Якої тугі груденята
Я бачу в чужому саду.
2023.03.25
01:52
Боролися за денацифікацію а напоролися на дерусифікацію.
Лояльність до зла несумісна з добром.
Великодержавні інтереси загальнолюдських цінностей не сприймають.
Справжій рашист справжнім людям не товариш.
Рашисти запечатали тему «братских нар
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2022.11.19
2022.05.10
2022.04.25
2022.03.20
2020.02.03
2020.01.12
2019.11.07
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Ярослав Чорногуз (1963) /
Поеми
Світло кохання (корона сонетів (VІ-й вінок)*
І (VІ)
У пречудову та похмуру днину,
Чи ніч оздобить зоряний неон -
Пливе моя небесна субмарина
Й перетинає царства мрій кордон.
Десь чути воркування голубине,
Щипок на скрипці – лине ніжний тон.
Двох ельфів то єднання янголине –
Крильми-обіймами сплелися он!
Реальні ж – німування мертвогробі,
Самотність – як обійми Сатани
І крики розпачу: «Рятуйте, пробі!»
О сон страшний! Пощезнуть хай вони…
А ти з`явися в сонячній подобі –
Мені, кохана, піснею дзвени.
ІІ (VІ)
Мені, кохана, піснею дзвени,
Як юна пташка, що весні радіє,
Окрилена од радощів земних,
Співає сонцю, сповнена надії.
Так ти тепер яви із далини
Мелодії душевні, чарівнії.
Хай стане млосно, солодко від них
І зажуритись буде просто ніяк.
Та де ж красива музика? Ніде!
Не потривожить слух струни тремтіння,
Безкрила мрія, мабуть, упаде…
Лише сніги все тануть безупину -
Наповнюють кохання молоде
Небесним щебетанням солов`їним.
ІІІ (VІ)
Небесним щебетанням солов`їним
Долине голос віщий іздаля.
Проклюнуться травина і рослина
Й радітимуть, неначе те маля.
О сонце, темні хмари віджени-но,
Нехай душа природи промовля.
Немовби зарум`янена калина…
Поглянь, тобі всміхається земля.
Ти зробиш вигляд, що не помічаєш
Краси божественної таїни…
Навіщо злишся, доленько ясная?!
Вже краще всім веселкою сяйни
У вишині, яка веде до раю
Весною, взимку, влітку, восени.
ІV (VІ)
Весною, взимку, влітку, восени
Як сніг чи дощ, у спеку, холоднечу -
Теплом душі, кохана, огорни,
Даруй снагу і силу молодечу.
Й коли ідуть тривожні дні війни,
Любов тоді немовби не до речі –
Живлом незмінним спогадів сяйних
Пекельним силам ніби заперечиш.
Якби ж була ти трішечки ніжніш,
То почуття, воскресле з домовини
Злетіло б вище од гірських узвиш.
О щастя дзвін, прилинь хоч на часину!
Я чути голос твій, усіх миліш,
Моя сирено, хочу безупину!
V (VІ)
Моя сирено, хочу безупину
Співати про любов, де кожний вірш
Тобі у серце зронить насінину,
Із неї пісня виросте скоріш.
Хай навесні вітанням ластовиним
З піддашшя раптом твого дому ніш
Вона вікно, мов леготом, прочинить,
А ти від щастя тихо затремтиш.
Щоб і тоді, як прийде час похмурий,
Ударить розлютовано дверми,
Зненацька принесе житейські бурі –
Мій спів од них усіх оборонив.
Я міг би враз під супровід бандури
Твій голос чути, звук його ясний!
VІ (VІ)
А затишок співає, мов сирена,
Не треба воску, я не Одіссей…
Ліна Костенко
Твій голос чути, звук його ясний
Мов з джерела, забарвлення сріблисте,
Багатство тембру… Люба, поверни
Мені цей скарб. Він пестить шовковисто
Мій слух стражденний… Чую щовесни
В гаю пташині воркування, свисти,
Що обняли тополі, ясени…
І речень згадую твоїх намисто!
О як же міг утратити, скажи,
Таку красу, немов якийсь причинний,
Невже я став навік тобі чужий?
Вуста відкрий, коханая рибчино,
Їх солов`я, нарешті, покажи,
Хай чарами проміниться, полине!
VІІ (VІ)
Хай чарами проміниться, полине
Те світло, що в душі моїй живе,
Немов добра людського пуповина
Була отам захована здавен.
І відбулася з`ява ця первинна,
Неначе б то народження нове –
Ось темінь хмар прорізало проміння,
Дивлюся - небом сонечко пливе.
Це так – здавалось… У житті частіше
Пітьма сильніш білявки-пелени,
Дні мчать тоді нудні, як сірі миші…
О Велесе, од них оборони,
Пошли миттєвості нам чарівніші,
Мов райська музика із далини.
VІІІ (VІ)
Мов райська музика із далини,
Нас недосяжне вабить, нездійсненне.
З своєї чарівної сторони
Явися диво-птахою до мене.
Легенько під вікном зажебони,
Хай листя усміхається зелене,
Красою розквітають тихі сни
Над водами ясними Борисфену*.
Мордуй же і стражданнями терзай,
Видіннями тривож уяву хвору –
Хоча б у мріях матиму я рай…
О де воно – життя мойого вчора?!
Пливу в реал похмурий зазвичай
Як Одіссей, між хвиль сумних мінору.
*Борисфен – стара назва Дніпра.
ІХ (VІ)
Як Одіссей, між хвиль сумних мінору,
Додому плив. Почувши спів сирен,
До них він рвавсь у далеч неозору,
Вже корабель давав жахливий крен…
Так сумнівався - чари чи поборю…
Я думав - може розум відбере?!
Завмерли звуки. Стишилося море –
Біда минула. Муж спочив блажен.
Та назавжди лишились - ностальгія,
Історії священні письмена
Про ту красу, що з часом не тьмяніє…
Вона – твойого голосу зурна,
Відтінки всім дарує чарівнії,
В які мій слух по вінця порина.
Х (VІ)
В які мій слух по вінця порина,
Як хороше ті пестощі відчути.
Медитативна там височина,
Є задоволення, ледь призабуте.
Купався б, певно, зранку й дотемна –
Ох, зваблює медовая отрута!
Ця дія – насолодою страшна,
Невидимі вдяга на душу пута.
Утратив їх здається вже навік.
Вони – лиш згадка про кохання пору,
Мов п`ю з берези прохолодний сік…
Хоч ява* зустрічає так суворо.
Та я увись од неї знову втік –
До тебе рвусь у голубінь простору.
*Ява – реальність.
ХІ (VІ)
До тебе рвусь у голубінь простору.
Напевне там десь - вимріяний рай,
Де ходиш в білих шатах, люба зоре,
Світи мені так віщо й не згорай.
Крізь води неба подивляй прозоро
На ніжністю освітлений твій край.
Тобі молитви я щодня говорю,
Даруй любов і ласкою вгортай.
А ти зненацька серцем охолонеш,
Впаде немов сорочка гамівна –
Кохання божевіллю – заборона…
Здалося, ніби всесвіт застогнав.
Немов би ось лайливе слово зрониш,
Та розумію, то – лише мана.
ХІІ (VІ)
Та розумію, то – лише мана,
Кохання те тривало тільки хвилю -
Фортуна дарувала нам чудна,
Тоді ураз безжально задушила.
Стрілу Амур у серце увігнав,
Тепер її вже витягти несила.
Аїд же кинув свого гарпуна
Ненависті, немов кита поцілив.
Хотів бо я любові палко так
Взаємної, без лайки чи докору,
Щоб нас поніс увись один літак…
Ми падаємо й летимо угору…
О рівноваги дивної це знак,
В якій - на радість, а бува – і горе…
ХІІІ (VІ)
В якій - на радість, а бува – і горе
Баланс утворено: є «ох» ще й «ах»,
Немов хитку шукаємо опору,
У протилежних бродячи світах.
Здається, все уже загине скоро,
Залишиться з любові тільки прах.
Моя ти безнадії непокоро,
Поборюй мужністю огидний страх.
Якщо безжальні хвилі негативу
Заллють життя, як поле – сарана,
Я вірю, що надійде мить щаслива,
Закінчиться сумна пора нічна…
Промінням ранку щемно-мерехтливо
Леліє сни чарівні таїна.
ХІV (VІ)
Леліє сни чарівні таїна,
Для тебе там навкруг – чудес навала –
Он - океанських пляжів голизна,
Виблискують перлини ще й корали…
Якби був Богом, то промовив: «На,
Твій світ ось, навіть зоряні опали!»
Краса землі, небес височина,
Усесвіт весь до ніг твоїх би впали.
На жаль, вони – словесні грона мрій
Журливих роздумів моїх пилини,
Що шлях життєвий освітили мій
Розтоптаними скалками проміння…
Поглянь – утіху-посмішку пролий
У пречудову і похмуру днину.
VІ-й Магістрал
У пречудову та похмуру днину
Мені, кохана, піснею дзвени,
Небесним щебетанням солов`їним,
Весною, влітку, взимку, восени.
Моя сирено, хочу безупину
Твій голос чути, звук його ясний
Хай чарами проміниться, полине,
Мов райська музика із далини.
Як Одіссей, між хвиль сумних мінору,
Куди мій слух по вінця порина,
До тебе рвуся в голубінь простору…
Та розумію, то – лише мана,
Де - чи на радість, а бува і горе
Леліє сни чарівні таїна.
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Світло кохання (корона сонетів (VІ-й вінок)*

У пречудову та похмуру днину,
Чи ніч оздобить зоряний неон -
Пливе моя небесна субмарина
Й перетинає царства мрій кордон.
Десь чути воркування голубине,
Щипок на скрипці – лине ніжний тон.
Двох ельфів то єднання янголине –
Крильми-обіймами сплелися он!
Реальні ж – німування мертвогробі,
Самотність – як обійми Сатани
І крики розпачу: «Рятуйте, пробі!»
О сон страшний! Пощезнуть хай вони…
А ти з`явися в сонячній подобі –
Мені, кохана, піснею дзвени.
ІІ (VІ)
Мені, кохана, піснею дзвени,
Як юна пташка, що весні радіє,
Окрилена од радощів земних,
Співає сонцю, сповнена надії.
Так ти тепер яви із далини
Мелодії душевні, чарівнії.
Хай стане млосно, солодко від них
І зажуритись буде просто ніяк.
Та де ж красива музика? Ніде!
Не потривожить слух струни тремтіння,
Безкрила мрія, мабуть, упаде…
Лише сніги все тануть безупину -
Наповнюють кохання молоде
Небесним щебетанням солов`їним.
ІІІ (VІ)
Небесним щебетанням солов`їним
Долине голос віщий іздаля.
Проклюнуться травина і рослина
Й радітимуть, неначе те маля.
О сонце, темні хмари віджени-но,
Нехай душа природи промовля.
Немовби зарум`янена калина…
Поглянь, тобі всміхається земля.
Ти зробиш вигляд, що не помічаєш
Краси божественної таїни…
Навіщо злишся, доленько ясная?!
Вже краще всім веселкою сяйни
У вишині, яка веде до раю
Весною, взимку, влітку, восени.
ІV (VІ)
Весною, взимку, влітку, восени
Як сніг чи дощ, у спеку, холоднечу -
Теплом душі, кохана, огорни,
Даруй снагу і силу молодечу.
Й коли ідуть тривожні дні війни,
Любов тоді немовби не до речі –
Живлом незмінним спогадів сяйних
Пекельним силам ніби заперечиш.
Якби ж була ти трішечки ніжніш,
То почуття, воскресле з домовини
Злетіло б вище од гірських узвиш.
О щастя дзвін, прилинь хоч на часину!
Я чути голос твій, усіх миліш,
Моя сирено, хочу безупину!
V (VІ)
Моя сирено, хочу безупину
Співати про любов, де кожний вірш
Тобі у серце зронить насінину,
Із неї пісня виросте скоріш.
Хай навесні вітанням ластовиним
З піддашшя раптом твого дому ніш
Вона вікно, мов леготом, прочинить,
А ти від щастя тихо затремтиш.
Щоб і тоді, як прийде час похмурий,
Ударить розлютовано дверми,
Зненацька принесе житейські бурі –
Мій спів од них усіх оборонив.
Я міг би враз під супровід бандури
Твій голос чути, звук його ясний!
VІ (VІ)
А затишок співає, мов сирена,
Не треба воску, я не Одіссей…
Ліна Костенко
Твій голос чути, звук його ясний
Мов з джерела, забарвлення сріблисте,
Багатство тембру… Люба, поверни
Мені цей скарб. Він пестить шовковисто
Мій слух стражденний… Чую щовесни
В гаю пташині воркування, свисти,
Що обняли тополі, ясени…
І речень згадую твоїх намисто!
О як же міг утратити, скажи,
Таку красу, немов якийсь причинний,
Невже я став навік тобі чужий?
Вуста відкрий, коханая рибчино,
Їх солов`я, нарешті, покажи,
Хай чарами проміниться, полине!
VІІ (VІ)
Хай чарами проміниться, полине
Те світло, що в душі моїй живе,
Немов добра людського пуповина
Була отам захована здавен.
І відбулася з`ява ця первинна,
Неначе б то народження нове –
Ось темінь хмар прорізало проміння,
Дивлюся - небом сонечко пливе.
Це так – здавалось… У житті частіше
Пітьма сильніш білявки-пелени,
Дні мчать тоді нудні, як сірі миші…
О Велесе, од них оборони,
Пошли миттєвості нам чарівніші,
Мов райська музика із далини.
VІІІ (VІ)
Мов райська музика із далини,
Нас недосяжне вабить, нездійсненне.
З своєї чарівної сторони
Явися диво-птахою до мене.
Легенько під вікном зажебони,
Хай листя усміхається зелене,
Красою розквітають тихі сни
Над водами ясними Борисфену*.
Мордуй же і стражданнями терзай,
Видіннями тривож уяву хвору –
Хоча б у мріях матиму я рай…
О де воно – життя мойого вчора?!
Пливу в реал похмурий зазвичай
Як Одіссей, між хвиль сумних мінору.
*Борисфен – стара назва Дніпра.
ІХ (VІ)
Як Одіссей, між хвиль сумних мінору,
Додому плив. Почувши спів сирен,
До них він рвавсь у далеч неозору,
Вже корабель давав жахливий крен…
Так сумнівався - чари чи поборю…
Я думав - може розум відбере?!
Завмерли звуки. Стишилося море –
Біда минула. Муж спочив блажен.
Та назавжди лишились - ностальгія,
Історії священні письмена
Про ту красу, що з часом не тьмяніє…
Вона – твойого голосу зурна,
Відтінки всім дарує чарівнії,
В які мій слух по вінця порина.
Х (VІ)
В які мій слух по вінця порина,
Як хороше ті пестощі відчути.
Медитативна там височина,
Є задоволення, ледь призабуте.
Купався б, певно, зранку й дотемна –
Ох, зваблює медовая отрута!
Ця дія – насолодою страшна,
Невидимі вдяга на душу пута.
Утратив їх здається вже навік.
Вони – лиш згадка про кохання пору,
Мов п`ю з берези прохолодний сік…
Хоч ява* зустрічає так суворо.
Та я увись од неї знову втік –
До тебе рвусь у голубінь простору.
*Ява – реальність.
ХІ (VІ)
До тебе рвусь у голубінь простору.
Напевне там десь - вимріяний рай,
Де ходиш в білих шатах, люба зоре,
Світи мені так віщо й не згорай.
Крізь води неба подивляй прозоро
На ніжністю освітлений твій край.
Тобі молитви я щодня говорю,
Даруй любов і ласкою вгортай.
А ти зненацька серцем охолонеш,
Впаде немов сорочка гамівна –
Кохання божевіллю – заборона…
Здалося, ніби всесвіт застогнав.
Немов би ось лайливе слово зрониш,
Та розумію, то – лише мана.
ХІІ (VІ)
Та розумію, то – лише мана,
Кохання те тривало тільки хвилю -
Фортуна дарувала нам чудна,
Тоді ураз безжально задушила.
Стрілу Амур у серце увігнав,
Тепер її вже витягти несила.
Аїд же кинув свого гарпуна
Ненависті, немов кита поцілив.
Хотів бо я любові палко так
Взаємної, без лайки чи докору,
Щоб нас поніс увись один літак…
Ми падаємо й летимо угору…
О рівноваги дивної це знак,
В якій - на радість, а бува – і горе…
ХІІІ (VІ)
В якій - на радість, а бува – і горе
Баланс утворено: є «ох» ще й «ах»,
Немов хитку шукаємо опору,
У протилежних бродячи світах.
Здається, все уже загине скоро,
Залишиться з любові тільки прах.
Моя ти безнадії непокоро,
Поборюй мужністю огидний страх.
Якщо безжальні хвилі негативу
Заллють життя, як поле – сарана,
Я вірю, що надійде мить щаслива,
Закінчиться сумна пора нічна…
Промінням ранку щемно-мерехтливо
Леліє сни чарівні таїна.
ХІV (VІ)
Леліє сни чарівні таїна,
Для тебе там навкруг – чудес навала –
Он - океанських пляжів голизна,
Виблискують перлини ще й корали…
Якби був Богом, то промовив: «На,
Твій світ ось, навіть зоряні опали!»
Краса землі, небес височина,
Усесвіт весь до ніг твоїх би впали.
На жаль, вони – словесні грона мрій
Журливих роздумів моїх пилини,
Що шлях життєвий освітили мій
Розтоптаними скалками проміння…
Поглянь – утіху-посмішку пролий
У пречудову і похмуру днину.
VІ-й Магістрал
У пречудову та похмуру днину
Мені, кохана, піснею дзвени,
Небесним щебетанням солов`їним,
Весною, влітку, взимку, восени.
Моя сирено, хочу безупину
Твій голос чути, звук його ясний
Хай чарами проміниться, полине,
Мов райська музика із далини.
Як Одіссей, між хвиль сумних мінору,
Куди мій слух по вінця порина,
До тебе рвуся в голубінь простору…
Та розумію, то – лише мана,
Де - чи на радість, а бува і горе
Леліє сни чарівні таїна.
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію