У ритмі її буття не існувало поряд ні фарб, ні музики.
Місто дзенькало за вікном трамвайними коліями
та інколи шкварчало дощем,
котрий прибивало цвяхами пилюки до землі.
Уранішня кава, мака та кефір - ось і уся компанія
її невідомо скількисьтамтисячного дня.
Вона їх не рахувала: день вперед, день назад, яка ж різниця?
Все одно попереду вічність.
Проте сьогодні є сьогодні.
Його треба пройти, проповзти, провсміхатися.
Бути чемною. Не бути причіпливою.
Отримавши болючий випад, відповзти до свого сховку.
Витримати паузу між ритмами повсякденного - "треба".
Подивитися на лямпочку, потім торкнутися своєї шиї,
вчергове зрозуміти давно зрозуміле - той вибір не для неї,
знову сісти за роботу...

Найгіршим було - проусміхатися.
Її душа була наповнена життям, енергією усмішки,
та обличчя передавила оскомина,
котрої, при всім бажанні, вона вже не могла стерти.
Чорнява говорила їй -
" Усміхайся, люди не люблять нещасливих облич.
Посміхайся очима."
Вона не знала, що це таке - посміхатися очима.
Вона могла ними співчувати,
всотувати в себе чужі страждання, вихлюпувати енергію в дарунок.
Це все вона вміла.
Лише не вміла усміхатися...

уривок