Рвонути б і піти, куди не ходять наші,
Де я не свій, не твій і часто – сам не свій.
Про мене думають: «І він уже пропащий…»,
А я віршата укладаю у сувій.

Вони мої, я – їхній. Отже, разом – добре.
Таку мою самотність не помітить гурт.
І на своїй хиткій землі – у ньому «обри»;
Від них і доброго про мене – ні гу-гу.

Плітки і серіали – для гурта потреба;
Щоб мильні бульки… і щоб я навік замовк…
То в Україні щастя буде аж до неба,
І котик – я, вчорашній невловимий вовк.

Це дивне коло -- ну, ні так ні сяк не рветься!
Іду, біжу по ньому я без ланцюга.
Шукаю сіль землі, а в душу -- ніби перець:
Штрафрота рідна , що вимучує «Гу-га!»

«Ура» їй заборонено, як вищу радість.
У війську -- хлопці сильні, вічно молоді.
А в рідному селі та у чужому граді
Ми щастя вилами писали по воді.

Такі шляхи були, а нині – роздоріжжя.
Але упертим є куди із них піти.
Іще туман кругом і добре бути крижнем.
Озвуться постріли – то можна у світи.

Вітри летять у спину, а на віях – попіл,
І попелястий кіт дорогу перебіг.
А значить, не пора – галопом по Європах!
Я краще у ворожки придбаю оберіг.

Освітлює шляхи він ліпше, аніж орден.
Себе я не беріг – покупка збереже.
І що мені тоді ботфорти і білборди?
А ще – близькі негідники й далекі орди…
В них – яйця Фаберже, ідеї – Бомарше!

Коли печаль позаду – то нечутна радість.
Тоді новий закон – і добрий я усім.
А серце знов таке, як у співця Еллади,
І вічність навкруги, і доленька – шарада,
І біль – сліди мої малечі на росі.

2013 р.