Йшов 1998-ий рік. Народний Рух України оголосив конкурс на написання Гімну своєї партії. Ми з братом долучилися до цієї справи, оскільки були членами цієї організації з першого року її заснування.
Дмитро Павличко сидів на моїй кухні та перебирав папери у своїй течці.
-Ось,- вигукнув поет,- оцей вірш покладіть на музику. Це саме те, що треба.
Робота йшла не дуже хутко. Я написав музику, але порозмисливши і брат, і я її забракували. До роботи взявся Віктор. Три місяці вовтузився з капосною мелодією, вивіряв кожну ноту. Будь-яка вільна хвилинка приділялася шліфовці композиції. У творчому турі по Тернопільщині нарешті брат розродився: уперше заграв мені готову мелодію. Це було саме те, що треба: твір було написано згідно з усіма правилами, розмашисто, урочисто, точно. Попросив тільки підняти тональність на один тон.
Понесли мелодію до аранжувальника - Олександра Конончука. Робота йшла хутко, оскільки Олександрові теж сподобався твір. Брат працював на студії, а я побіг шукати колектив, який би допоміг озвучити пісню. Умовив Леопольда Ященка та його хор "Гомін". Згідно з задумом я виступав би солістом, брат співав другим голосом, а хор підспівував у приспівах.
До презентації твору на Центральному Проводі Народного Руху України залишалося три тижні, тому я поспішав, оскільки репетицій з хором планувалося тільки три. Цього мало.
Брат приніс мінусовку додому, поставив на програвач. І тут я зрозумів: це - катастрофа. Твір було написано в сучасній інтерпретації, без дотримання канонів написання гімнів. Вся робота пішла коту під хвіст. До того ж доведеться пояснювати аранжувальнику, що його роботу забраковано і коштів він не отримає.
Зателефонував своєму другу - Анатолію Конончуку.
- Приходьте хутенько, мовив Анатолій. У мене дві доби вільні.
Рвонули до нього на студію, взявши невдалий варіант. Не виходячи з приміщення півтори доби, без сну, оглушені студійною какофонією звуків ми, урешті решт, зробили пісню. Я розмножив ноти і побіг до Леопольда Ященка.
5 вересня 1998-го року Народний Рух України затвердив саме нашу пісню своїм гімном. В'ячеслав Максимович обдарував мене 400-ма доларами за перемогу у конкурсі, які я тут же віддав братові та аранжувальнику.
Дмитро Павличко сказав: - Презентуватимемо в Українському домі на мій день народження 27 вересня. Буде Президент, прем'єр, міністри, депутати, посли іноземних держав. Не осоромте мене.
Я знав, що агремана на призначення його послом у республіку Польща вже лежить у адміністрації Президента. Це трохи напружувало.
Коли зазвучали перші звуки твору - зал встав. І слухав пісню стоячи. Сидів лише один Президент Леонід Кучма. Я бачив, як дружина люто торсала його аби він піднявся також. Коли пісня вже закінчувалася його сідниці одірвалися від крісла.
Чорновіл з Павличком, як і годиться, обчмокали мене на сцені з усіх сторін, подякували та побажали творчих успіхів. І великого шляху цій пісні. Але сталося не так як гадалося.
Партію розірвало на шматки, лідера НРУ незабаром було вбито, Павличко подався геть з України на довгих чотири роки, я опинився у лавах конкуруючої з НРУ партії. І чудова пісня почила в бозі.
Нещодавно нагадав про цей твір Дмитрові Пономарчуку - колишньому прес-секретарю лідера НРУ, але дізнавшися хто автор слів і музики він припинив спілкування.
Дехто каже, що рукописи не горять, а музика нетлінна. Дурниці все це. Якщо до справи беруться люди можна все перетворити в прах. Навіть прекрасне.