Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.01.31
16:05
Із Леоніда Сергєєва
Дійові особи та виконавці:
• Анатолій Карпов – ліричний тенор
• Претендент – драматичний баритон
• Михайло Таль – баритон
• Петра Ліуверік – мецо-сопрано
• Суддя матчу – бас-кантанте
Дійові особи та виконавці:
• Анатолій Карпов – ліричний тенор
• Претендент – драматичний баритон
• Михайло Таль – баритон
• Петра Ліуверік – мецо-сопрано
• Суддя матчу – бас-кантанте
2026.01.31
14:26
Я на старому цвинтарі заритий,
Під пам'ятником з чорного граніту.
Читаю, що написано... О, небо!
"Тримайся! Все попереду ще в тебе!"
Під пам'ятником з чорного граніту.
Читаю, що написано... О, небо!
"Тримайся! Все попереду ще в тебе!"
2026.01.31
12:07
Ця вічна сирена просвердлює мозок
І спокою, певно, ніколи не дасть.
Ця вічна сирена, як згущений морок.
І попіл століть опадає на нас.
У ній ми впізнаємо сутність століття.
Освенцим, Дахау, доносів рої.
Її віспувате обличчя столике.
І спокою, певно, ніколи не дасть.
Ця вічна сирена, як згущений морок.
І попіл століть опадає на нас.
У ній ми впізнаємо сутність століття.
Освенцим, Дахау, доносів рої.
Її віспувате обличчя столике.
2026.01.30
23:35
Недосить обрати вірний напрямок, важливо не збитися з курсу.
Меншовартість занадто вартує.
Якщо люди метають ікру, лососі відпочивають.
Хто править бал, тому правила зайві.
У кожного історика свої історичні паралелі і своя паралельна історія.
2026.01.30
21:35
Найбільше бійсь фанатиків і вбивць,
різниця поміж ними невелика:
і там, і там ідея перед очима мерехтить,
але немає й гадки про живого чоловіка.
О, скільки ж їх, богобоязних і безбожних…
Всевишньому це споконвік не в новину,
та Він карає їх тоді, як
різниця поміж ними невелика:
і там, і там ідея перед очима мерехтить,
але немає й гадки про живого чоловіка.
О, скільки ж їх, богобоязних і безбожних…
Всевишньому це споконвік не в новину,
та Він карає їх тоді, як
2026.01.30
21:03
Сердечний, що далі, та як
ми будемо дійсність ділити?
Тобі в чорнім морі маяк,
мені незабудки у житі?
А їй, що дістанеться — даль
і смуток у пелені днини?
Не ділиться, як не гадай,
ми будемо дійсність ділити?
Тобі в чорнім морі маяк,
мені незабудки у житі?
А їй, що дістанеться — даль
і смуток у пелені днини?
Не ділиться, як не гадай,
2026.01.30
16:17
Доводити - немає часу,
Доносити - бракує сил.
Давно роздав усі прикраси
Надійний мій душевний тил.
Захмарна тупість ходить світом.
О, горе щирим та відкритим!
Тепла промінчик не знайти,
Доносити - бракує сил.
Давно роздав усі прикраси
Надійний мій душевний тил.
Захмарна тупість ходить світом.
О, горе щирим та відкритим!
Тепла промінчик не знайти,
2026.01.30
15:28
Згораю я у пломені жаги,
Палаю стосом, серце спопеляю.
Крилом вогню домотую круги
Між брамами пекельними і раєм.
Поріг блаженства – щастя береги.
Табун шаленства зупинити мушу
Над урвищем, де пристрасті боги
Палаю стосом, серце спопеляю.
Крилом вогню домотую круги
Між брамами пекельними і раєм.
Поріг блаженства – щастя береги.
Табун шаленства зупинити мушу
Над урвищем, де пристрасті боги
2026.01.30
13:38
Розплетемо рондельний магістрал
Й напишемо малий вінок ронделів.
Щоб не шукати воду у пустелі,
Влаштуємо в оазі справжній бал!
Спочатку хай співає генерал,
А потім рядові, мов менестрелі.
Розплетемо рондельний магістрал
Й напишемо малий вінок ронделів.
Щоб не шукати воду у пустелі,
Влаштуємо в оазі справжній бал!
Спочатку хай співає генерал,
А потім рядові, мов менестрелі.
Розплетемо рондельний магістрал
2026.01.30
10:48
О часе, не спіши, не мчи удаль стрілою,
Що пробива серця в невдалій метушні,
Що залишається марою і маною,
Тим світом, що розвіявся вві сні.
Що хочеш забирай, та серце не розколюй,
Минуле і майбутнє не діли
І спогади, мов яструб, не розорюй,
Що пробива серця в невдалій метушні,
Що залишається марою і маною,
Тим світом, що розвіявся вві сні.
Що хочеш забирай, та серце не розколюй,
Минуле і майбутнє не діли
І спогади, мов яструб, не розорюй,
2026.01.29
21:59
Скляне повітря, тиша нежива.
Застиг у глянці вечір на порозі.
Необережно кинуті слова
Лишились, як льодинки на дорозі.
Весь світ накрила панцирна броня.
Прозорий шовк, підступний і блискучий.
Заснула з льодом зморена стерня.
Застиг у глянці вечір на порозі.
Необережно кинуті слова
Лишились, як льодинки на дорозі.
Весь світ накрила панцирна броня.
Прозорий шовк, підступний і блискучий.
Заснула з льодом зморена стерня.
2026.01.29
19:57
МАГІСТРАЛ
Дитинством пахнуть ночі темно-сині,
А на снігу - ялинкою сліди.
Буває, зігрівають холоди
І спогади, такі живі картини!
Розпливчасті та ледь помітні тіні
Дитинством пахнуть ночі темно-сині,
А на снігу - ялинкою сліди.
Буває, зігрівають холоди
І спогади, такі живі картини!
Розпливчасті та ледь помітні тіні
2026.01.29
18:05
о так я відьмача
бігме-бо відьмача
я родився в ту ніч
як місяць божий зачервонів
родився в ту ніч
як місяць був у червонім огні
небіжка мати скричала ”циганка повіла правду!“
бігме-бо відьмача
я родився в ту ніч
як місяць божий зачервонів
родився в ту ніч
як місяць був у червонім огні
небіжка мати скричала ”циганка повіла правду!“
2026.01.29
18:01
Шукаю на Святій Землі пейзажі,
Чимсь схожі на вкраїнські:
Горби і пагорби не лисі, а залісені,
Карпати вгадую в Голанах,
Говерлу - в засніженім Хермоні ,
Йордан у верболозі, як і Дніпро,
Вливається у серце щемом...
...А за пейзажами на Сході
Чимсь схожі на вкраїнські:
Горби і пагорби не лисі, а залісені,
Карпати вгадую в Голанах,
Говерлу - в засніженім Хермоні ,
Йордан у верболозі, як і Дніпро,
Вливається у серце щемом...
...А за пейзажами на Сході
2026.01.29
17:20
Нас поєднало. Правда, не навіки.
Згадай, як тебе палко цілував.
У пристрасті стуляла ти повіки,
А я свої відкритими тримав.
Усе я бачив: - як ти десь літала,
Пелюсточки, мов айстри, розцвіли...
І люба, до солодкого фіна
Згадай, як тебе палко цілував.
У пристрасті стуляла ти повіки,
А я свої відкритими тримав.
Усе я бачив: - як ти десь літала,
Пелюсточки, мов айстри, розцвіли...
І люба, до солодкого фіна
2026.01.29
16:03
Цікаво, як же вміють москалі
Все дригом догори перевернути,
Вину свою на іншого спихнути.
І совість їх не мучить взагалі.
На нас напали, на весь світ кричать,
Що лише ми у тому всьому винні.
На їх умовах здатися повинні,
Інакше вони будуть нас вбив
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Все дригом догори перевернути,
Вину свою на іншого спихнути.
І совість їх не мучить взагалі.
На нас напали, на весь світ кричать,
Що лише ми у тому всьому винні.
На їх умовах здатися повинні,
Інакше вони будуть нас вбив
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Олександр Сушко (1969) /
Проза
Перемир'я
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Перемир'я
Йшов 1992-й рік. Спілка українців Придністров’я вирішила зробити подарунок жителям давньоукраїнського села Рашків, якому виповнилося півтисячі років. Тож за домовленістю Тирасполя із Кишиневом зробили тимчасове перемир’я на цій ділянці фронту аби дати змогу провести захід.
На цю подію запросили артистів з України – Ніну Матвієнко, гурт «Соколи», Валерія Маренича та наш скромний дует братів Сушків.
Добиралися потягом до Вапнярки. Там нас зустрів голова Спілки українців Олександр Бут (уже покійний), посадовив у свого «жужика» і повіз на захід сонця. Тричі нас витягували з машини патрулі, ретельно обшукували, примушуючи відкрити гітарні кейси. Але не знайшовши в них кулеметів – відпускали.
Нарешті дібралися до Кам'янки. Зайшли до готелю, влаштувалися в номерах. Дивувало, що всі стіни були оброблені панелями з червоного дерева, килимові доріжки та дорогі гардини на вікнах були новими. Була й сауна, і басейн. Згодом дізналися, що то колишній готель обкому комуністичної партії Молдавії. Попри помпезність відчувалася напруга, бойові дії йшли повним ходом, тож скрізь ходили озброєні ватаги чоловіків. Єдине чого не було в готелі – скляного посуду: ні стаканів, ні графинів – нічого у що б можна було налити води.
Сцену встановили на березі Дністра. На протилежному - молдавські військовики облаштували вогневу точку: над насипом вивищувався спарений авіаційний крупнокаліберний кулемет. Було чути як він повертався на турелі, коли стрілець ловив наші силуети в його приціл. Ми були як на долоні. Тож вистачить тільки натиснути на гашетку аби ми розлетілися на шмаття.
У долині облаштувалася ціла ярмарка, куди метикуватий люд звіз свій крам із усього Придністров’я. Розплачувалися за товар і російськими рублями, і українськими купонами. Рублями з нами розрахувалися згодом за виступ під дулами кулеметів.
Гарне вийшло свято, і грошей у люду було чимало. Торгували навіть поросятами. Приїхав керівник Придністров'я пан Смирнов, зачитав зі сцени поздоровлення і швидко звідти чкурнув, оскільки кулеметні цівки були направлені прямо йому в груди, а на тому березі заметушилися солдати.
Після виступу організатори туру закотили у готель дві двохстотлітрові бочки вина: одна з шампанським, інша – з якимось червоним вином двадцятилітньої витримки.
- Хм,- мовив брат. А склянок немає. То з чого будемо куштувати це чудо?
-Ех, вимовив керівник гурту «Соколи»,- хоч у жменю лий. Або лягай під шпунт.
- Нє, братва, мовив Валерій Маренич,- Сашко, глянь, у кінці коридору пожежний щит, там мусить бути відро. Неодмінно мусить бути!
І справді, відро було. Я його зняв, гарно вимив в умивальнику і підставив під бочку з червоним вином.
- Відкривай,- скомандував Валерій .
Я висмикнув чопа і вино хлюпнуло у відро.
Добро поставили посеред столу у нашій кімнаті. Запах був такий, що макітрилося в голові. Просто бомба! У брата була металева півлітрова кружка для чаю, яку він усе життя возив із собою на концерти. Скільки разів вона згодилася! Не підвела і цього разу. З неї ми і цмулили цей божественний нектар.
Ніна Митрофанівна, для годиться, випила трішки з нами за компанію і подалася на відпочинок. А ми – козаки…
Спочатку у мене в очах двоїлося, потім троїлося. А потім я ліг хутко спати. А старші чоловіки цілу ніч грали на бубнах, шпортали гармонь і бринькали на гітарах. Концерт не вмовкав ні на мить.
Уранці ми знову відвідали ярмарку, повешталися берегом Дністра, намагаючись віднайти організаторів туру. Але вже нікого не було. Ніна Митрофанівна посадовила нас із братом у свою машину і дала стокілометрове коло, довізши до Вапнярки. А потім поїхала до Кіровограду.
Коли вже під'їздили до кордону з Україною нас наздогнав БТР і пострілами з кулемету примусив зупинитися. Ніхто вже не зважав, що ми – запрошені гості. Так само порпалися в гітарних кейсах та сумках. Ніна Матвієнко мовчки спостерігала як перебирають її речі.
Події тих днів порівнюю з сьогоденням. І стає незатишно, оскільки кола пекла повторюються в найдрібніших деталях. Але тоді ми були молодими і попереду у нас було ціле життя. А нині такого оптимізму вже немає. Лишається одна віра у те, що хоча би наші онуки протягом свого життя не чутимуть стрілянини, та не бачитимуть людей, чиї долі ущент поламано війною.
18.03.2018р.
На цю подію запросили артистів з України – Ніну Матвієнко, гурт «Соколи», Валерія Маренича та наш скромний дует братів Сушків.
Добиралися потягом до Вапнярки. Там нас зустрів голова Спілки українців Олександр Бут (уже покійний), посадовив у свого «жужика» і повіз на захід сонця. Тричі нас витягували з машини патрулі, ретельно обшукували, примушуючи відкрити гітарні кейси. Але не знайшовши в них кулеметів – відпускали.
Нарешті дібралися до Кам'янки. Зайшли до готелю, влаштувалися в номерах. Дивувало, що всі стіни були оброблені панелями з червоного дерева, килимові доріжки та дорогі гардини на вікнах були новими. Була й сауна, і басейн. Згодом дізналися, що то колишній готель обкому комуністичної партії Молдавії. Попри помпезність відчувалася напруга, бойові дії йшли повним ходом, тож скрізь ходили озброєні ватаги чоловіків. Єдине чого не було в готелі – скляного посуду: ні стаканів, ні графинів – нічого у що б можна було налити води.
Сцену встановили на березі Дністра. На протилежному - молдавські військовики облаштували вогневу точку: над насипом вивищувався спарений авіаційний крупнокаліберний кулемет. Було чути як він повертався на турелі, коли стрілець ловив наші силуети в його приціл. Ми були як на долоні. Тож вистачить тільки натиснути на гашетку аби ми розлетілися на шмаття.
У долині облаштувалася ціла ярмарка, куди метикуватий люд звіз свій крам із усього Придністров’я. Розплачувалися за товар і російськими рублями, і українськими купонами. Рублями з нами розрахувалися згодом за виступ під дулами кулеметів.
Гарне вийшло свято, і грошей у люду було чимало. Торгували навіть поросятами. Приїхав керівник Придністров'я пан Смирнов, зачитав зі сцени поздоровлення і швидко звідти чкурнув, оскільки кулеметні цівки були направлені прямо йому в груди, а на тому березі заметушилися солдати.
Після виступу організатори туру закотили у готель дві двохстотлітрові бочки вина: одна з шампанським, інша – з якимось червоним вином двадцятилітньої витримки.
- Хм,- мовив брат. А склянок немає. То з чого будемо куштувати це чудо?
-Ех, вимовив керівник гурту «Соколи»,- хоч у жменю лий. Або лягай під шпунт.
- Нє, братва, мовив Валерій Маренич,- Сашко, глянь, у кінці коридору пожежний щит, там мусить бути відро. Неодмінно мусить бути!
І справді, відро було. Я його зняв, гарно вимив в умивальнику і підставив під бочку з червоним вином.
- Відкривай,- скомандував Валерій .
Я висмикнув чопа і вино хлюпнуло у відро.
Добро поставили посеред столу у нашій кімнаті. Запах був такий, що макітрилося в голові. Просто бомба! У брата була металева півлітрова кружка для чаю, яку він усе життя возив із собою на концерти. Скільки разів вона згодилася! Не підвела і цього разу. З неї ми і цмулили цей божественний нектар.
Ніна Митрофанівна, для годиться, випила трішки з нами за компанію і подалася на відпочинок. А ми – козаки…
Спочатку у мене в очах двоїлося, потім троїлося. А потім я ліг хутко спати. А старші чоловіки цілу ніч грали на бубнах, шпортали гармонь і бринькали на гітарах. Концерт не вмовкав ні на мить.
Уранці ми знову відвідали ярмарку, повешталися берегом Дністра, намагаючись віднайти організаторів туру. Але вже нікого не було. Ніна Митрофанівна посадовила нас із братом у свою машину і дала стокілометрове коло, довізши до Вапнярки. А потім поїхала до Кіровограду.
Коли вже під'їздили до кордону з Україною нас наздогнав БТР і пострілами з кулемету примусив зупинитися. Ніхто вже не зважав, що ми – запрошені гості. Так само порпалися в гітарних кейсах та сумках. Ніна Матвієнко мовчки спостерігала як перебирають її речі.
Події тих днів порівнюю з сьогоденням. І стає незатишно, оскільки кола пекла повторюються в найдрібніших деталях. Але тоді ми були молодими і попереду у нас було ціле життя. А нині такого оптимізму вже немає. Лишається одна віра у те, що хоча би наші онуки протягом свого життя не чутимуть стрілянини, та не бачитимуть людей, чиї долі ущент поламано війною.
18.03.2018р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
