Нашій сусідці бабі Сімі було вже коло дев’яноста років, жила вона сама. Ну, насправді, не сама, бо весь час тримала кіз, курей і котів. Казала, що дуже любить тварин, говорила з ними, як з людьми. Звичайно, коти жили у неї в хаті, їли не тільки зі своєї, а й з бабиної миски, спали на ліжку чи на лежанці… Козенята і курчата теж росли в хаті - до «підліткового віку».
      «Я дуже жалію всяку тваринку. Це ж німина, воно ж нічо не винне, - казала баба Сіма. - От ти знаєш: це ж коти і собаки випросили в Бога для нас хліба. Люди були зробилися дуже вредні, стали грішити, хліб сьватий не берегли, ногами його підкидали. І Господь рішив хліб забрати, тако зібрав його в кулак, підняв високо. А коти і собаки стали дуже просити, мнявкати, скавучати. І Бог пожалів їх і лишив їм трохи хліба. То вже й ми коло них їхній хліб їмо…».
      Також баба Сіма розказувала, що курки вона ніколи не зарубає - доводиться або когось просити (і тоді баба тікає, щоб не бачити), або хай та курка живе собі, поки не помре своєю смертю.
      «Була в мене їдна курочка біленька, то вона жила двадцять штири роки. Така вже була старенька, шо не могла через поріг переступити. Я на неї казала «бабушка». Але вона щодня неслася. Дуже була хароша курочка». Я питаю: «Може, то вже була якась друга курка виросла, схожа на попередню? Бо ж не може бути, щоб жила 24 роки, ще й неслася». «Нє, - відповідає баба, - я ж своїх курей знаю».
      «Ше як я була мала, то дуже жаліла всяку німину. В тата було багато королів. А їх тоді тримали в ямах - не так, як тепер. А жиди дуже любили короляче мнясо і приходили до тата купувати королі. Бувало, якийсь здибе мене і питає: «А шо твої тато - вже продают королі?». А я збрешу: «Нє, ше не продают». Тоді вони вже тата перепитуют, а тато до мене кажут: «Зачем ти соврала?» (вони як вернулися з войни, то стали балакати по-ро́сійськи, казали, шо так за сім років привикли). А я кажу: «Бо мені жалко короликів, шо їх мают забити».
      Кіз, які родилися в березні, баба Сіма називала Мартами, а тих, що в квітні - Квітками, тому одночасно в неї могло бути по дві кози-тезки, які отримували ще й «прізвища»: Марта Старша і Марта Молодша, чи Квітка Рогата і Квітка Безрога. Здається, одного разу була і Майка. Цап традиційно звався Мартин.
      «О, мій Мартин дуже розумний. Ну да, він навіть їздит на машині. Їден дохтор купив в Липівці хату, любит молоко, то завів собі козочку. А як вона захтіла цапа, то брав до неї мого Мартина. Приїхав на машині, посадив Мартина на сідєніє. Я кажу: «Тож він рогами проб’є вам машину». «Нічо, - каже, - роги через вікно будут виглядати». Відчинив вікно, і мій Мартин сидит в машині, як бородатий мужчина. Той дохтор каже: «Йому б ше шляпу і цигарку».
      Новонароджених козенят баба Сіма одразу забирала до хати, щоб їм у хліві не було холодно. А потім бідкалась, чого це коза така паршива мама: б’є козенят, не дає їм ссати. Певно, тому, що коза не встигала облизати козеня, звикнути до його запаху… То баба мусила або носити козенят по кілька разів до кози і тримати її, поки нассуться, або годувати їх із соски. Вони спочатку сиділи в ящику, а потім, як підростали, гасали по хаті, скакали по ліжку чи по стільцях. Ми, сусідські діти, любили ходити до баби в гості - слухати її розповіді і гратися з козенятами. А деякі, що часто хворіли, приходили ще й пити парне молоко.
      Пасла своїх кіз баба Сіма в лісосмузі або на «окопі» (старому єврейському цвинтарі). Водила їх туди на мотузках по одній чи по дві, припинала, забиваючи кілки обухом сокири. Згадувала, як одного разу ненароком налякала якогось приїжджого чоловіка, що він аж здригнувся і сказав: «Іду спокойно коло кладьбища, а тут із кустов виходить женщина з топором».
      Котів і кицьок у баби завжди було багато: Мурчик, Мурочка, Масік, Жанка… Коли Жанку брали на руки, то вона випускала кігті на передніх лапах і ніби місила ними тісто, аж колола через одяг. «Це вона так нєрвичиця», - пояснювала баба. А Масіка брала попід пахви, рухала ним так, ніби кіт танцює, і співала: «Максим, Гарасим, поросята подушив…». Або гладила котеня і примовляла: «Вушка-калатушка, хвостик як капостик, а сам котик як кампотик».
      Кицьки народжували котенят, баба Сіма їх ніколи не топила - деяких роздавала, деякі хворіли і самі здихали. За її словами, «воші через вуха налазят котенятам в жолудок і п’ют кров»…
      Якось питаю про котенят: «А вони надвір ходять?». Я мав на увазі, чи ходять гуляти, а баба подумала, що цікавлюся, чи справляють котенята нужду. Відповідає: «Ну да, ходят, а шо ж вони - священні? Їдят, та й ходят надвір».
      Не знаю, чи справді кури жили в баби по 24 роки, але точно були розумні - нестися приходили в веранду. Бо у хліві яйця десь зникали - «чи тхорі крали, чи собаки, чи хтось на двох ногах…», тому баба вранці ловила курку, «гляділа» її, і якщо курка з яйцем, то несла у веранду і садила в полотняний мішок. Курка сиділа в мішку, поки не знесеться і не закудкудаче, після чого несучка відпускалась, яйце забиралось. З часом кури звикали до цієї процедури, самі приходили в веранду і ставали коло мішка.
Якогось року в баби Сіми лишилась тільки одна курка, але баба все одно примудрялась зібрати від неї десяток яєць і піти на базар продати. Якщо курка неслась через день, то хтось купляв «дуже свіженькі» домашні яйця…
      Потім у баби кури закінчились, і ми позичили їй квочку. Баба посадила її в хаті під ліжком - «шоб нічо не поїло яйця, шоб не вкрало квочку, бо це ж чужа». Квочка просиділа половину строку і передумала бути матір’ю - встала. Може, тому, що попід ліжко ходили коти, заглядали до неї, і квочка не витримала нервового напруження… Баба жалілася: «Яйця холонут, а вона стоїт, не сідає. Я її просю: «Котичок, сядь. Ну, сядь, пожалуста». Не хоче…».
      Дали другу квочку, вивелись таки курчата. Баба Сіма вирішила для надійності перших пару місяців потримати їх в хаті. А квочку прив’язала за ногу до ліжка - щоб не скакала на стіл і на вікно.
      «В мене їм добре - в хаті тепло, під ліжком солома, вони собі там деруться. І їсти я їм добре даю: захтіли барабольки - я зварила їм барабольки, захтіли лапшички на молоці - зварила їм лапшички…», - розказувала баба.
Потім курчата підросли і отримали право «йти надвір». Виводок був пізній, і позичена нами квочка не покидала їх аж до зими. Вже й сніг випав, уже й півники почали кукурікати, а вона все ще їх водила. А баба Сіма переживала, чи ми не ображаємся, що вона так довго нашу квочку тримає. Коли нарешті квоччине материнство закінчилось, баба принесла в мішку курку-матір і молодого півня. Сказала, що так споконвіку було: як позичаєш квочку, маєш вернути її з одним курчам. Звісно, півня ми не взяли…
      В останні роки життя бабиних кіз було не дуже ситим. Не так просто було господині, яка розміняла десятий десяток, наносити їм на зиму кукурудзиння, соломи і листя, виростити буряків… Та не так підводило бабу Сіму здоров’я, як пам’ять. Іноді забувала погодувати, якось довго не чистила у хліві, і кози «заблокували» зсередини двері всяким сміттям і бадиллям. Баба кілька тижнів не могла зайти до хліва і кидала їм їсти через віконце.
      Сусідка тьотя Катя казала, що кози в баби Сіми мучаться, «Богові душу винні», самі себе ссуть, а баба вже три роки молока не пила. Ми вмовляли бабу продати кіз, а вона: «Нє! Люди скажут, шо я не хазяйка». Нарешті вмовили, приїхав заготівельник і забрав останнього бабиного Мартина, останніх Марточок і Квіток…
      Минуло кілька місяців, настала осінь. Заходжу якось до баби Сіми, а вона попід своїми старими деревами збирає руками листя в стару порвану хустку і носить на горище. Листя розсипається, а вона наполегливо носить. Питаю: «Нащо вам листя?» - «Кози його харашо їдят…» - «Які кози? Ви ж продали» - «Де я продала?! То ж вони покамісь в Ніни (це її сусідка, покійного племінника жінка), і я їх скоро заберу. Треба їм листя наносити». На цих словах баба Сіма продовжує збирати листя. Йду додому, приношу їй рядно - нащо ж має з дірявою хусткою мучитися. Бо їй треба збирати листя. Козам, яких нема…