Любив я свого діда. І спогади про нього завжди сонячні, теплі; пам’ятаю його посмішку - лагідну і щиру, важкий поступ втомлених ніг, і запах хліву та молока, який ніколи не вивітрювався з його старенького піджака.
Бабуся осліпла. І останні роки жила виключно з того, що приготував дідусь або моя мама, коли ми приїздили з Києва до села. У діда віднімало ноги і йому було вже важко тримати корову та кабана. А ще були кури. Та з ними мороки найменше: відкрив уранці курник, насипав зерна, поміняв воду і траву на сідалах, та й забув до вечора.
Батько ледь умовив зарізати кабана, не очікуючи Різдва. Казав старим: «Давайте заберу до столиці». Куди там – простіше гору з місця зрушити. Уперлися батьки - і ні в яку. Казали «На цьому світі тільки господарство тримає. А як не стане – то нащо жити?»
У війну дід працював на партизанів. За наказом командира партизанського загону пішов у поліцаї. Про це ніхто не знав окрім двох осіб.
У 1944-му війна покотилася на захід через село. А разом з нею повтікали всі зрадники. Дід залишився, бо знав, що його праця відома: він попереджував про гестапівські рейди, примусове рекрутування місцевої молоді, вивуджував інформацію про місцезнаходження зброї та продовольства. І негласно допомагав односельцям.
Радянська армія як увійшла в село - одразу потягнула діда на допит. За співпрацю з гітлерівцями вирішили тут таки й стратити. Дід казав, що виконував наказ партії, та йому не повірили. Послали гінця в партизанський загін, але той повернувся ні з чим: загону вже не було, вояки влилися до лав Червоної Армії, а командир загону безслідно зник. Казали, що попав у засідку і його знищили.
Як правило, зрадників розстрілювали, тихо, десь на околиці села, кидаючи на поталу воронам, собакам та вовкам. А діду випало висіти на шибениці, яку змайстрували ще німці. Збіглося усе село. І коли дідова шия вже була в петлі – селяни не витримали:
- Не дамо! – заревіло над майданом, і натовп рушив до шибениці. Солдати розгубилися, не знали що робити. А з діда вже зняли петлю та заштовхали в середину натовпу.
- Що за буза? – гарикнув особіст. – Ворогу допомагаєте?
- Ніякий він не ворог, це все село знає! – вигукували люди. - Нікому нічого лихого цей чоловік не зробив! Перевірте його слова, а потім штовхайте голову в петлю! – лунало над майданом.
Діда не повісили, але присудили 20 років таборів і вислали під Читу валити ліс та робити з них бочки. Бабуся залишилася одна з трьома малими дітьми на руках. І ганьбою, яка чорним каменем впала на сім’ю.
Через 10 років, у 1955-му дід повернувся. Худий, сивий, очі запали, руки ще не старого чоловіка перетворилися на висхлі патики. І з орденом на лацкані латаної тілогрійки. А разом з ним на милицях шкандибав ще один чоловік – командир колишнього партизанського загону. Збіглося все село. Не вірили, що цей замучений чоловік, якого всі звикли вважати зрадником – герой.
Колишній командир і справді попав у засідку, пораненого його доправили аж у Білорусь, там зробили тяжку операцію, після якої він воювати був уже не взмозі. Але після одужання він керував одним з колгоспів у Забайкаллі. І зовсім випадково зустрів там мого діда: колгосп замовляв бочки для байкальського омуля, яким ласували очільники комуністичної партії.
Переписка з Москвою та перевірка тривали цілий рік. Діда амністували, дали бойового ордена, якого він не одягнув жодного разу за все життя.
Щоразу, як ми їхали із села до столиці, батьки банили діда та бабусю. Дідусь дуже любив, коли я його голив. Ретельно намилюючи його щоки потім поволі ялозив безпечною бритвою. А дід аж мружився від задоволення. Перед цим його викупали в балії, моя неня одягнула на нього чисту білизну і перестелила постіль. Я витер залишки мила з його щік та допоміг підійти до ліжка. Дід провів рукою по ковдрі і мовив:
- Ні, Галю, не так, перестели. І хутенько.
Мама швидко поправила негаразди, підбила подушки і подивилася на дідуся.
Той знову провів рукою , вдоволено кивнув головою і сказав:
- Ось тепер все як треба.- Ліг і мовив: - Бережіть одне одного. І не забувайте молитися Богу.
Хутко прошептав отченаш, перехрестився і…вмер.
А увечері померла його рідна сестра і моя тітка – Настя. Вона ж була батьковою хрещеною матір'ю. Її дітей та чоловіка вбили на війні. І все життя по тому вона вона вже не одружувалася. Допомагала ростити дітей братові.
Батько за той день посивів: довелося одночасно ховати і тата, і хрещену матір.
Я йшов позаду труни і ніс на маленькій подушці дідовий орден - плату за страх, біль, приниження, людську зневагу та осуд, розуміючи, що на цьому світі йому вже ніхто не принесе горя та розчарування.

27.03.2018р.