Пошлем думу аж до Бога, Його розпитати,
чи довго ще на сім світі катам панувати??

Т.Г. Шевченко,

Не знаю навіть, як те сталось,
Творець сам вийшов з вівтаря
і помахом руки, здавалось,
вернув на землю Кобзаря.

Підняв поета з домовини,
назад його вернувши путь,
щоб глянув той на Україну,
як люди зараз в ній живуть.

І полетів Тарас під хмари,
немов архангел Гавриїл,
загладить щоб минулі чвари
і вічних суперечок пил.

Полинув батько над землею,
понад Карпатами, Дніпром,
над Україною всією
зі сподіванням на добро.

Та вгледів села він забуті,
все в бездоріжжі, геть екстрим,
наш Дніпр парканами закутий,
горить Донбас, в чужинців Крим…

На Умань не забув поглянуть,
на Гонту із Залізняком.
Живі тут квіти хоч не в’януть,
та чути кожний рік „шалом“.

Щоосені тепер хасиди
святкують свій тут новий рік.
Уже й Черкащина під жидом,
в наш час змінився й Бога лик…

Поглянув з сумом на столицю,
на олігархів-держиморд,
які жирують по світлицях,
в хлівах тримаючи народ.

Хіба про це тоді він мріяв,
коли писав славетний „Сон“?
Невже таку судьбу леліяв
в палючих думах наш Ясон?!.

Та й повернув пророк на Канів,
туди, де вічний його дім.
Наклав свою печатку Каїн
на Україну? Горе всім,

якщо пророцтво те здійсниться.
Невже приречені всі ми
і щастя буде тільки сниться?
Рішить повинні це сами!

Спустився на Чернечу гору,
схилилась в батька голова,
відсторонив юдейську Тору
і вимовив такі слова:

„Запам’ятайте, українці,
у книзі цій семітська суть.
Лиш гої ви для тих чужинців
і дітям гоями лиш буть!

Тримайтесь купи, сестри й браття,
бо сила в єдності жиє,
і українства хай багаття
майбутнє ваше осяє!“

Сказавши ці слова пророчі,
Кобзар розтанув, мов почив.
Проснувся я, продерши очі,
і сон мерщій свій розповів.

28 – 30.05.2018