В думках не зринули бажання, коли зірки униз летіли,
Вона угору не дивилась, приречено ковтала сльози.
Вона – легкий весняний промінь поміж судилищ і святилищ.
Вона вчинила нерозважно, не відчуваючи загрози.

Цікаво, де вона? В пустелі посеред ангельських потилиць,
Там, де скляні пречисті висі від неї не приймають позов?
А, може, просто і звичайно, коли іще не звечоріло,
Аби збагнути непрожите, мандрує небом у пірозі?

Вона – ромашка в чистім полі, яку спалив пекельний дотик,
Її світанки – без кохання, її самотність – океанна.
Відчайні крики у мовчанні почути був нездатним жоден,

Вони розтанули у тиші. Для неї літо – ненастанне.
Лети ж туди, сумлива німфо, навіки із дитинства родом,
Де час давно уже не плине, де вічність перев’яже рани.

2018