Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.02.25
08:15
То ніж у серце, то плювок у спину!
По правій б'ють, підстав і ліву. Доти
мовчиш і терпиш гніт ти не людина —
істота.
Ти — генетичний робот не інакше,
і не зважай на те, що серце чуйне
від болісної ніжності заплаче
По правій б'ють, підстав і ліву. Доти
мовчиш і терпиш гніт ти не людина —
істота.
Ти — генетичний робот не інакше,
і не зважай на те, що серце чуйне
від болісної ніжності заплаче
2026.02.24
22:40
Цей місяць лютий, він такий важкий.
Болять його події ще з майдану.
Кровлять його натоптані стежки:
Калинно - свіжим, а збуріло - давнім,
В канві слідів оплакано-гірких.
Короткий днями, тягнеться між дат
За роком рік все той же місяць лютий...
Болять його події ще з майдану.
Кровлять його натоптані стежки:
Калинно - свіжим, а збуріло - давнім,
В канві слідів оплакано-гірких.
Короткий днями, тягнеться між дат
За роком рік все той же місяць лютий...
2026.02.24
21:49
Зачепилось сонце за верхівку клена,
тріпотало сяйвом у тенетах віт
і тяглось промінням з-за гілля до мене,
помогти благало злинути в зеніт.
Я закляк в задумі: що мені робити?
Хоч бери сокиру і рубай той клен...
Та повіяв вітер, захитались віти,
тріпотало сяйвом у тенетах віт
і тяглось промінням з-за гілля до мене,
помогти благало злинути в зеніт.
Я закляк в задумі: що мені робити?
Хоч бери сокиру і рубай той клен...
Та повіяв вітер, захитались віти,
2026.02.24
19:33
Не йде із пам’яті мале оте хлоп’я –
Товстогубе, в ластовинні все,-
Воно побачило, як ти, Цереро,
Ковтаєш жадібно напій з ячменю,
І засміялося, й сказало: «Ненаситна...»
Невже за цим, як на сільську дитину,буденним словом
Почувсь тобі, богине,
Мало
Товстогубе, в ластовинні все,-
Воно побачило, як ти, Цереро,
Ковтаєш жадібно напій з ячменю,
І засміялося, й сказало: «Ненаситна...»
Невже за цим, як на сільську дитину,буденним словом
Почувсь тобі, богине,
Мало
2026.02.24
18:35
Розквітла троянда красива,
І сонечко світить палке!
Не треба нам тут негативу,
Тож геть все мінорне й гірке!
Цю темряву, сум і химери
Готові здолати? Авжеж!
Скасуймо сонети Бодлера
І сонечко світить палке!
Не треба нам тут негативу,
Тож геть все мінорне й гірке!
Цю темряву, сум і химери
Готові здолати? Авжеж!
Скасуймо сонети Бодлера
2026.02.24
14:08
Хоч топить ніч квапливо
в долоні сніг лютневий,
збагнути неможливо
цей погляд металевий.
Полудою в зіницях
кришталики туманні
ховають таємниці
на денці океану.
в долоні сніг лютневий,
збагнути неможливо
цей погляд металевий.
Полудою в зіницях
кришталики туманні
ховають таємниці
на денці океану.
2026.02.24
13:53
Одного разу кілька раз
Я заглядав собі у вічі.
Не ради себе, на показ
Не як небудь, по-чоловічі.
Було минуле сполоснеш
Туди - сюди, де сам скитався
І зайве тихо проковтнеш —
Куди впаде — не роздивлявся…
Я заглядав собі у вічі.
Не ради себе, на показ
Не як небудь, по-чоловічі.
Було минуле сполоснеш
Туди - сюди, де сам скитався
І зайве тихо проковтнеш —
Куди впаде — не роздивлявся…
2026.02.24
13:09
Я одинокий менестрель
край річки, поля, лісу, неба
і більшого уже й не треба,
окрім дороги до осель,
куди навідуватись мушу,
щоб оплатити вічний борг
за те, що маю тіло й душу
хоча б одну з небагатьох,
край річки, поля, лісу, неба
і більшого уже й не треба,
окрім дороги до осель,
куди навідуватись мушу,
щоб оплатити вічний борг
за те, що маю тіло й душу
хоча б одну з небагатьох,
2026.02.24
12:50
Неси ж мене, коню, по чистому полю
до благородства і милосердя.
Неси, мій Червоний, всупереч болю
сивого серця…
Неси ж мене, коню, по чистому полю
до віри, надії, до Бога.
Неси, мій Червоний ВогнЯний, до волі,
до благородства і милосердя.
Неси, мій Червоний, всупереч болю
сивого серця…
Неси ж мене, коню, по чистому полю
до віри, надії, до Бога.
Неси, мій Червоний ВогнЯний, до волі,
2026.02.24
12:13
На узліссі часу, де весна цілує холодні шрами землі,
Стоїть хата -- ковчег, обвітрений бурями, але міцний, як віра.
За вікном Марена ще розкидає пригоршні мокрого снігу,
Намагаючись забинтувати льодом те, що болить і ятриться,
Але під корінням саду вж
Стоїть хата -- ковчег, обвітрений бурями, але міцний, як віра.
За вікном Марена ще розкидає пригоршні мокрого снігу,
Намагаючись забинтувати льодом те, що болить і ятриться,
Але під корінням саду вж
2026.02.24
11:28
Відбудеться повернення по колу
До форм старих, сонетів і октав.
І мадригал воскресне, що ніколи
Свою величність, гордість не втрачав.
Те, що було банальним і затертим,
Відродиться у виявах нових.
Старі метафори, від холоду затерплі,
До форм старих, сонетів і октав.
І мадригал воскресне, що ніколи
Свою величність, гордість не втрачав.
Те, що було банальним і затертим,
Відродиться у виявах нових.
Старі метафори, від холоду затерплі,
2026.02.24
05:30
Плач, бейбі
Плач, маленький
Ось ти і вдома
Вона казала
І я знаю, казала, кохає
Значно більш, аніж я
Та пішла від тебе
Плач, маленький
Ось ти і вдома
Вона казала
І я знаю, казала, кохає
Значно більш, аніж я
Та пішла від тебе
2026.02.23
23:31
У ЛЮТОГО знайшлась відрада,
бо вже завершує ходу.
Остання почалась декада
із хуртовиною в ряду.
Ще вчора вранці -- все в порядку.
Відмиті під дощем дахИ.
Та ні!!! Прощальну треба згадку:
бо вже завершує ходу.
Остання почалась декада
із хуртовиною в ряду.
Ще вчора вранці -- все в порядку.
Відмиті під дощем дахИ.
Та ні!!! Прощальну треба згадку:
2026.02.23
21:19
Чи матюкаюсь я? Так, але нині рідше, а ось в старі часи ого-го! Згадав, дай, думаю, в кілька слів про красивий матючок...
***
Не "Йоханий Бабай" твій однокурсник...
Згадав однако, йоханий бабай,
Котрийсь із нас, я думаю, паскудник...
Щось тут не те
***
Не "Йоханий Бабай" твій однокурсник...
Згадав однако, йоханий бабай,
Котрийсь із нас, я думаю, паскудник...
Щось тут не те
2026.02.23
17:04
Уперто нас минає брудершафт.
І зустрічі – неспалені мости…
Чому тоді до Вас у своїх снах
Я з легкістю звертаюся на "Ти"?!
Чому швидким у снах є перехід
До поцілунків від торкань легких?
Чому умовностей і
І зустрічі – неспалені мости…
Чому тоді до Вас у своїх снах
Я з легкістю звертаюся на "Ти"?!
Чому швидким у снах є перехід
До поцілунків від торкань легких?
Чому умовностей і
2026.02.23
16:41
Над рікою, що зветься Турбота
Поводирі бредуть з учора в сьогодні,
Костуром, що зветься Чужа Радість
Торкаючись м’якої землі і гіркої трави
Торішньої.
А тим часом на досвітках
Зима вмирає в самотині,
Як померла колись в самотності
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Поводирі бредуть з учора в сьогодні,
Костуром, що зветься Чужа Радість
Торкаючись м’якої землі і гіркої трави
Торішньої.
А тим часом на досвітках
Зима вмирає в самотині,
Як померла колись в самотності
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Віта Парфенович Віва ЛаВіта (1983) /
Проза
Насправді
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Насправді
Він валявся біля її ніг, плазував, хоча і стояв зараз перед нею, струнко, дивився у очі і боявся видати себе. Але вона бачила інше – правду, він став черговою вежею, яку вона підкорила. На маківці майорів білий стяг.
Зважувала, думала...Її не цікавив цей чоловік, вона дивилася у душу і розуміла, що там простий побут і бажання накинутися на неї у ліжку. І очі доброго пса... І не той фасон, не той запах і не той вогонь...
І згадувався одразу той момент, коли вона спробувала наступити собі на горло і переспати з чоловіком не тому, що хотілося, і вона так вирішила, а тому, що від шокуючих новин вона стала просто тілом. Душа була там, поруч з подругою, у якої боровся за життя єдиний син. І коли вони домчали в лікарню, передавши гроші, на зворотному шляху додому їй так не хотілося повертатися у чотири стіни і бути на самоті з трагедією, що вона сухо кинула: «До тебе»
Він не повірив своїм вухам, але бастилія не упала, і коли за сценарієм він накинувся на неї, вона собою не була. Вона була тілом. Він накинувся на тіло і почав свою справу, тут доречно було б озвучкою за кадром: «Невже це все моє?» і так по колу разів з п'ятдесят.
Вона піддалася, але не здалася... не здалася, бо таких сценаріїв не було у її колекції.
Змінивши позу, вона вже зверху, і мало не вбила його запалом, свого амортизованого кавалера. Мало не вбила шаленим галопом, який брав початок з відчаю і болю.
У голові снували думки: «А раптом він не виживе, він ще молодий, він мені зізнавався таємно в коханні, а тепер лежить у реанімації в комі... Боже, милостивий, пробач мені слабкість мого духу, пробач мені цей блуд, на який я пішла, я не хотіла отак, я хотіла тепла, заспокоїтися – ось чому я прийшла сюди... в цю незнайому квартиру до непідходящого чоловіка... непідходящого абсолютно. Мені не страшно за себе, Господи, мені страшно за нього, спаси сина...моєї подруги, єдиного сина, він суть її життя, Господи, помилуй»
Ні про які оргазми тут не йшлося, хоча чоловік дійшов піку. Це просто, у чоловіків.
Вона ще довго картала себе за той вчинок, а потім пробачила. Жодна волосина не впаде, без промислу Божого. Це був урок. Це було пізнаття себе...але вона виплуталася.
Бо у її сценаріях не було більш недостойних уваги чоловіків... все завершилося добре, і коли бастилія падає, то відтепер це суто її вибір. Бо їй хочеться жити і бути сповненою внутрішніх інсайтів.
І от вона стоїть, бачить, як чоловік очима видав себе, нецікавий і середньостатистичний, мило всміхається. Вона подумки переступає і думками біжить до свого філософа, милого, гарного, ніжного. З яким не хочеться спати, а до сходу сонця обійматися, гомоніти, ділитися, зігріватися його світлою енергією. Вона дивиться йому у очі і бачить душу. А не член.
Вони навіть не трималися за руки. Гомоніли, пили каву, звісивши ноги з підвіконня, вона занурювала свої кігтики у його м'яке волосся і здавалися дивними, але тільки ці двоє розуміли, які вони...насправді...
Зважувала, думала...Її не цікавив цей чоловік, вона дивилася у душу і розуміла, що там простий побут і бажання накинутися на неї у ліжку. І очі доброго пса... І не той фасон, не той запах і не той вогонь...
І згадувався одразу той момент, коли вона спробувала наступити собі на горло і переспати з чоловіком не тому, що хотілося, і вона так вирішила, а тому, що від шокуючих новин вона стала просто тілом. Душа була там, поруч з подругою, у якої боровся за життя єдиний син. І коли вони домчали в лікарню, передавши гроші, на зворотному шляху додому їй так не хотілося повертатися у чотири стіни і бути на самоті з трагедією, що вона сухо кинула: «До тебе»
Він не повірив своїм вухам, але бастилія не упала, і коли за сценарієм він накинувся на неї, вона собою не була. Вона була тілом. Він накинувся на тіло і почав свою справу, тут доречно було б озвучкою за кадром: «Невже це все моє?» і так по колу разів з п'ятдесят.
Вона піддалася, але не здалася... не здалася, бо таких сценаріїв не було у її колекції.
Змінивши позу, вона вже зверху, і мало не вбила його запалом, свого амортизованого кавалера. Мало не вбила шаленим галопом, який брав початок з відчаю і болю.
У голові снували думки: «А раптом він не виживе, він ще молодий, він мені зізнавався таємно в коханні, а тепер лежить у реанімації в комі... Боже, милостивий, пробач мені слабкість мого духу, пробач мені цей блуд, на який я пішла, я не хотіла отак, я хотіла тепла, заспокоїтися – ось чому я прийшла сюди... в цю незнайому квартиру до непідходящого чоловіка... непідходящого абсолютно. Мені не страшно за себе, Господи, мені страшно за нього, спаси сина...моєї подруги, єдиного сина, він суть її життя, Господи, помилуй»
Ні про які оргазми тут не йшлося, хоча чоловік дійшов піку. Це просто, у чоловіків.
Вона ще довго картала себе за той вчинок, а потім пробачила. Жодна волосина не впаде, без промислу Божого. Це був урок. Це було пізнаття себе...але вона виплуталася.
Бо у її сценаріях не було більш недостойних уваги чоловіків... все завершилося добре, і коли бастилія падає, то відтепер це суто її вибір. Бо їй хочеться жити і бути сповненою внутрішніх інсайтів.
І от вона стоїть, бачить, як чоловік очима видав себе, нецікавий і середньостатистичний, мило всміхається. Вона подумки переступає і думками біжить до свого філософа, милого, гарного, ніжного. З яким не хочеться спати, а до сходу сонця обійматися, гомоніти, ділитися, зігріватися його світлою енергією. Вона дивиться йому у очі і бачить душу. А не член.
Вони навіть не трималися за руки. Гомоніли, пили каву, звісивши ноги з підвіконня, вона занурювала свої кігтики у його м'яке волосся і здавалися дивними, але тільки ці двоє розуміли, які вони...насправді...
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
