(або як вичистити Авгієві конюшні України)

Вчора різко похолодало, температура повітря знизилась градусів до п’яти, з позначкою мінус. Та відчуття холоду підсилював різкий вітер, який є звичайним явищем, оскільки я живу біля річки.
Повернувшись увечері додому і побачивши, як тремтить від холоду моя Джульєтта, а простіше – Жуля, вирішив на ніч постелити їй в нижньому тамбурі (перед східцями в будинок). Вхід до нього захищений металопластиковим пакетом і температура там в холодну пору року мінімум на десяток градусів вище, а головне – там немає вітру.
Минулої зими я давав собі слово – не впускати Джульєтту в будинок, через її підлуватий характер. Вона взяла собі за звичку „потрошити“ відро для сміття на кухні (а тим більше, що їх там аж два – для органіки і пластику). До того ж, вона має цілих дві утеплених будки (побудованих мною особисто)!
Але почуття жалю до рідної собачини і на цей раз взяло верх. Як говориться, було б сказано… Більш за те, у своїх намірах я пішов далі – постелив охоронниці килимок у верхньому тамбурі, двері якого не замикаються. Тож ризик рецидиву, повторного доступу на кухню, тільки збільшився.
Тут би мені пригадати народні прислів’я про те, куди вистелена дорога благими намірами, що історія ходить по колу, що скільки вовка не корми, а він на ліс поглядає, та все ж почуття жалю перемогло…
Не буду забирати час читача подробицями, скажу тільки, що коли проснувся рано-вранці і спустився на кухню, щоб поставити чайника, побачив уже звичну картину – порожні відра для сміття і залишки Жульчиного нічного бенкету, які щедро вкривали не тільки підлогу всієї кухні-їдальні, але й холу першого поверху…
Однак найбільше мене здивувало не це. Я звернув увагу на своє спокійне відношення до події, оскільки практично не нервувався, як це було раніше. Скоріше це було розчарування. Глибоке розчарування… Тому не став сварити собаку, а лише вказав їй двері. Навіть не намагався дати їй копняка навздогін, а тільки подумав – ти все це знав і практично був готовий до такого розвитку подій.
Ввімкнувши максимально світло, став готуватися до прибирання замість того, щоб продовжити заплановану ще звечора роботу. Яким же було моє здивування, коли я піднявся на другий поверх і увімкнув світло… Термін «здивування» тут навіть недоречний. Я просто отетерів, коли побачив прямо посеред холу дві купи собачого лайна! Такого в моєму будинку ще не траплялося (принаймні мені про це не відомо). Раніше приходилось відмивати підлогу від собачої чи котячої сечі і не раз, але не від лайна і дорослої тварини!..
Та й це ще не головне. Я не міг второпати, як мені вдалося в повній темряві пройти туди і назад холом, ні разу не вступивши в ті джерела органічних добрив… Не вірячи в таку удачу, навіть ретельно оглянувши підошви своїх капців, я ввімкнув всі світильники і ще кілька разів пройшовся туди-сюди холом та сходами. Одначе нічого підозрілого, на щастя, не виявив.
Списавши все те на неймовірне везіння і прийшовши до тями, ще протягом доброї години скрупульозно збирав весь той непотріб в пакети та відмивав підлогу, паралельно обмірковуючи все, що сталося. Бажання поділитися з читачем цими роздумами і стало причиною корекції мною ранкових планів та рушійною силою для народження даного нарису.
По-перше, переважну долю вини в тому, що сталося, я свідомо взяв на себе, старанно спокутуючи її під час прибирання. Не піддався б почуттям жалю і довіри – не було б і перелічених наслідків.
По-друге, в житті бувають ситуації, коли виникає нагальна необхідність впустити тварину до хати, навіть коли вона постійно живе на подвір’ї (наприклад, дуже складні погодні умови з низькою температурою повітря, хвороба тварини, поява цуценят та подібне). В таких випадках природно виникає питання, а чи мали б місце такі наслідки, якби:
1) залишив собаку в нижньому тамбурі, перед сходами (в менш привабливих умовах), замкнувши другі вхідні двері, тобто виключив можливість доступу до предмету спокуси;
2) особисто і безперервно контролював поведінку Жульки, пожертвувавши власним відпочинком;
3) позбавив її можливості бенкетування, перенісши відра з відходами в цокольне приміщення чи на вулицю (тим більше, що така можливість існувала і вимагала набагато менше часу, сил і засобів).
Висновок можна зробити категоричний – звичайно ж ні! Тобто собака була б в теплі, моя душа – на місці, а вранці не потрібно було б тратити нерви, час і засоби на прибирання та подолання негативного настрою. Фізичні сили я до уваги не беру, оскільки наведення порядку можна вважати ранковою фізичною зарядкою.
Але для чого я все так детально описую, скажете ви. Чи ж тема це для оповідання або нарису? Повністю згоден – ні. Просто вранішня обстановка яскраво нагадала мені картину з життя нашої країни – України, а поведінка Жулі, яку в мене зараз язик не повертається назвати Джульєттою, нагадала поведінку влади. При чому, і попередньої, і діючої, і, скоріше за все, майбутньої (навіть майбутніх, як це не сумно).
В той же час сама констатація викладених фактів, як і наведені порівняння – це теж не привід, а тим більше не підстава, щоб тратити час на подібного роду твори. Потрібні висновки і не будь-які. Потрібні висновки, які б давали можливість уникнути подібних ситуацій, які б виключали можливість кожного разу наступати на одні і ті ж самі граблі. Тим більше, що нині численні кандидати на посаду очільника держави бігають кожен зі своїми граблями і намагаються підсунути їх нам знову прямо під ноги.
При цьому ні граблі, ні кандидати нічим кардинально не відрізняються один від одного: всі щедро обіцяють і м’яко стелять (як говорять останнім часом, це у нас уже національна традиція), бо вже традиційно ніхто з претендентів навіть не збирається виконувати свої обіцянки після закінчення чергових виборчих перегонів і досягнення мети. Більш за те, вони настільки впевнені в обмеженості та інертності простого люду і своїй безкарності, що значна кількість їх обіцянок вочевидь навіть теоретично не може бути виконана!
Останнім часом знову стали говорити про національну ідею, про президента – етнічного українця, навіть про націоналіста. Це все добре, але того недостатньо щоб зупинити падіння в прірву (а як ще можна назвати це тотальне розкрадання України і знищення простого українського народу)! Чому? Тому, що спокуси занадто великі і людина, по своїй природі, надто слабка, щоб самостійно їм протистояти, а ефективних механізмів контролю за цими процесами, на жаль, просто немає.
Потрібен механізм контролю за владою. Тотальний і ефективний. За прикладами далеко ходити не потрібно. Візьміть будь-яку успішну країну світу і ви переконаєтесь, робін-гуди уже відійшли в історію; що тільки високий рівень освіченості і згуртованості суспільства приводить до появи системи стримувань і противаг існуючої влади, які гарантують її здійснення не у власних владних інтересах, а в інтересах суспільства.
Іншими словами: українському громадянському суспільству для виживання конче потрібно усвідомити:
- що за нас не подбає ніхто, окрім нас самих;
- що виховання дорослого оточення і підростаючого покоління, формування демократичного громадянського суспільства – це нагальна справа кожного із нас (цій владі це не потрібно і навіть шкідливо);
- що національна ідея і українська національна влада – то тільки перший крок до створення справедливого, демократичного громадянського суспільства;
- що для успішного просування України в демократичному напрямку потрібно створення і законодавче затвердження ефективного «Механізму функціонування державної влади», який передбачатиме реалізацію конституційного принципу, що єдиним джерелом влади в державі Україна є український народ, а також унеможливить використання державної влади всіх рівнів всупереч інтересів народу!
Одне усвідомлення перелічених принципів ще не запорука успіху. Потрібно негайно приступати до рішучого, цілеспрямованого і послідовно їх втілення в життя. А це тривала і кропітка праця для переважної більшості українського суспільства, яку потрібно починати вже зараз, щоб знову не втратити черговий відрізок часу нашого життя, а то й саму перспективу!
Переконаний, що тільки в такому випадку в корабля з гарною назвою «Україна» з’явиться перспектива успішного плавання до порту «Майбутнє», а будь-яка обрана нами на посаду капітана Жулька – буде вимушена поводити себе, як Джульєтта, і вести судно заданим їй суспільством демократичним курсом під його постійним і жорстким контролем.

16.11.2018