Ольга Ляснюк. (без іронії): проза. – Луцьк, ПВД «Твердиня», 2016. – 136 с.


Цю рецензію можна було би назвати якось інакше, наприклад так: «Опершись очима на небо». Або так: «Ромашкове варення з пелюсток «люблю», чи «Зоряне молоко, джинсові хмари». Текст книги, про яку йдеться, рясніє на поезійні вирази, що самі просяться у назву.
.Ольга Ляснюк – поетка, прозаїк, авторка збірок поезій «Босоніж у вічність» (2002), «Третє бажання (2003), «Аналогія» (2006), «Поцілунки у скло» (2010), від 2016 року – очільниця волинських письменників. Книга, про яку мова, – прозовий дебют мисткині. Невеличка збірочка модерних лірико-психологічних есеїв побудована, як суцільний монолог alter ego авторки, бо мова ведеться від першої особи. Розповідаючи про складний та суперечливий внутрішній світ своєї героїні, письменниця наче спостерігає за її кожним кроком і сама для себе робить несподівані відкриття, за якими ввижається віртуальна реальність з її характерними рисами алогічності, фантазійності, метафоричності.
В основі оповідного стилю лежить переплетення пов'язаних між собою внутрішніх станів свідомості-підсвідомості і та їх взаємоперетворень – протеїстична реальність, що вислизає. Ключовими лишаються вільно-проблемна, сповідальна, експериментальна нарація при відсутності жорсткого втискування у соціальні й культурні контексти та ефект непередбачуваності, коли бере верх не стільки відображення, скільки творче перетворення. Для себе я визначаю подібний стиль письма як a la Marseille Proust, коли вже не поезія, котра підпорядкована аскезі стопи-ритму-римі, проте ще не зовсім проза з її визначальними ознаками (інтрига, сюжет). Безумовно, я дещо спрощую, та хочу зізнатися, що належу до симпатиків прози так званого «потоку свідомості». Плинний і мерехтливий наратив має багато плюсів, адже дає більше можливостей втримати увагу на дрібній деталі, посмакувати несподіваною асоціацією чи алюзією, оригінальною мікрометаморфозою. Щоправда, плин свідомості-підсвідомості a la Ольга Ляснюк при всій його зовнішній суцільності покраяний на малі й дуже малі потічки-фраґменти, що згруповані у три заплавні озерця-розділи (якщо вже продовжувати тему водної течії): «Внутрішні персонажі», «Сентименти», «Аналогія».
Світовідчуття письменниці ґрунтується на інтуїтивізмі. Особливість стилю авторки полягає в тому, що вона, зберігши всю традиційну структуру мови, її граматико-синтаксичну зв'язність і логічність, втілила в цій структурі волаючу ірреальність, сливе гротескову абсурдність змісту.
З найщирішою, довірливою покірністю, alter ego авторки прагне проникнути в незрозуміле царство Любові ( «У білому», «Зважити почуття»); через фрейдиський психоаналіз зрозуміти складні стосунки між Ним і Нею («Ненаписаний лист», «Пульс», «Забула»); через молитовні інтонації-алегорії віднайти шлях до свого Бога («Колиска для Бога», «Шепіт монаха»).
Вельми показовим у цьому сенсі є оповідання «Театр одного глядача», що трактує обставини життя самотньої жінки, яка страждає. Вони застають її зненацька, в найнесподіваніші моменти, примушуючи згадувати минуле й відчувати страх перед майбутнім – історія особистості, що опинилася у пеклі психологічного вибору. Героїня мешкає у парадоксальному світі, але зворушливо і трагічно балансує, намагаючись виборсатися з нього у світ людських почувань, збагнути звучання і сенс трагічної повсякденності. Суперечлива свідомість керує словом і думкою, що прагнуть осягнути пануючу порожнечу. Тут обидва плани – фантастичний та повсякденний – збігаються. Життя їм дає гра конкретних паралелей, адже вони, ці плани, викривають один одного у розпаді оголених душ і скороминущих радощів плоті. Трохи ризикований вибір жанру довгого безперервного монологу, проте оповідь все ж тримається на точковій ситуаційності, яка не дає текстові розповзатися. Вражаюче точно зображені дивності, що наповнюють цей театр життя (принагідно згадується, що «Життя – театр, а люди в нім – актори). Пророчі знаки, прикмети зрушень психіки і симптоми сходжень з розуму, з’яву котрих передбачає й тонко відчуває письменниця, навіть можуть викликати у читача враження манії чи нав'язливої ідеї.
Письменниця Ольга Ляснюк зосереджена на своїй головній темі – на осмисленні спотвореного буття, на його абсурдності, алогічності, парадоксальності. Але головне – все, що вона розповідає, покликане надавати свідчення зовсім не про неї, а про щось інше. При вдумливому читанні, усвідомивши і прийнявши правила запропонованої ориґінальної гри розуму, уяви й таланту, читач обов’язково переконається, що Ольга Ляснюк у своїй дебютній прозовій збірці розповіла багато важливого про важливі речі.
«А у неділю вранці із надбитої крашанки нас висидить зозуля – родом із того годинника, якому стрілки хрестом зійшлися… Будемо спиняти годинники на півслові, а потім грати у доміно. Хто програє, той має право на зраду. Але в нашій хаті нема дверей, а на якому поверсі живемо – хтозна. Просто намалюємо сходи і будемо по них сходити з розуму».