ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Євген Федчук
2023.02.05 15:26
А було так…Якраз зібрав нас всіх –
І шляхту, і магнатів князь у Ліді
На сейм. Під час одного із засідань
Примчав гонець, ледь не валився з ніг
І вісткою весь сейм наш сполошив,
Мовляв, орда страшна на Ліду пхає,
Вже скоро й тут, напевно, бути має.

Ірина Вірна
2023.02.05 12:04
І. У нічному небі згасали зірки. Падали. Одна з них упала прямо до її рук. Це померла мати. Вона, Галина, тримала зірку в долонях і відчувала, як усе горе втрати близької людини повільно перетікає у кришталеву порожнечу, заповнюючи ядучою отрутою. Нарешт

Володимир Каразуб
2023.02.05 10:12
Наше місто, поглянь, в обладунках зими,
Подалі від сонця, закуте в края туманів
Оточене хмарами стиглими до землі
Що струшують душу над містом, — летять над нами.

Вони промовляють до нас німотою снігів:
- Це ангели тут пролітають по небу і пір'я,

Володимир Каразуб
2023.02.05 10:11
В облозі смутку вечір догорить,
І сон торкне в пустій кімнаті травня
Холодні струни місяця. Заснуть
Птахи і ті, що слухали птахів
Під клавіші класичного зітхання.
Згадаєш врешті солілоквій: "За-
Снути, вмерти. Спати. Може й снити,"
Щоб зупинити

Тетяна Левицька
2023.02.05 09:02
Сяйво моє рожеве,
Трепет у кожнім слові,
Все, що було до тебе —
Крапля в морі любові.

Де б не блукала завше —
Тану в очах бездонних.
Квітне кохання наше —

Ніна Виноградська
2023.02.05 08:50
Повернулись воїни з полону,
На коліна впали на землі
І цілують мовчки, мов ікону,
У долонях грудочки малі…

Яблуко в руці тримає воїн,
Бажаний і довгожданий плід.
Бо пів року був у неспокої

Микола Соболь
2023.02.05 06:26
Від слів уже втомився записник,
але й без слова, як людина тужить,
любов йому відома і байдужість,
до вічних правок поетичних звик
і знає після крапки у кінці
десь на глухих теренах інтернету
шукає хтось бальзамові куплети,
що залікують зранені руб

Ярослав Чорногуз
2023.02.04 23:07
Кохана де ти? Я сумую,
Не можу, ні, без тебе я.
Усе життя минає всує,
Душа сама вже не своя.

Лише печаль всього вгортає,
Оповиває аж до ніг.
В лещата болю і одчаю

Ніна Виноградська
2023.02.04 19:55
Лютневий день, укутаний снігами,
Наскрізь пробитий пострілами куль,
Ракет і «градів». Ці смертельні гами
Щодня тут чує захисник, патруль.

Перелітає і недолітає
Убивча сила. Скільки ворогів
Ідуть на нас від краю і до краю!

Іван Потьомкін
2023.02.04 19:54
Серед зими, як горобці поснули,
І пітьма по кімнаті залягла,
Балконні двері стиха прочинились,
І на порозі... батько стали...
Оце так стріча!.. Шукаю все життя...
Ми Баха далі слухали удвох –
Прелюдію і фугу, і ще хоральних п’ять прелюдій...
Здава

Ніна Виноградська
2023.02.04 19:53
На частини рвуть мою державу
Інородці, люті вороги.
Убивають в ній добро і славу,
Втягують нас у свої борги.

Обкрадають сидячи у владі,
Забирають хліб в захисника.
Це у них при цій страшній армаді

Ніна Виноградська
2023.02.04 19:51
Засмучений день у лютневім світанні
Блукає марою по згарищах хат.
Будинків немає, лиш подихи ранні
Тоненького диму. Гіркий аромат.

Народ під землею! В зимовому часі
Ховається люд од страшної війни.
Та чує, як скрізь вибухають фугаси,

Віктор Кучерук
2023.02.04 17:33
Сніжинки сіються нечутно,
Мов неозвучені думки
Про швидкоплинні й незабутні
Моєї юності роки.
Дрібні й легенькі, як пушинки,
І незраховані завжди, -
Вони припудрюють стежинки
Та замасковують сліди.

Хельґі Йогансен
2023.02.04 15:52
Зима приходить в дім,
В життя і у вірші.
А я щось не збагну, чому настільки сумно.
Невже немає мрій
В засніженій душі?
Та підла заметіль тепла їй не пропустить.

Нема вогню в зірках.

Володимир Каразуб
2023.02.04 14:59
Вона завжди вдивлялася так,
Неначе знала, що зовсім скоро,
Усе скінчиться: на її вустах
З'являлася усмішка умиротворення.
Коли ж до ніг підступала зима,
Як комір біла її сорочки,
Вона бувала завжди сумна,
І сум спихала на хворий жовчний.

Нічия Муза
2023.02.04 11:58
Ні, не зайве іноді довести
ворогу і другу у собі,
що не додає вендета честі
діячу у марній боротьбі.

Ну, буває – у душі ми діти...
Згідно філософії людей,
ми усі є жертвами ідей...
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Рецензії):

Наталія Близнюк
2021.12.12

Тарас Ніхто
2020.01.18

Сергій Губерначук
2019.07.07

Юля Костюк
2018.01.11

Олександр Подвишенний
2017.11.16

Ірина Вовк
2017.06.10

Олександр Сушко
2017.03.14






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Тетяна Дігай (1944) / Рецензії

 Як не я, то хто?
Образ твору Олександр Вільчинський. У степу під Авдіївкою: роман. – Харків: Фоліо, 2018. – 187 с.
Роман про російсько-українську війну. Подієвий час – теперішній. Відправний топонім, довкола якого збудовано сюжет – місто Авдіївка, що розташоване за 13 км на північ від Донецька. Від 2014 року і дотепер – прифронтова зона постійних обстрілів, де гинуть військові та мирні жителі. Деякий час там, у цій зоні, перебував письменник Олександр Вільчинський.
Поняття літературного жанру еволюціонує, розсуваються межі творчості, жодного переважаючого стилю у сучасній прозі не помітно. А помітне інше: переважання стильової лінії, що значною мірою зорієнтована на документальні події чи щоденникові нотатки. Правда й те, що ніхто ще не відмінив гармонії форми і змісту, іншими словами, дотепер важливим залишається не тільки про ЩО говориться, але й ЯК. Проте у нашому романі саме ЩО, сливе документально усвідомлене, живе власним життям. Співвідношення факт-автор починає працювати з переважанням факту, котрий домінує над авторським «я». Два епіграфи, що відкривають книгу – з Хорхе Луїса Борхеса й Тараса Федюка – привертають читацьку увагу. Вони є ключем до суті роману, який розповідає про людей, які вилучені зі звичних біографічних координат, залишені наодинці з власною сутністю, й ніби здають їй іспит.

Книжку робить сильною саме її негаласлива відкритість. Боєць з позивним Луїс (у цивільному житті працівник архіву Роман Данилюк) – напевне, образ збірний. Він прагне бути самим собою у найсуворіших обставинах, не намагаючись справляти на когось вигідне враження чи видаватися кращим, ніж він є насправді. Він і його бойові побратими живуть поряд із ворогом у кризовому часі. Автор майстерно передає широкий спектр емоцій, хвилювання, обурення, праведний гнів, наскільки їм стає сил і терпіння. Без моралізаторства, критичного пафосу й патетики Олександр Вільчинський змальовує атмосферу буденності смерті – цей український апокаліпсис, де жити – це насправді очікувати смерть. Досвід подолання страху як окремою людиною, так і людською спільнотою, на мою думку, є найважливішим сенсом роману.
Автор не дозволяє собі розкоші відкритого емоційного виплеску, він тримає внутрішню дистанцію з тим, що діється довкруж – дистанцію письменника, котрий намагається не тільки побачити, але й зрозуміти, хто така людина на війні та як вона живе у нових обставинах. І питання «як живе» заміняється питанням «як виживає». Олександр Вільчинський ставить своїх персонажів у реальну ситуацію війни і примушує робити вибір. Тим більше, у шокові моменти, коли свідомість перебуває у стані дуалізму. Ось головний герой відбуває на передову: «Луїс вернувся…запхав все в мішок і туди ж разом із речами поклав листок, де фломастером написав телефон дочки про всяк випадок. Ясно на який випадок…».
Основним у романі є розповідь про війну, тому паралельній лінії сюжету з особистого життя головного героя, як на мене, трохи не вистачає переконливості. Хоча ця історія, організуючим принципом якої є випадковість, добре робить свою справу і вносить у сюжет елементи інтриги та несподіванки. Адже реальність складна, вона далеко не двовимірна! До того ж, немає жодного сумніву, що роман розрахований передусім на масового читача.

Стилістичною домінантою авторського наративу є аскетизм. Саме з огляду на це у романі відсутні патетичні метафори, поетичні епітети й вибагливі порівняння. Ця проза є зразком суцільного мінімалізму, коли значень більше, ніж слів. Але саме увага до деталі, уміння зауважити ніби й не дуже помітні подробиці, надає текстові особливих ознак довіри до авторської інтонації. Степовий колорит подається на рівні скупого пейзажу, що й зрозуміло – усе довкілля понівечене, до того ж події відбуваються взимку, під Новий рік. Ось, наприклад, дуже характерна для мови роману замальовка прифронтової служби і зворушливий образ кота, який живе під обстрілами разом із людьми і дає собі раду з польовими мишами: «На посту їх двоє, старий і молодий, точніше троє, ще плямистий кіт, чорне з білим, який то з’являвся, то зникав за мішками з піском, прикритими ще літньою маскувальною сіткою, бо там, на степку, перед в’їздом, де вгруз у сніг самотній, зварений із рейок протитанковий «їжак» – його мисливські угіддя… а кіт начеб і без імені, хоча дехто з бійців пробував його кликати Сєпаром. Однак чи то кіт на «сєпара» не реагував, чи це лайливе слово просто не клеїлося до цього милого створіння, але не прижилося.»

У світовій літературі чимало прикладів, коли особиста військова біографія переплетена з національною трагедією. Це проблеми загальнолюдські й давно неекзотичні. Але варто зауважити, що військова тема – не новина і в сучасній українській літературі. До прикладу, збірка Бориса Гуменюка «Вірші з війни», де поет відверто говорить про події на Сході, але це інший жанр – поезія. Роман в оповіданнях «Іловайськ» Євгена Положія – про найбільшу трагедію цієї війни – іловайський котел, коли тисячі воїнів були підло розстріляні ворогом; «Чорне сонце» Василя Шкляра, двотомник «2014» Владислава Івченка. Вважаю, що у цьому ж ряду роман «У степу під Авдіївкою» Олександра Вільчинського. Його прифронтовий донецький степ має всі шанси стати маленьким дзеркалом понівеченої сучасної української історії, у якому відбилися події російсько-української війни.
Я розумію, що писати зараз твір про війну в Україні – це трішки грати на кон’юнктуру, та чомусь думати так про книгу Олександра Вільчинського не хочеться. Можливо тому, що ця книга не претендує на аналітичну глибину й максимально повну картину військових дій. Письменник перш за все спішить ще по гарячих слідах подій, яких був учасником, зберегти їх – фрагменти, погляди, перебіг думок, пам’ять про загиблих і про тих, кому пощастило вижити – для сучасників, для нащадків, для дослідників, які прийдуть опісля. Адже over time everything changed – з часом все змінюється, але факти – ніколи!

Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.



      Можлива допомога "Майстерням"


Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання     Зв'язок із адміністрацією     Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2018-12-03 20:36:35
Переглядів сторінки твору 786
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 0 / --  (4.613 / 5.27)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.597 / 5.33)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.768
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Автор востаннє на сайті 2022.12.20 19:54
Автор у цю хвилину відсутній