Якось спекотною пустелею йшли двоє подорожніх. Вони вже досить притомилися, коли натрапили на оазу, де уздовж потоку росли дерева. Добре зголоднілі, напилися води із джерела, що било поряд, побачили над рікою дерево з великими плодами. Одначе забратися на нього було досить важко. Та один із чоловіків побачив у воді відбиток дерева, гілки якого вгиналися від соковитих фруктів і закричав: «Ось воно, дерево, тут і всі фрукти видніються зовсім близько! Я зірву їх!»
Даремно інший переконував його, що справжні плоди – зверху, до них треба підніматися. Той наполягав на своєму: «Ці фрукти – не міраж. Я реально їх бачу. Нащо мені докладати великих зусиль, коли можна все мати набагато простіше! Тільки дурень лізтиме на дерево, коли спускатися вниз – легше. Ось я їх уже зараз буду мати!»
І устрибнув у воду. Його вже стало затягувати на глибину, як раптом із тіні виплив крокодил і поспішив полакомитися нерозважливою людиною. Другий подорожній хотів йому допомогти, та не встиг.
Він лише подумав, що так само відбувається і з деревами духовного життя. Одне росте кроною до неба, інше – кроною до пекла. Щоби спожити плодів першого, треба підніматися стежиною духовного вдосконалення, а щоби другого – досить опуститися. А плоди – реальні в обох, але протилежні за якістю. Та часто, прагнучи швидкого результату, дехто не задумується про плоди, що за ним слідують. І так, обманувши себе, опиняється у пекельній дійсності.
30. 03. 2017 р.