Дивись, кажу, ось таким був початок світу сього, з його чудесами, із розкошами його нескінченними. Що їх осягнути годі, навіть якби спромігся, те забрало б чималий шмат життя, а тим часом їх побільшало би в рази. Але тепер ніч надворі, хтось іще помре цеї ночі, може навіть із рідних—знайомих, а ти продовжуватимеш спілкуватися з ними, все як досі, не відаючи. І навіть коли самі вони говоритимуть поспіль, що насправді я був помер, була померла, там & тоді-от, ти продовжуватимеш спілкуватись, із ними.

У згадувану ніч, із останніх ночей календарної осені, кількаденний дощ обертається на снігопад & поезію, принагідний ліричний суб’єкт заживає ієратичних чуттів, позираючи з домашнього затишку через меланхолійну заметіль у жовтогарячому світлі вуличних ламп, а зовсім неподалік, уздовж фасаду поснулого мовчазного будинку, слід у слід, зневіряються тіні, на зустріч із початком світу сього, з його чудесами.

Він & вона, гідні симпатії герої quasi, між тінями анітрохи незгіршими, що їх споглядатимеш, міркуватимеш або мріятимеш, тінь-вона замовляє через віконце в нічній кондитерській два глінтвейни, хай всього-навсього зігрітий виноградний сік із ложкою гвоздики, яка там ані до чого, а згодом прислухається, як тінь-він розважує про & контра військового стану, введеного вряди-годи, перетинаючи проспекти майдани провулки зупинки міського транспорту, проз політоту з лайт-боксів, чи мегазнижки сезонні.

І ще він: бач, я зовсім не цим, напевно, мав займатись у свому житті, але колись був забажав оттак, на краще чи гірше, недовідомо. Чого я сягнув—сприймати будь-що начеб то текст або, скажімо, арт. Й нема інакшого бога, окрім невідомості, нема інакшого майбуття, окрім іще невідомих нас, продовжень не то повернень. І пси недолі, що виють, виють усюди й ніде.

І сніг, котрий розтане вже за годину, або для поезії жодного смислу не містить завтрашній будень, а щодо післязавтра—тут він змовкає, роззираючись, куди би подіти, де би покинути порожній картонний келішок, пригадуючи сновидіння, в котрому чужа старезна жінка, її заплющені очі, може й сліпі, яка все бурмоче, швидко & ледь чутно, чи молиться, незрозумілі слова, чи невідома мова, чи то проговорювання навспак, enfin — —

Час розлучатися заздалегідь із вами, щеме примар карнавальних, післяслово на закриття сезону штукарського, спадний місяцю, ретроградний меркурію, тліне листяний у віршах розвіяний, жесте до мли нуарної, згасаючі вікна, анонімні тіні, перший снігу наскоро просочений брудом незламним, індиферентні сузірʼя понад початком світу сього, з чудесами & розкошами нескінченними, що їх осягнути годі.