Інна старанно порпалася у пісочниці, зосереджена на занятті, яким займалася із неабияким задоволенням. Їй було вже чотири, і вона точно знала, що вона дівчинка, бо у платтячку і з бантиком, а напроти сидить хлопчик. Хлопчик приязно усміхався, час від часу позираючи на малу, і грався у свою гру. Він був будівельником, вправно орудував своїм совочком. Інна ж ліпила пасочки, пекла пиріжки і тортики. Зверху пісочок був сухим, тому не ліпився, доводилося брати з глибин вогкий. Незнайомий хлопчик вирив ямку, і рів був уже високим, на поверхні було багато потрібного Інні для випічки піску.
– Можна у тебе взяти трішки пісочку, мені муки треба на пиріжки? – спитала Інна хлопчика і уважно спостерігала за виразом його обличчя.
– Бери, звичайно. Але пригости мене за пісочок пиріжками – промовив Сергійко.
«Сергійку!» – гукнула мама хлопчика, – Сергійку, а йди–но я заправлю твою сорочечку.
Хлопчик встав і підійшов до мами.
– Ти вже познайомився з дівчинкою? Глянь, яка хазяєчка, які гарні пироги пече!
– Ні, ще не встиг. – То познайомся обов’язково, гарна дівчинка, підросте, може й твоєю нареченою стане.
– Як тебе звати? – звернувся до Інни Сергійко.
– Мене звати Інна, – промовила радісно дівчинка. – А ти – Сергійко.
– Так, я тут часто граюся. Давай гратися разом.
Наступного дня діти разом забавлялися у піску. Щоб було веселіше, хлопчик прихопив з дому велику машину «камаз», а Інна – ляльку. То була їхня спільна дитинка.
Сергійко виконував роль татка, а Інна – мами ляльки Оксанки.
Сергійко працював шофером і перевозив пісок машинкою, а Інна чекала чоловіка з роботи, пекла пиріжки, виховувала Оксанку – їхню спільну іграшкову доню.
І все було добре, і гарно. Сергійко Інні сподобався з першого погляду, у мить, коли вона побачила його біляві кучерики, сині, мов глибоке озеро, очі і беззубу посмішку. Сергійко був старшим, тому він почав уже молочні зуби віддавати мишці.
Дітлахи весело проводили час. Сергійко пригощав Інну цукерками, печивом, яблуками і мандаринами. І все було гарно, як у раю. Інна ж в свою чергу пригощала Сергійка котлетами і бутербродами, які давала їй мама з собою на майданчик.
Їхній тихий добробут тривав кілька років, аж поки Сергійко не сказав, що має готуватися до школи, тобто часу гуляти з Інною матиме менше.
Інна засумувала. Раніше вона весь час чекала зустрічі зі своїм другом. Вони так багато ігор придумували разом, їм весь час було весело і цікаво:«ану,спіймай», в м’яча, в «доньки–матері», у вихователя, або збирали колекцію обгорток від цукерок і шоколадок, календарики і значки, будували разом з піску і кубиків, фантазували і мріяли про те, ким хто стане, коли виросте.
Роки йшли. Сергійко став школярем, і виходив гратися з Інною рідко. Тепер музична школа і уроки займали більше його часу. Інна лишилася на майданчику сама. Маленьких дітлахів у пісочниці не враховуємо.
Дівчинці стало нудно. І вона подумала, що дуже любила свого друга Сергійка, але їхні шляхи розійшлися.
І якою радістю сповнилося серце Інни, коли мама одного ранку сказала, що мала поїде на три місяці до бабусі у село! Дівчинка аж підскочила і заплескала у долоні, коли почула цю звістку.
У селі все було інакшим. Не було великих будівель, великої кількості машин і міського галасу і шуму. Тиша була така, що можна було слухати пісню вітру, пташок і чути, як бруківкою дороги цокотять копита Сонька – сусідського коника, який возить сіно, дрова, вугілля, коли односельчани звертаються до його господаря.
Сонько – чудовий кінь. Інна, коли побачила коника так близько, як ніколи, навіть затамувала дихання, такий він граційний, гарний.
– Бабусю, бабусю, я хочу йому щось дати! – залементувала Інна і скубнула трави, скільки змогла. Врізала пальчик, скривилася.
– На, конику, на! – простягнула зірване зілля Сонькові.
– Під яблунею є яблука, пригости Сонька, він такі ласощі полюбляє, – бабуся усміхнулася до онуки, любуючись, як оте дівчисько несеться на всіх парах під яблуню, як розвіюються її два хвостики, рябить сукенка і сяє обличчя.
– На, косю, на!
Андрійко – сусідський хлопчина намалювався несподівано.
Він мав велосипед, тому поважно роз’їжджав щодня ним вулицями села.
– Добридень! Бабо Килино, то хто до Вас приїхав у гості?
– Добридень, Андрійку, то моя онука, Інна. Приїхала погостювати до мене з міста.
Хлопчик уповільнився. Зіскочив з ровера.
– Інно, приємно познайомитися. Ти вже бачила наш велетенський луг? – поцікавився Андрій.
– Луг? – запитально поглянула дівчинка на бабусю.
– Так, там ми випасаємо гусей і качок, ловимо коників, бігаємо, граємося, збираємо незабудки, дорослі там у косовицю косять сіно і співають пісень. Там так гарно!
– Ой! – сплеснула руками Інна, а можна і мені з тобою туди, хоч поглянути на ту всю красу!
– Питай у бабусі дозволу, я то візьму тебе, ось, дивися, навіть покатати на роверові зможу, привезу і відвезу, з вітерцем, – підморгнув Андрійко.
– Бабусенько, відпусти мене з Андрійком погратися, будь ласонька, – Інна закотила очі у проханні і зробила кумедне обличчя.
– Андрію, ти за старшого, – наказала бабуся і лагідно додала, – на обід будуть вареники, не баріться.
Луг направду виявився неймовірно великим і гарним, і його можна було б назвати безкраїм, якби не верхівки кущів на горизонті.
Андрійко спіймав цвіркуна і дав послухати Інні, як він цвіркотить. Дітлахи сіли прямо на траву. Андрійко роздивлявся гостю з міста. Інна ж дивилася на Андрійка.
Він був старшим на пару років, вмів їздити на велосипеді і був серйозним і відповідальним парубком. Андрійко часто допомагав батькам – випасаючи гусей на цьому вигоні, тому засмага вкрила його шкіру. Карі оченята допитливо дивилися на світ, погляд був веселим і добрим. Він турботливо зняв свій картузик і одягнув на голову дівчаткові, аби сонце не напекло. Волосся у Андрійка було різнокольорове, сонечко позолотило маківку його голови, і русяве волосся перетворювалося на золотаве.
– Що це так гарно пахне? – Інна перевернулася на живіт і сперлася на лікті, роздивляючись у траві маленькі блакитні квіточки.
– То незабудки, ось! – хлопчина зірвав одну гілочку дрібних квіточок і дав Інні вдихнути аромат.
– Точно, це вони. Я ніколи раніше не бачила цих квітів. У місті нема такого лугу, на жаль. Як же тут добре!
– Зможеш нарвати букетик додому, але то згодом, бо зав’яне. Пропоную отак лягти на сонечку і послухати звуки лугу.
Дітлахи полягали на траву і заплющили очі. Сонце стояло в зеніті, тому коли дивишся на нього крізь закриті повіки, бачиш червоне. То заважало зосередитися, тому Інна накрила обличчя картузиком. Андрійко ж прикрив очі руками.
Шуміли трави, шелестіли, вітер грався ними, долинали звуки комах і далеке ґелґотання гусей. Пахло медовими ароматами рослинок, розпечених на сонці.
Опісля прогулянки лугом вареники були смачними, як ніколи.
Дітлахи смакували їх з прохолодною сметаною, і ,здавалося, що краще бути не може.
Андрійко після знайомства з Інною частіше став їздити вуличкою, виглядав усе свою симпатію.
Інна ж інтуїтивно зрозуміла, що вона сподобалася цьому хлопчині, і за першої мандрівки до райцентру у універмазі придбала тіні і блиск для вуст. Зробила це тоді, коли бабуся вийшла до продмагу, на кишенькові кошти.
Тіні вона хотіла потім подарувати мамі, але сидіти перед люстерком у вікні з відкритими фіранками треба було не просто так. І тому Інна щоразу, коли Андрійко мав їхати попід вікнами вуличкою, робила вигляд, що страшенно зайнята, чепурилася для прикриття, а насправді очікувала, що новий кавалер запросить з ним податися на прогулянку.
Андрійко був цікавим вигадником, він щоразу придумував нові розваги. Нудитися з ним було ніколи. То вони ловили рибу у копанці сусіди, а потім годували котика спійманими карасиками, то каталися на велетенській надутій камері на тій же копанці, і Інна почувала себе панною у човні, а Андрій був поважним гондольєром.
Ризик заняття був великим, адже Інна не вміла плавати, а глибина копанки була понад три метри зі слів Андрія, але! Інна довіряла Андрійку і почувалася спокійно. Добре, що бабуся не знала достеменно, чим зайняті дітлахи.
Літо закінчилося. Потім був рік підготовки до школи. Інна і раніше знала літери і цифри, бо вдома з мамою і бабусею у селі таки вчила грамоти. Розпочалася школа. У класі було багато дівчаток і хлопчиків, Інні було цікаво знайомитися з новими ровесниками. Час від часу дітлахів пересаджували, змінюючи місце.
Через кілька років вчителька пересаджувала учнів, і Інні випало сидіти поряд Сергійка. Це вона вперше сиділа з хлопчиком за партою. І якщо раніше вони з Світланою – сусідкою по парті і подругою, могли весело проводити час на перервах – обмінювалися новинами, пригощали одна одну смаколиками, приготованими мамами дівчаткам у школу, стрибати у резинку, на скакалці чи грали у м'яча... То до Сергійка довелося звикати...
Він не носив з дому смаколики, але купував у шкільному буфеті пиріжки і тістечка, навіть пригощав Інну деколи. Він колекціонував наклейки з жуйки «Турбо», продавав і обмінював їх у подібних шкільних колекціонерів. Нерідко просив списати домашку, але Інна зважила, що Свєтка списувала частіше.
Загалом Сергій був нормальним хлопцем. Одного дня вчителька оголосила про те, що у класі буде відзначатися день іменинника. Це буде свято, на якому поздоровлятимуть однокласники осінніх іменинників – спеціально заздалегідь запланований восени день, зимових – взимку, а весняних – навесні. Передбачалася розважальна частина з конкурсами, солодкий стіл і дискотека. А також святкування у межах класу дня Захисника Вітчизни і Восьмого березня.
Сергійко прийшов додому схвильований, напередодні святкування дня Восьмого березня, зібрав старанно прикраси мами і старшої сестри, і наступного дня, перед виходом до школи, вирішив спитати маму, чи не проти вона того, аби він подарував оті всі прикраси Інні, адже вона йому дуже сильно подобається. Мама Сергійка була проти, бо прикраси були із золота, натомість хлопця переконала, що дарувати такі речі дівчинці зарано, і запропонувала польський набір біжутерії, новенький і гарний. Інна із захопленням приймала подарунок.
Сергійко був уважним, ніколи не ображав Інну, але про його почуття симпатії дівчинка навіть не здогадувалася.
Проте Бориса–двієчника витримати було неможливо. Він щоразу старався заявити про себе, то намагався поставити підніжку, то підкладав на стілець Інни кнопки, то скуб жартома за кіски.
Борис був задиракуватим двієчником з «гальорки». Нечупара, розхристаний і готовий будь–якого моменту дати на горіхи, він симпатизував Інні. На сміх піднімав ставлення Сергійка до дівчини. Робив усілякі неприємнощі. Інні він не подобався, бо був грубим і нерідко вживав слова «матюки». Таким чином він хотів показати, що він дорослий і нікого не боїться. Інна одного разу навіть відвісила йому ляпаса, аби провчити. Борис затаїв злість. Тепер жага помсти і любові змішалися в одне.
Борис всіляко намагався зашкодити Інні, він ховав її зошити, коли вона виходила на перерву, оббріхував, складав плітки, підкараулював Сергійка, щоб теж з нього познущатися. Інна не здавалася. Вона сміливо давала відсіч Борисові. У бійки не влізала, але словом могла поставити задиракуватого парубка на місце.
Роки йшли. Хлопці почали думати про поцілунки з дівчатами, хоча ще були школярами. Борис навчився пити і палити, був грозою місцевих. Одного разу він набрався сміливості, і в нетверезому стані схопив Інну на руку на шкільній дискотеці.
– Ходімо, потанцюємо, крихітко, – шарпнув дівчину за руку.
– Іди геть! – відсахнулася Інна.
– Не зрозумів, ти що, мені відмовляєш у танці? – очі Бориса округлилися від здивування. З рота його тхнуло перегаром.
– Фу! Відчепися, – Інна вирвалася з рук нетверезого і нахабного однокласника.
Він стояв спантеличений, якусь хвилю, потім вибрався на сцену і вихопив мікрофон у ведучого вечора і ді–джея за сумісництвом.
–Іннка, я тебе кохаю з першого класу! – його зізнання звучало відчайдушно.
Чого–чого, а отакого номеру не очікував від задиракуватого Бориса ніхто.
Борису було невтямки, що отой весь «бруд» Інні не подобався – ані сумнівні компанії, ані випивка з куривом, ані матюки.
Інні подобалися цікаві і інтелігентні хлопці, а не малоосвічені бандюки місцевого пошибу.
З Сергійком життя набувало інакших барв, ось він пригостив тістечком, ось приніс цікавий кольоровий журнал про космос, і вони разом його роздивлялися під час великої перерви. Ось він подарував квіти – невеличкий букетик, просто так, без приводу.
Від Бориса ж можна було очікувати хіба що підлості і негараздів. Він переслідував Інну і дражнився, після отого прилюдного зізнання, ніби з ланцюга зірвався. Нерідко дівчина плакала після школи вдома в подушку від витівок задиракуватого Бориса. Але не на людях. На людях вона була тверда, як скеля. І могла дати здачі.
Після школи їхні шляхи розійшлися. Інна поїхала до великого міста здобувати освіту лікаря. Вивчилася, і працювала у шпиталі.
В один із вересневих днів до відділення потрапив пацієнт, він був з «нулів», дівчина лікувала бійця, і по неволі закохалася.
Вони часто говорили, коли Інні випадало чергувати.
Всеволод розповідав багато цікавого, і тоді Інні здавалося, що перед нею знову на парті лежить яскравий журнал Сергійка, який вони разом роздивляються.
До війни Всеволод був інженером аерокосмічної промисловості, тому він багато знав цікавого про галактики, сонячну систему, планети, комети, метеоритні дощі і метеори. Інна зачудовано уявляла всю нескінченність Всесвіту і саме у ці миті усвідомлювала, наскільки життя людини є коротким, і людина сама по собі є піщинкою у масштабах космосу, мікроорганізмом, який мешкає на Землі.
Всеволод швидко одужував, і між нічними чергуваннями з перервами на уколи, перев’язки, мікстури і таблетки, Інні навіть шкода було, що він скоро випишеться.
Інна боялася, що вона ніколи не побачить його. Чоловіка, до якого тягнуло, ніби магнітом. Їй хотілося побільше бувати поруч нього. Навіть якщо він просто мовчав. Всеволод часто розпитував Інну про те, як у неї настрій, як минув день, просив розповідати про те, що у новинах, як там наші, на передовій.
Інна почала слухати новини радіо, аби переповідати, що ситуація змінюється на краще, що ми перемагаємо, і скоро війна скінчиться. Інні хотілося дивитися у ясні очі чоловіка, бачити, як посміхається його погляд. Коли Всеволод виписувався, Інна зумисне помінялася змінами, аби не бачити, як той бравий бієць покидає стіни шпиталю. Вона раділа і сумувала.
Наступного дня була її зміна. Інна чепурилася біля люстерка у ординаторській, як її колега Варця заглянула крадькома у двері.
– Інно, тут тебе питають.
– Зараз, Варцю, дві хвилини.
Вона підійшла до столика чергової.
– Тут тобі лишили конверт.
Інна запитливо глянула на Олену Степанівну.
– Сказали передати з рук у руки. Особисто.
– Хм… цікаво… – Інна поспішила у ординаторську, саме там зараз вона могла побути на самоті і розірвати конверт, аби прочитати вміст.
«Шановна панно Інно (було написано від руки розбірливо і перекреслено.)Ні, не так. Даруйте мені моє нахабство. Дорога Інно! (підкреслено двічі). Я так і не встиг Вас побачити перед випискою, але мені так хотілося Вас побачити (тут почерк видавав хвилювання автора листа). Так от, мені страшенно хотілося побачити Вас ще хоча б раз і віддячити Вам за всі зусилля, віддані на моє одужання і відновлення.
Якщо Ви не проти, то у неділю у центральному парку на лавці біля пам’ятника Кобзареві о 12.00 я Вас чекатиму.
Якщо Ви погодитеся прийти на зустріч, то буде справжнім щастям для мене! З повагою, Всеволод»
Інна перечитала ще раз вміст листа. Невже це правда? Невже Всеволод зве її на побачення?
Світло запалилося всередині Інни і здалося, ніби світ світлішає. Отже, не все так безнадійно, отже, Всеволод відчув, що Інна прикіпіла до нього. А тому вона піде на побачення!
День промайнув швидко. Все вдавалося легко. Тяжких пацієнтів не було, до неділі лишалося три дні.
Інна зумисне одяглася так, як не ходила на роботу. Тут були і підбори, і накручене волосся, яке локонами спадало на плечі. І пальто з хутряним коміром, у який хотілося закутатися, або, хоча б торкнутися.
Стояв кінець жовтня. Було відносно тепло. Ще навіть позолота листя не сховалася під снігом. Яскрава щаслива осінь.
Інна навіть не зрозуміла моменту, коли вона закохалася у Всеволода. У стінах шпиталю все було не таким, як отут, у міському парку, живе і яскраве.
Інна йшла до нього на зустріч, а всередині неї тріпотіли крильцями метелики і співали бравурно пташки.
Всеволод чекав біля пам’ятника, у руках стискав букет осінніх яскравих жовтих хризантем. Потім вони говорили, гуляли, трималися за руки, знову говорили, але уже у затишному кафе, сміялися, і здавалося, що вони знайомі багато життів.
Всеволод повідомив, що лишається по службі тут, у столиці, і йому надають службове житло. Тому вони зможуть зустрічатися частіше.
Потім були ще зустрічі, на яких у Інни душа наповнювалася світлом і добротою. Всеволод умів створювати особливу атмосферу затишку і очікування пригод.
Якось, вони сиділи у французькій кав’ярні і Всеволод зробив замовлення французькою, чим дуже здивував Інну.
– Ти замовив нам щось особливе?
– Так, справжні круасани, найсмачніші, як у Парижі, повір мені!
– Я не була у Парижі, Всеволоде, – Інна винувато усміхнулася, справді, які круасани там звідкіля їй знати.
– Вір мені! – підморгнув Всеволод.
– Я тобі вірю.
– Знаєш, це дивно пояснити… Але у французів є таке поняття «кудафудра», коли я вивчав французьку на факультеті, то навіть не вірив, що таке можливо. Це означає буквально «удар блисківки» або у переносному значенні – кохання з першого погляду.
– Ова–ва!
– Так! Так от, коли торкнулася моєї руки тоді, коли я був непритомним, я відчув твою присутність. Пам’ятаєш, то ж була тоді ти?
Інна мало не похлинулася кавою. Звідки він знає, що вона тоді взяла його за руку. Це неможливо!
– Так от, Інно, я тоді знав, що ти поряд, і відчув навіть твої бузкові парфуми, якими ти пахнеш зараз. І якими ти не користуєшся на роботу, бо це заборонено правилами. Виходь за мене!
Вони ще певний час сиділи отак, один напроти одного у затишній кав’ярні, де тихо лунав спів Піаф, не відриваючи погляду, він накрив долонею її руку і знав, що вона, ймовірніше за все, погодиться, адже це було справжнє оте, що французи називають кумедним висловом «кудафудра».