Переклав Василь Буколик

Дійові особи:
Карл-Фрідріх-Гієронім фон Мюнхгаузен – барон.
Марта – його жінка.
Якобіна фон Мюнхгаузен – його дружина, баронеса.
Теофіл фон Мюнхгаузен – його син.
Томас – слуга.
Бургомістр.
Рамкопф – адвокат.
Суддя.
Пастор.
Фельдфебель.
Музикант.
Містяни.
Дія відбувається в одному з численних німецьких князівств XVIII сторіччя.

Частина перша
Картина перша
Простора вітальня в будинку барона Мюнхгаузена. Стіни прикрашені численними картинами, які зображають барона під час його знаменитих мандрів і подвигів. Тут само розвішені голови й роги звірів, що їх підстрелив барон.
У центрі вітальні – великий камін. Поряд – шафи, заповнені книжками в дорогих палітурках. У правому кутку вітальні – клавесин. У глибині – сходи, які ведуть у кабінет барона. Біля сходів – велетенський годинник із маятником.
Слуга Томас вводить Пастора.
Томас. Прошу вас, пане пастор. Пан барон зараз спуститься.
Пастор. Добре, я зачекаю.
Томас робить спробу піти, Пастор зупиняє його.
Слухай-но, твій господар і є той самий барон Мюнхгаузен?
Томас. Так, пане пастор. Той самий.
Пастор (вказуючи на роги й опудала). А це, отже, його мисливські трофеї?
Томас. Саме так.
Пастор. І цей ведмідь? (Вказує на опудало.)
Томас. Так, пане пастор. Пан барон упіймав його минулої зими.
Пастор. Упіймав?
Томас. Саме так! Пан барон пішов до лісу на полювання і там зустрівся з цим ведмедем. Ведмідь кинувся на нього, а оскільки пан барон був без рушниці…
Пастор. Чому без рушниці?
Томас. Я ж кажу: він пішов на полювання…
Пастор (розгублено). А? Ну-ну… Далі.
Томас. І коли ведмідь кинувся на нього, пан барон схопив його за передні лапи, стиснув їх і тримав так, доки той не помер.
Пастор. З чого ж він помер?
Томас. З голоду… Ведмідь, як відомо, живиться взимку тим, що смокче лапу, а позаяк пан барон позбавив його такої змоги...
Пастор (з усмішкою). І ти в це віриш?
Томас. Звичайно, пане пастор. (Вказуючи на ведмедя.) Та ви самі погляньте, який він худий.
Пастор. Гаразд, іди…
Томас виходить. Пастор допитливо оглядає вітальню, пильно роздивляється книжки. Стінний годинник раптом видає негучне шипіння, потім б’є тричі. Відразу нагорі в кабінеті лунають два пістолетні постріли. Пастор здригається перелякано притискається до стіни. Швидко входять Томас і Марта.
Томас. Фрау Марто, я не розчув, котра година?
Марта. Годинник пробив тричі, барон двічі… Отже, всього п’ята.
Томас. Тоді я ставлю смажити качку.
Марта. Так, пора.
Із свого кабінету сходами збігає Мюнхгаузен. Йому років п’ятдесят, він бадьорий і енергійний: молодецькі вуса, біла перука з косичкою, за поясом пістолет.
Мюнхгаузен. Так, дорогі мої, шоста година! Пора вечеряти!
Марта. Не лякай нас, Карле. Ти вистрелив двічі.
Мюнхгаузен (дивиться на годинник). А котра на цій черепасі? Ох, дідько, я думав, вона вже доповзла до четвертої…Гаразд, додамо годинку. (Дістає з-за пояса пістолет.)
Марта (хапає його за руку). Карле, не треба. Хай буде п’ята! У Томаса ще не готова вечеря.
Мюнхгаузен. Але я голодний! (Стріляє, пістолет дає осічку.) От, хай йому біс, вийшло – пів на шосту…Гаразд! (Томасові.) Поквапся, маєш у запасі півгодини!
Томас іде. Тремтливий Пастор виходить зі сховку.
Марта (помітивши Пастора). У нас гості, Карле.
Мюнхгаузен. А, дорогий пастор! Радий бачити вас у своєму домі.
Пастор (усе ще наляканий). Я теж… радий вас бачити, бароне. Я приїхав, тому що отримав від вас листа, в якому…
Мюнхгаузен. Знаю-знаю, адже я сам його написав. Отже, ви отримали листа і приїхали. Дуже мило з вашого боку. Як дісталися?
Пастор. Дякую, добре.
Мюнхгаузен. Адже ви з Ганновера, чи не так?
Пастор. Цілком вірно.
Мюнхгаузен. Вас не захопив у дорозі дощ?
Пастор. Ні. Хмари почали збиратись, але потім…
Мюнхгаузен. Так-так, я їх розігнав… Та ви сідайте!
Пастор сідає.
А проте ні, спочатку я хочу вас познайомити з дружиною.
Пастор встає.
Це – Марта!
Пастор. Дуже приємно, баронесо.
Мюнхгаузен. На жаль, вона – не баронеса. Вона просто – моя дружина.
Пастор. Вибачте…
Мюнхгаузен. Ми не повінчані. Саме тому я і просив вас приїхати. Ви б не згодилися здійснити над нами цей святий обряд?
Пастор. О, це велика честь для мене… Але…
Мюнхгаузен. Що?
Пастор. Я хотів запитати… Я хотів поцікавитися, чому ви вибрали саме мене? Хіба у вас у місті немає свого священика?
Мюнхгаузен. Є, але він відмовляється нас вінчати!
Пастор. Чому?
Мюнхгаузен. Тому що – дурень!
Марта (перебиваючи). Карле, ну навіщо ти так зразу?! (Пасторові.) Ми вам усе пояснимо, але пізніше… Спочатку – вечеря!
Мюнхгаузен. Так-так, звичайно. (Дивиться на годинник.) Чи не правда, пасторе, дивовижно повільна машина? Як вона примудряється відлічувати століття, просто не розумію… Де ж Томас?
Марта. Він тільки-но поставив смажити качку.
Мюнхгаузен. Мила, піди поквап вогонь. Передай йому – у нас гість!
Марта. Добре, милий! (Виходить.)
Мюнхгаузен. Хочете оглянути мою бібліотеку, пасторе?
Пастор. З задоволенням! Я вже звернув на неї увагу. Маєте рідкісні книжки.
Мюнхгаузен. Так! І багато з автографами…
Пастор. Як приємно.
Мюнхгаузен (дістає з полиці фоліант). От, наприклад, Софокл.
Пастор. Хто?!
Мюнхгаузен. Софокл. Це найкраща його трагедія – «Цар Едип». Із дарчим написом.
Пастор. Кому?!
Мюнхгаузен. Ну, мені, звісно…
Пастор (рішуче). Вибачте, бароне… Я багато начуваний про ваші… про ваші, так би мовити, дивацтва… Але дозвольте вам усе-таки сказати, що цього не може бути!
Мюнхгаузен (простягаючи книжку). Та ось же… «Дорогому Карлові Мюнхгаузену від того, хто його любить…» Ви читаєте по-давньогрецькому? Дивіться!..
Пастор. І дивитися не стану!
Мюнхгаузен. Але чому?
Пастор. Тому що цього не може бути! Він не міг вам писати!
Мюнхгаузен. Та чому, чорт забирай!? Ви його плутаєте з Гомером. Гомер справді був незрячим, а Софокл чудово бачив і писав.
Пастор. Він не міг вам написати, тому що жив у Давній Греції!
Мюнхгаузен. І я жив у Давній Греції.
Пастор (обурено). Ну, знаєте ж…
Мюнхгаузен. Скажу вам по секрету, пасторе: цілком імовірно, що і ви жили в Давній Греції. Просто ви цього не пам’ятаєте, а я пам’ятаю.
Пастор. Брéхні! Доведіть!
Мюнхгаузен. Господи, я ж вам доводжу… (Знову простягає книгу.) Ці ваші сумніви необґрунтовані, а в моїх руках – документ!
Входить Томас із тацею. Його супроводжує Марта.
Марта. Вечеря готова! Сподіваюся, ви не знудилися тут, пасторе?
Мюнхгаузен. Ні, ми мило бесідували. Я показував пасторові цей папірус.
Марта. Який тобі подарував Софокл?
Мюнхгаузен. Так, «Царя Едіпа».
Марта (сумно). Бідний Едіп. Як вони гнали його – сліпого, старого…у зливу…
Мюнхгаузен. Ну-ну… Не згадуй! Я ж просив тебе не дивитись…
Пастор (перелякано дивиться на Марту). Господи, куди ж я потрапив?
Мюнхгаузен. Ви потрапили в хороший дім, пасторе. Тут весело! І до того ж смачно годують. (Розглядає тацю.) Зелень, шинка, риба… А де качка, Томасе?
Томас. Вона ще не досмажилась, пане барон.
Мюнхгаузен (обурено). Досі?! Та що ж воно?.. Нікому нічого не можна доручити. Усе доводиться робити самому. (Знімає зі стіни рушницю.) Подивись, Томасе, вони летять?
Томас (зазирнувши у вікно). Летять, пане барон. Якраз зграя над нашим будинком.
Мюнхгаузен. Командуй! (Хапає зі столу блюдо, підбігає до коминка, запихає туди рушницю.)
Томас. Увага! Плі!
Мюнхгаузен стріляє. Чутно шум падіння птаха. Барон підставляє блюдо і витягає з коминка смажену качку.
Мюнхгаузен (відщипнувши шматочок). О!.. Смачно… Вона добре просмажилася, пасторе.
Пастор (іронічно). Бачу, бароне… Вона, здається, і соусом дорогою облилася…
Мюнхгаузен. Так?.. Як це мило з її боку… Отже, прошу до столу!
Пастор. Ні, пане бароне, щось пропав мій апетит. До того ж я поспішаю… Прошу вас, ще раз викладіть мені суть вашого прохання.
Мюнхгаузен. Прохання просте: я хочу повінчатися з жінкою, яку кохаю. З моєю милою Мартою. З найвродливішою, найрозумнішою, найніжнішою… Господи, навіщо я пояснюю – ви ж її бачите!
Пастор. І все-таки, чому ваш місцевий пастор відмовляється?
Мюнхгаузен. Він каже, що я вже одружений.
Пастор. Одружений?!
Мюнхгаузен. Власне! І от через цю дурницю він не хоче поєднати нас із Мартою!.. Як воно?! Свинство, чи не правда?!
Марта. Почекай, Карле… (Пасторові.) Річ у тім, що барон уже мав дружину, але вона пішла.
Мюнхгаузен. Вона втекла від мене два роки тому.
Пастор. Правду кажучи, я б теж це зробив.
Мюнхгаузен. Тому я і одружуюся не з вами, а з Мартою.
Пастор. На жаль, бароне, я вам нічим не зможу допомогти!
Мюнхгаузен. Чому?
Пастор. При живій дружині ви не можете одружитися вдруге.
Мюнхгаузен (здивовано). Ви пропонуєте її вбити?!
Пастор. Боже збав! (Марті, розпачливо). Пані, ви – розсудливіша людина. Поясніть баронові, що його прохання нездійсненне.
Марта (сумно). Нам здавалося, є якийсь вихід… Можливо, ви б могли допомогти баронові розлучитися з колишньою дружиною?
Пастор. Церква противиться розлученням!
Мюнхгаузен. Ви ж дозволяєте розлучатися королям?
Пастор. Як виняток. В особливих випадках… Коли це потрібно, скажімо, для продовження роду…
Мюнхгаузен. Для продовження роду потрібне потрібно зовсім інше!
Пастор (рішуче). Дозвольте мені попрощатися.
Мюнхгаузен (узяв Пастора під руку, зазирнувши в очі). Послухайте, пасторе, люди, які порадили мені звернутися до вас, говорили про вас як про розумного й освіченого священика. Ви не можете не розуміти, що через ці дурнуваті умовності страждають дві хороші людини. Церква повинна благословляти кохання!
Пастор. Законне!
Мюнхгаузен. Будь-яке кохання законне, якщо це – кохання!
Пастор. Дозвольте з цим не погодитися!
Марта (Пасторові). Що ж ви нам порадите?
Пастор. Що я можу порадити, пані?.. Живіть як живете, але за людськими й церковними законами дружиною барона вважатиметься та дружина, якої немає!
Мюнхгаузен. Маячня якась!.. Отже, ви, служитель церкви, пропонуєте нам жити у брехні?!
Пастор (посміхнувшись). Дивно, що вас це лякає... Мені здавалося, брехня – ваша стихія!
Мюнхгаузен. Я завжди кажу тільки правду…
Пастор (у гніві). Припиніть, бароне!.. Годі клеїти дурня! Ви по вуха у брехні, ви купаєтеся в ній наче в калюжі… Це – гріх!.. Я читав на дозвіллі вашу книжку… О Боже! Що за бредні ви наскладали!
Мюнхгаузен. Я читав вашу – вона не ліпша.
Пастор. Яку?
Мюнхгаузен. Біблію. Там теж багато сумнівних речей… Створення Єви з ребра… Ноєвий ковчег…
Пастор. Ці дива створив Бог!!!
Мюнхгаузен. А чим я гірший? Бог, як відомо, створив людину за своєю постаттю і подобою.
Пастор. Не всіх!!!
Мюнхгаузен. Бачу. Створюючи вас, він, очевидно, відволікся од першоджерела.
Пастор (ошаліло). Ви… Ви!.. Чудовисько! Проклинаю вас! І нічому не вірю… Чуєте?! Нічому!.. Усе це (жест) – брехня! І ваші книжки, і ваші качки, і ці роги, і голови – усе обман! Нічого не було! Чуєте?.. Усе брехня!..
Мюнхгаузен уважно дивиться на Пастора, потім мовчки бере з полиці молотка, починає забивати цвяха у стіну.
Марта. Не треба, Карле!
Мюнхгаузен. Ні, ні… Тут я повішу його голову, інакше мені знову не повірять!..
Пастор. На все добре, пані! Дякую за гостинність!
Пастор квапливо вибігає. Марта підходить до клавесина, опускає голову.
Мюнхгаузен стає обіч, починає одним пальцем награвати якийсь веселий мотив. Марта плаче.
Мюнхгаузен. А оце – нерозумно! Дарувати сльози кожному пасторові надто марнотратно.
Марта. Це – четвертий, Карле…
Мюнхгаузен. Покличемо п’ятого, шостого… двадцятого.
Марта. Двадцятий вже приїде на мій похорон. Нас ніколи не повінчають.
Мюнхгаузен. Невже це тобі так важливо?!
Марта. Не мені… Але є люди, Карле. Вони шепочуться за моєю спиною, вони тикають пальцем: «Он пішла утриманка цього божевільного барона!» Наш священик мовив, що більше не пустить мене до кірхи.
Мюнхгаузен. Падлюка! За це Бог не пустить його до раю! Йому ж гірше!
Марта. Вибач мені, Карле, я знаю, ти не любиш чужих порад… Але, можливо, ти щось робиш не так?! Га? Може, цю розмову з пастором треба було провадити якось інакше?
Мюнхгаузен. Хіба мушу змінюватися через якогось ідіота?!
Марта. Не на зовсім!.. Тимчасово! Прикинутись! Стати таким, як усі…
Мюнхгаузен. Як усі?! Що ти кажеш?.. Як усі… Не рухати час, не жити в минулому і майбутньому, не літати на ядрах, не полювати на мамонтів?.. Та ніколи! Що я – схиблений?
Марта. Але заради мене…
Мюнхгаузен. Саме заради тебе! Якщо я стану таким, як усі, ти ж мене розкохаєш!
Марта (непевно). Не знаю…
Мюнхгаузен. Знаєш! І годі про це… Вечеря на столі.
Марта. Ні, милий, щось не хочеться. Я втомилась. Піду приляжу.
Мюнхгаузен. Добре, дорога. Поспи. Зараз я зроблю ніч. (Підходить до годинника, переставляє стрілки на дванадцяту.) Так?
Марта. Так, дякую, милий. (Іде.)
Мюнхгаузен сідає до клавесина, задумливо бренькає по клавішах. Входить Томас із тацею.
Томас (гучно). Пане барон…
Мюнхгаузен. Тс-с-с!.. Чого ти волаєш уночі?
Томас (пошепки). Я хотів сказати: качка готова.
Мюнхгаузен (пошепки). Відпусти її! Нехай літає!..
Чути хлопання крил. Годинник б’є дванадцять разів, і настає темрява.


Картина друга

Будинок баронеси Якобіни фон Мюнхгаузен. Багата обстановка. На стінах численні портрети пращурів. Останній із портретів завішено чорною вуаллю. Сидячи у кріслі, баронеса слухає оповідь пана фон Рамкопфа, чоловіка середніх літ, у перуці і з забинтованим лобом.
Її син Теофіл фон Мюнхгаузен – молодий чоловік у строї корнета – нервово ходить кімнатою.
Рамкопф (закінчуючи оповідь). …Він так і сказав: «Відпустіть її, нехай літає!»
Баронеса. А далі?
Рамкопф. Далі стало темно, і мені на голову вилили печеню.
Теофіл. Жахливо! Жахливо! До чого ми докотилися – шляхтич підслуховує під вікнами.
Рамкопф. По-перше, я не підслуховував, а випадково почув цю розмову. По-друге, баронесо, ви ж самі просили…
Баронеса. Звичайно. (Синові.). Тео, негайно вибачся! Пан Рамкопф заради нас ризикував собою, навіть потерпів… (Цілує Рамкопфа в лоба, морщиться.) Вам потрібно змінити пов’язку, Генріху, ця пропахла цибулею…
Теофіл (підходить до Рамкопфа). Вибачте, пане Рамкопф! (Простягає руку, той неохоче тисне.) Я сам не розумію, що кажу… Нерви! Господи, коли ж буде край цьому кошмарові?! Невже нічого не можна зробити?
Баронеса. Скоро повернеться бургомістр і скаже, що вирішили в Ганновері.
Теофіл. Що можуть вирішити урядники, мамо? Доки ми шукаємо захисту в закону, він, урешті, повінчається з цією дівкою. Треба діяти! Негайно! Пане Рамкопф, ви друг нашої родини, ви зворушливо дбаєте про нас, зробіть же ще один крок.
Рамкопф. Усе, що від мене залежить!
Теофіл. Викличте його на дуель!
Рамкопф (перелякано). Ні! У жодному разі... По-перше, він мене вб’є, по-друге…
Баронеса (перебиваючи). Цього досить! (Синові.), Побійся Бога, Тео! Мова все-таки йде про твого батька!
Теофіл. Мамо, не нагадуй, будь ласка!.. Усі мої нещастя тільки від цього… Я маю вже дев’ятнадцять, а всього лише корнет, і жодної перспективи… Навіть на маневри мене не допустили. Полковник заявив, що він відмовляється приймати донесення від барона Мюнхгаузена… Коли на повірці викрикують моє прізвище, солдати кусають губи, аби не розреготатися!
Баронеса. Бідний хлопчик! І все-таки ти можеш гордо носити своє прізвище, воно – одне з найдавніших у Німеччині. (Вказуючи на портрети.), Ось твої пращури: лицарі хрестових походів, гофмаршали його величності…
Теофіл. І нарешті, цей! (Підходить до останньої картини, зриває вуаль – з портрета дивиться усміхнений Мюнхгаузен, який піднімає себе за волосся з болота.) Чому ти не викинеш цю мазанину?
Баронеса. Чим вона тобі заважає?
Теофіл. Вона мене бісить. (Хапається за шпагу.) Порубати б її на шматки!
Баронеса (перелякано). Не смій! Він стверджує, що це – робота Рембрандта.
Теофіл. Дурня собача!
Баронеса. Звісно!.. Але аукціонери пропонують за неї десять тисяч.
Рамкопф. То продайте.
Баронеса. Продати – означає визнати, що це правда. (Закриває картину вуаллю.) Заспокойся, Тео!
Входить Бургомістр. На ньому дорожній костюм, він щойно повернувся з Ганновера.
Бургомістр. Добрий вечір, панове! (Цілує руку Баронесі.) Ви, як завжди, чарівні! (Тисне руку Рамкопфові.) Бачу вашу нову карету Рамкопфе: червоне дерево, синій оксамит – безодня смаку! (Кивнувши Теофілові.) Як справи, корнете?.. Бачу, що добре!
Баронеса (похмуро). Судячи з багатства компліментів, ви повернулися з поганою новиною.
Бургомістр. Ну чому?.. Усе не так погано, панове, усе не так погано… Я мав довгу бесіду з суддею Ганновера, а той мав довгу бесіду з єпископом, а той теж мав попередню бесіду з якоюсь дуже важливою особою…
Теофіл (похмуро). Ймовірно, з Богом?
Баронеса (сердито). Тео!..
Бургомістр. Так, мій друже, може бути, може бути…
Рамкопф. То й що ж вони всі вирішили?
Бургомістр. Суддя вважає, що, на жаль, поки немає достатніх підстав для конфіскації помістя барона і передачі його під опіку спадкоємця.
Рамкопф. Немає підстав? Чоловік зруйнував сім’ю, вигнав дружину з дитиною!
Бургомістр. Наскільки я знаю, вони самі пішли.
Баронеса. Так! Але хто може жити з такою людиною?
Бургомістр. Бачите, фрау Марта – може…
Рамкопф. Але це – коханка! Панове, уточнімо! Маєш коханку – на здоров’я! Усі мають коханок. Але ж не можна допускати, аби з ними одружувались. Це аморально!
Бургомістр. Отут-то ми й підійшли до найсумнішого повідомлення: його величність герцог задовольнив клопотання барона про розлучення.
Баронеса (упалим голосом). Не може бути!
Бургомістр. На жаль! Останній тиждень його величність перебував у певній конфронтації з її величністю… Кажуть, вона його застукала з якоюсь фрейліною, і це було щось жахливе… (Робить значущий жест.) Будучи в певному збудженні, герцог підписав декілька клопотань про розлучення зі словами: «На волю! Усіх – на волю!..» Тепер, якщо духовна консисторія затвердить це рішення, барон може одружитися вдруге…
Теофіл. Так! Догралися! (Рамкопфові.) Ви надалі відмовляєтеся од дуелі?
Рамкопф. Та почекайте, Теофіле!
Теофіл. Чекати більше не можна! Якщо ви відмовляєтесь, я сам його викличу. Ви будете моїм секундантом.
Рамкопф. У жодному разі!
Теофіл. Чому?
Рамкопф. По-перше, він уб’є і секунданта, по-друге…
Баронеса (владно). Припиніть! (Бургомістрові.) Він не має права одружуватись. Божевільним не можна одружуватися! Це протизаконно. І ви як бургомістр мусите це заборонити!
Бургомістр. Баронесо, розумію ваш гнів, але що я можу зробити? Оголосити людину божевільною доволі важко. Треба мати вагомі аргументи.
Рамкопф. Добре! Зараз я вам прочитаю один документ, і ви чесно скажете, його склала людина при здоровому глузді чи ні? (Дістає з кишені папір.) Це я поцупив у будинку барона…
Теофіл. Жахливо! До чого ми докотилися: шляхтич поцупив папірець?
Рамкопф (нервово). Та замовкніть ви, нарешті! Яке нетерпіння… Викапаний батько!.. Отже!.. (Читає.) «Порядок денний барона Карла-Фрідріха-Гієроніма фон Мюнхгаузена на тридцяте травня тисяча сімсот сімдесят шостого року…»
Бургомістр. Цікаво!
Рамкопф. Вельми!.. (Читає.) «Побудка – шоста година ранку!» (Значущий погляд у бік Бургомістра.)
Бургомістр. Не карається!
Рамкопф. Ну, знаєте ж…
Бургомістр. Ні, я згоден, прокидатися так рано для людей нашого кола протиприродно, але…
Баронеса. Читайте далі, Генріху!
Рамкопф (читає). «Четверта година ранку – розгін хмар, установлення хорошої погоди». Що ви на це скажете?
Бургомістр. Дайте-но. (Бере папір.) Справді – «розгін хмар»… (Поглянувши у вікно.) І як на зло, сьогодні чисте небо…
Теофіл. Ви хочете сказати, що це його заслуга?
Бургомістр. Я нічого не хочу сказати, Теофіле. Просто зауважую, що сьогодні – чудовий день. Не маю жодних підстав стверджувати, що він розігнав хмари, але і казати, що він НЕ розігнав хмар, означає суперечити тому, що бачиш.
Баронеса. Ви смієтеся з нас?
Бургомістр. Що ви, баронесо?! Я цілковито на вашому боці. Просто мені здається, що така експропріація барона вряд чи вийде… Людина з його послужним списком, його заслугами перед вітчизною… Не думаю, аби герцог на це погодився!.. Тому, можливо, ліпше не влаштовувати скандалів і погодитися на розлучення?!
Баронеса. Ніколи!
Бургомістр. Майно і посаг лишаться за вами… Ви будете вільні. Зможете жити з коханою людиною.
Баронеса. Я і без розлучення можу жити з коханою людиною. А баронові місце в лікарні або у в’язниці! Читайте далі, Генріху!
Рамкопф (читає). «З восьмої до десятої – ПОДВИГ»!..
Бургомістр. Як це розуміти?
Рамкопф. Це означає, що з восьмої до десятої ранку в нього заплановано подвиг… Що ви скажете про людину, яка щодня вирушає на подвиг, наче на службу?!
Бургомістр. Я сам служу, пані. Щодня на дев’яту мені потрібно йти до магістрату… Не скажу, що це подвиг, але взагалі щось героїчне в цьому є…
Баронеса. Годі! Ви знущаєтесь!
Бургомістр. Аж ніяк. Я просто хочу об’єктивно розібратись.
Теофіл. До дідька вашу об’єктивність!
Рамкопф. Почекайте, панове! Заспокойтеся… Зараз ми дійшли до цікавого пункту… Поглянемо, що ви на це скажете, пане бургомістр… (Читає.) О шістнадцятій нуль-нуль – ВІЙНА З АНГЛІЄЮ»!..
Бургомістр (сумно). Господи, чим же ж йому Англія не вгодила?..
Баронеса. Одна людина оголошує війну цілій державі!.. І це нормально?!
Бургомістр. Ні. Це вже – дещо!.. Це, певне, можна розглядати як порушення громадського порядку.
Теофіл. Нарешті!
Бургомістр. Я ж кажу, що стараюся зберегти об’єктивність. Що каране, те каране… (Підходить до вікна, кричить.) Пане фельдфебель!
Входить фельдфебель.
Пане фельдфебель, терміново розшукайте барона Мюнхгаузена і приведіть його сюди! Якщо він чинитиме спротив, застосуйте силу!
Фельдфебель. Слухаюся! (Виходить.)
Бургомістр (збуджено). Мене призначено бургомістром, аби в місті був порядок, і в місті буде порядок! Війна – це не жарти! Війна є війна! Обіцяю вам: якщо це так, барон буде суворо покараний!
Баронеса. Слава Богу, і ваші нерви не витримали!
Бургомістр (Рамкопфові). Генріху, як адвокат, скажіть, що йому загрожує?
Рамкопф. Чесно кажучи, навіть і не знаю… У кодексі не передбачено такого випадку.
Баронеса. Двадцять років в’язниці! Я вимагаю – двадцять років! Стільки, скільки я була за ним заміжньою.
Теофіл. Для мене і це не порятунок… В’язниця, лікарня… Однаково скандал, плітки – і мені все життя залишатися корнетом!.. Пане бургомістр, давно хочу запитати: я можу змінити прізвище?
Бургомістр. Звісно. Одружіться і візьміть прізвище дружини.
Теофіл. Легко сказати – одружіться! А хто піде за Мюнхгаузена?!
Бургомістр. Візьміть прізвище вашої матінки. Теофіл фон Дуттен – красиво!
Баронеса. Припини, Тео!.. Однаково говоритимуть: «Це той фон Дуттен, який колишній Мюнхгаузен». Лише привід для жартів.
Теофіл (розпачливо). Значить, немає виходу? Ні! Дуель, тільки дуель!..
Входить фельдфебель. Його перука зсунута, під оком величезний синець.
Фельдфебель. Він іде, пане бургомістр?
Бургомістр. Що з вами?
Фельдфебель. Ви веліли застосувати силу…
Бургомістр. Вам, а не йому!.. Де його знайшли?
Фельдфебель. Він сидів у трактирі.
Рамкопф (посміхаючись). Дивне місце для проведення війни.
Входить Мюнхгаузен. На ньому військовий стрій, шпага.
Мюнхгаузен (весело). Добрий день, панове!.. (Дружині.) Здрастуй, Якобіно!
Та відвертається.
Пане Рамкопф!
Той відвертається.
Здрастуй, сину!
Теофіл розлючений відбігає в куток.
Ви покликали мене помовчати?!
Бургомістр. Це я вас покликав, дорогий Карле… Мені тут повідомили доволі дивну новину… Навіть не знаю, як і сказати. Ну… буцімто ви… оголосили війну… Англії…
Мюнхгаузен (діставши годинника). Поки ще ні. Війна розпочнеться о четвертій годині, якщо Англія не виконає умов ультиматуму.
Бургомістр. Ультиматуму?
Мюнхгаузен. Так! Тиждень тому я їм надіслав ультиматум!
Бургомістр (нервово). Кому «їм»? Висловлюйтеся зрозуміліше!
Мюнхгаузен. Королю Ґеорґові й парламентові. Я зажадав від них припинити безглузду війну з північноамериканськими колоністами й визнати їхню незалежність. Термін ультиматуму спливає сьогодні о шістнадцятій нуль-нуль. Якщо мої умови не буде прийнято, я розпочну війну!
Рамкопф. Цікаво, як це виглядатиме? Ви станете палити по них звідси з рушниці чи підете врукопашну?
Мюнхгаузен. Методи провадження кампанії – військова таємниця! Я не можу її розголошувати, тим більше у присутності цивільних!
Бургомістр (рішуче). Так!.. Пане барон, я думаю, немає сенсу продовжувати цю безплідну розмову. Надіславши ультиматум, ви тим самим перейшли всілякі межі! (Кричить.) Війна – це не покер! Її не можна оголошувати коли заманеться! Вас арештовано, пане бароне!.. Фельдфебелю, прийміть від пана барона шпагу!
Фельдфебель (нерішуче). Якщо він віддасть…
Мюнхгаузен. Пане бургомістре, не робіть дурниць. Я знаю, ви гідна людина, у душі ви теж проти Англії…
Бургомістр. Це нікого не стосується!
Мюнхгаузен. Моя війна теж стосується тільки Англії й мене.
Бургомістр. Бароне! Як старший за званням наказую здати шпагу!
Теофіл (рішуче підійшов до батька). Пане барон, я викликаю вас на дуель!
Бургомістр (нервово), Почекайте, Теофіле! (Мюнхгаузенові.) Здайте шпагу!
Теофіл (вихопив шпагу). Бороніться!
Мюнхгаузен (сердито). Та розберіться ви між собою, врешті-решт!
Вбігає Томас.
Томас. Пане барон, ви просили вечірню газету!
Мюнхгаузен. Ну ж бо? (Бере газету, переглядає, мовчки простягає Бургомістрові.)
Той дивиться в газету.
Теофіл. Що там ще?
Бургомістр (упалим голосом). Англія визнала незалежність Америки.
Мюнхгаузен (поглянувши на годинника). За десять четверта!.. Встигли!.. Їхнє щастя! (Усім.) Салютую! (Іде у супроводі Томаса.)
Рамкопф. Немислимо!
Баронеса (Бургомістрові). Ви його відпустили?
Бургомістр. А що я міг?..
Рамкопф. Але ж це жахливий збіг!
Баронеса. Ви не бургомістр, ви – ганчірка!
Бургомістр. Пані, ну що ви від мене хочете? Англія здалася…
Затьмарення


Картина третя

Просторе приміщення міського суду. У центрі крісло, яке займає ганноверський Суддя – літній чоловік у мантії й пишній перуці. Поруч нього сидять Бургомістр і Пастор. Трохи попереду – Баронеса, Рамкопф і Теофіл. На другому боці – Мюнхгаузен. У глибині сцени за клавесином сидить Музикант.
Суддя. Оголошую судове засідання у справі про розлучення барона Карла-Фрідріха-Гієроніма фон Мюнхгаузена і баронеси Якобіни фон Мюнхгаузен відкритим!
Музикант заграв гімн герцогства Ганноверського. Усі стоячи вислухали його.
Пане бургомістр, прошу вас!
Бургомістр (звертаючись до глядачів). Панове! З великим хвилюванням я приступаю до своєї промови. Процес, на якому ми з вами присутні, воістину можна назвати незвичайним і навіть унікальним, бо в кожному місті Німеччини люди одружуються, але не в кожному дозволені розлучення. Саме тому перше слово подяки наш магістрат складає його величності герцогові Ґеорґу, чий наймилостивіший підпис дозволив нам стати свідками цього свята свободи й демократії!
Оплески.
Панове! Нам випало щастя жити в освіченому вісімнадцятому сторіччі, яке назавжди скинуло з себе лахміття середньовіччя, що прикривало духовне невігластво і мракобісся інквізиції. Скільки трагедій описує нам історія, скільки криків відчаю долинають до нас із глибини віків – це крики подружжів, позбавлених змоги розстатися! Згадаймо історія англійського короля Генріха Восьмого, вимушеного послати на плаху свою дружину Анну Болейн і сокирою ката розрубати узи невдалого шлюбу. Згадаймо Йоанну Першу, Неаполітанську, яка через кохання до іншого повісила власного чоловіка на шовковому шнурі, який сама ж і сплела…
Ні, панове, ми не католики, чиє застаріле святенництво не дозволяє подружжю розстатися, коли померли їхні почуття. Але ми, слава Богу, і не магометани, чиє духовне невігластво дозволяє мати кілька дружин там, де достатньо однієї. Ми – лютерани, і вчення, яке заповів нам Лютер, говорить: «Невірне – хай буде знищене, істинне – хай буде узаконене!» (Сідає.)
Суддя (Пасторові). Ваша превелебносте, ви бажаєте сказати?
Пастор (встаючи). Я з великим інтересом вислухав промову пана бургомістра і дякую йому за слова, сказані на адресу духовної консисторії. Одначе дії церкви не можна б було визнати гуманними, якби вона, благословляючи розрив подружжя, не спробувала би спершу його поновити. Тому зараз, звертаючись із цієї високої кафедри, я хочу сказати: діти мої! Послухайте свого духовного пастиря. Відкрийте нам причини, що спонукали вас розірвати злуку, яку благословив Бог. Хай не збентежать вас ці стіни й мантії, тут не суд, а сповідь, і каяття є благо! (Сідає.)
Рамкопф (встаючи). Ваше ясновельможносте, дозвольте?
Суддя киває на знак згоди.
Панове! Я є адвокатом баронеси й хотів би стисло викласти суть справи, опускаючи, природно, ті пікантні подробиці, які б могли поставити мою підзахисну в незручне становище. Отже, двадцять років тому тут, у Ганновері, випадково зустрілися молодий барон Карл фон Мюнхгаузен і баронеса Якобіна фон Дуттен. Він мав двадцять п’ять, вона ще менше, він унтер-офіцер, вона гарна, вони мовби створені одне для одного… Їх повінчали в Ганноверському соборі, й невдовзі, у результаті тих пікантних подробиць, про які я обіцяв не говорити, у них народився хлопчик Теофіл, нині син позивача і відповідачки, наш юний корнет.
Теофіл (невдоволено). Причому тут «корнет»?
Суддя. Панове, прошу не перебивати!
Рамкопф. Я продовжую… Чи кохали подружжя одне одного? Безумовно! Але ні, їхнє життя не протікало тихо і безтурботно. Дивний характер пана Мюнхаузена, його схильність до перебільшень і безглуздих фантазій часто затьмарювали подружнє щастя. Звертаю увагу суду на той факт, що фантазії барона спалахували саме тоді, коли в нього з’являвся інтерес на стороні. Варто виникнути мимолітному захопленню, Мюнхгаузен тут же починав полювати на тигрів, літати на ядрах і тому подібному… Панове! Усякий чоловік, повертаючись додому після тижневої відсутності, намагається ошукати дружину, але не всякий додумається до того, аби стверджувати, що він був на Місяці! І все-таки моя смиренна беззахисна підзахисна намагалася заплющувати на це очі. Вона гасила пожежу обурення в ім’я тепла родинного вогнища. Проте в останній рік, коли пан Мюнхаузен зустрівся з одною дівицею на ім’я Марта, дочкою аптекаря, його дивацтва сягнули апогею. Він став літати до зірок, бесідувати з Сократом і листуватися з Шекспіром. Цього вже жодна нормальна людина витримати не може! І баронеса покинула замок. От і вся історія! Вам, шановні судді, вирішувати, хто винен у спаплюженні священних уз Гіменея! Щодо вас, пане Мюнхгаузен, то баронеса доручила мені сказати вам такі слова: «Карле! Я і зараз готова все вибачити! Схаменися, покайся, змирися, і я знову притисну тебе до своїх грудей!» (Сідає, задоволений промовленим.)
Суддя. Дякую вам, пане Рамкопф! Пане барон, прошу вас.
Мюнхгаузен (скочивши). Панове! Я приголомшений промовою пана Рамкопфа, особливо його останнім реченням. Одначе я змушений од нього відмовитись, бо майже все, що сказав захисник, на жаль, не відповідає істині. Наш шлюб, як це не дивно, розпочався задовго до нашого народження: рід Мюнхгаузена давно мріяв поріднитися з родом фон Дуттен, тому, коли в них народилася дівчинка, то я, своєю чергою, народився не лише хлопчиком, але й чоловіком. Нас познайомили ще в колисці, й моя дружина мені відразу не сподобалася, про що я й заявив, тільки-но навчився розмовляти. На жаль, до моїх слів не прислухались, і, заледве ми досягли повноліття, нас відвезли до церкви. Там на питання священика, чи готовий я взяти за дружину Якобіну фон Дуттен, я чесно відповів: «Ні!» І нас відразу повінчали. Після вінчання ми поїхали у весільну подорож: я – до Туреччини, вона – до Швейцарії, й три роки мешкали там у коханні й згоді. Потім, уже в Німеччині, ландграф Бранденбурзький запросив мене на бал-маскарад, де я танцював з однією чарівною особою в масці іспанки. Там само я заманив її до бесідки, спокусив, по чому вона зняла маску, і я побачив, що це моя власна дружина. Отже, якщо я зрадив, то передусім собі. Виявивши помилку, я відразу хотів подати на розлучення, та з’ясувалося, що в нас повинен хтось народитись. Як порядна людина, я не міг кинути дружину, поки дитина не досягне повноліття. Я повернувся служити до полку, здійснив декілька навколосвітніх подорожей, брав участь у трьох війнах, де був поранений у голову. Мабуть, через це виникла безглузда думка, що я зможу прожити решту днів у родинному колі. Я повернувся додому, провів три дні, спілкуючись із дружиною та сином, по чому негайно вирушив до аптекаря купити отрути. І тут – трапилося диво! Я побачив Марту… Найчудеснішу, найчеснішу, найпрекраснішу… Господи, навіщо я це говорю – ви ж усі знаєте її! Життя набуло сенсу! Я закохався вперше і, напевне, востаннє в житті, і я щасливий. Сподіваюся, що Якобіна все зрозуміє і, врешті-решт, порадіє разом зі мною… Нехай живе розлучення, панове! Воно руйнує брехню, яку я так ненавиджу!! (Сідає.)
Суддя. Баронесо, ви хочете щось додати по суті справи?
Баронеса (підводячись). …Важко говорити, коли на тебе дивляться стільки співчутливих очей. Розлучення огидне зовсім не тому, що розлучає подружжя, а тому, що чоловіка чомусь починають вважати «вільним», а жінку – «покинутою». Ні! Не принижуйте мене жалістю, панове! Пожалійте ліпше себе! Мій чоловік – небезпечна людина, панове!.. Я вийшла за нього заміж не з любові, а з почуття обов’язку перед країною… Двадцять років я смиряла його. Я тримала його в межах родинного життя і тим самим рятувала від нього життя всього суспільства! Тепер ви розрубуєте наші узи… Що ж! Виніть у наслідках тільки самих себе… Не страшно, що я самотня, страшно, що він – на свободі!!!
Оплески.
Суддя. Дякую вам. (Усім.) Отже, панове, подружжя виклало свої погляди по суті справи. Одначе тут присутній і третій учасник родинної драми… Теофіле фон Мюнхгаузен, ви хочете виступити?
Теофіл. Так, пане суддя.
Баронеса (синові). Тео, тримай себе в руках… Благаю!
Теофіл. Не хвилюйся, мамо… (Встає.) Шановний суд! Я буду по-військовому стислий. Ви хочете знати мою думку? Ось вона! (Дістав пістолета, скерував його на Мюнхгаузена.)
Усі перелякано скочили. Теофіл натиснув на курок, пролунало сухе клацання.
Не хвилюйтеся, панове! Я не вклав сюди кулі… Я зарядив свого пістолета гіркотою і презирством… (Сідає.)
Мюнхгаузен. Господи, яка вульгарність!
Бургомістр (скочив). Панове, заспокойтеся… Пане суддя, я думаю, що немає сенсу розпалювати пристрасті… Якщо такі шановні особи за двадцять років не знайшли шляхів до примирення, нерозумно сподіватися, що це станеться в останню секунду… Як ви вважаєте, ваша превелебносте?
Пастор. Погоджуюся з вами.
Суддя. Добре! Так… Пане барон, пані баронесо, попрошу підійти до мене й ознайомитися з розлучними листами.
Мюнхгаузен і Баронеса підходять до Судді, беруть листи, читають.
Мюнхгаузен. «Я, Карл-Фрідріх фон Мюнхгаузен, будучи при здоровому глузді і ясній пам’яті, добровільно розриваю шлюбні узи з Якобіною фон Мюнхгаузен і оголошую її вільною».
Баронеса. «Я, Якобіна фон Мюнхгаузен, уроджена фон Дуттен, будучи при здоровому глузді і ясній пам’яті, добровільно розриваю шлюбні узи з Карлом фон Мюнхгаузеном і оголошую його вільним».
Суддя. Скріпіть ці листи підписом… Поставте число. Передайте одне одному…
Мюнхгаузен і Баронеса підписують і передають листи.
Пане пастор, прошу вас здійснити обряд розторгнення священних уз…
Пастор. З тяжким серцем приступаю я до своєї місії, панове. Але така доля священика: він присутній не лише на хрестинах, але і на похоронах, ім’ям Бога поєднує закохані серця й ім’ям Бога повинен розлучити спустошені… Але хай ця гірка хвилина навіє у ваші душі не лише сум, але і надію на майбутню радість… Підійдіть до мене! Станьте поруч!
Мюнхгаузен і Баронеса підходять.
Зніміть обручки!
Вони знімають обручки, віддають їх Пасторові.
Ім’ям святої духовної консисторії оголошую вас вільними одне від одного! (Ребром долоні розводить колишнє подружжя.)
Рамкопф. Зупиніться, пане пасторе!
Сум’ятя.
Суддя. Що це означає?
Рамкопф (розмахуючи розлучним листом). Вибачте, пане суддя! Пробачте, пасторе, що я порушую ваше священнодійство, але ліпше це зробити зараз, аніж потому, коли ми переконаємося, що наш суд перетворено на ганебний фарс!
Суддя. Пане Рамкопф, добирайте вислови!
Рамкопф (підвищуючи голос). На ганебний фарс! Так! На ганебний… Я готовий вжити й міцніше слівце.. Пане суддя, прочитайте уважно розлучного листа барона Мюнхгаузена.
Суддя (бере листа, читає). «Я, Карл-Фрідріх-Гієронім…»
Рамкопф. Дату! Читайте дату!
Суддя. «Тисяча сімсот сімдесят шостий рік. Тридцять друге травня». Що?! (Мюнхгаузенові.) Ви помилилися, бароне.
Мюнхгаузен. Чому? Я поставив точне число.
Рамкопф. Такого числа немає!
Мюнхгаузен. Ну-ну, як це немає?... Мені-бо не розказуйте!
Бургомістр. Якщо вчора було тридцять перше травня, то сьогодні яке?
Мюнхгаузен. Тридцять друге… Ви тільки не хвилюйтеся, панове. Я вам зараз усе поясню… Це – моє відкриття…
Баронеса (істерично). Блазень! Божевільний!
Теофіл. Стрілятись! Негайно! З двох кроків!..
Мюнхгаузен. Та почекайте! Я ж поясню…
Суддя. Документ, підписаний такою датою, недійсний!
Пастор (Мюнхгаузенові) Будь проклятий! (Жбурляє обручки на підлогу.) Будь проклятий кожен, хто торкнеться тебе!
Бургомістр (розпачливо). Почекайте, пасторе… Панове… Що ви накоїли, бароне? Що ви накоїли?
Мюнхгаузен (стараючись перекричати шум). Панове, дайте мені сказати! Чому ви не хочете мене вислухати?
Суддя. Суд ображено! Оголошую засідання закритим!
Услід за цими словами Музикант ударяє по клавішах. Звучить гімн.
Усі змовкають і своє невдоволення виражають тільки обуреними поглядами й мімікою.
Затьмарення


Картина четверта

Знову вітальня в будинку барона Мюнхгаузена. Стоячи на драбині, Томас протирає ганчіркою картини. Марта сидить біля клавесина, одним пальцем награє якусь мелодію.
Томас (звертаючись до портрета). Велика ви людина, бароне Мюнхгаузен, а все-таки й на вас пилюка лягає.
Марта (різко захлопнула кришку клавесина, подивилася на годинник). Вже шоста! Господи, чому вони там так довго? Нестерпно! Хай буде п’ята! (Підходить до годинника, переставляє стрілки.)
Томас (звертаючись до портрета). Ви можете перемагати цілі армії, а супроти пилюки – ні-ні… Проти неї ані ядра, ані картеч… Лише Томас із ганчіркою. І якщо він не протре ваші подвиги, хто їх побачить?
Марта (тихо молиться). Боже великий, зроби так, аби все було добре! Не сердься на Карла, Господи! Ти старший, ти мудріший, ти повинен поступитися…
Томас. Чи взяти ось цю штуку… (Знімає підзорну трубу.) Далекоскопна труба для огляду Всесвіту… А без Томаса вона два брудні скельця, засиджені мухами… А от помиєш її, протреш оксамиткою – і знову далекоскопна труба. (Зазирає у трубу, наводить на вікно.) Вони повертаються, фрау Марта.
Марта (перелякано). Хто «вони»?
Томас. Пан барон… пан бургомістр… хлопчаки.
Марта. Хлопчаки? Які хлопчаки?.. Ах так… ну звісно… раз іде барон, за ним біжать хлопчаки.
Томас. І кричать…
Марта. Звісно, звісно… кричать. Що? Що вони кричать, Томасе?
Томас. Не знаю. Я ж лише бачу, а не чую… Певне, як звичайно: «Схиблений барон! Схиблений барон!»
Марта. Як звичайно!.. Чому ж я маю погане передчуття? Господи!.. А що – бургомістр?
Томас. Бургомістр щось каже пану баронові й махає руками.
Марта. А Карл?
Томас. А пан барон іде… А бургомістр махає… Ні, ні. Тепер і пан барон зупинився і став теж махати руками… А бургомістр схопився за голову і побіг геть… А хлопчаки перестали кричати!..
Марта (упалим голосом). Значить, щось сталося.
Томас. Ні! Пан барон наздогнав його і тепер веде до нас. Ви не хвилюйтеся, пані Марто, він його міцно тримає… Не вирватися!
Марта. Я піду перевдягнуся. Якщо Карл питатиме мене, я перевдягаюся. (Швидко проходить у свою кімнату.)
Галасливо з’являються Мюнхгаузен і Бургомістр.
Бургомістр (вириваючись). Дайте мені спокій! Усіляке терпіння має край!
Мюнхгаузен. Ні, ви мене послухайте! Не може бути, аби одна розумні людина не зрозуміла іншої… (Томасові.) Де Марта?
Томас. Фрау Марта перевдягається, пане барон.
Мюнхгаузен. Перевдягається?.. Навіщо?.. Ах, так… Я ж велів їй надіти підвінечну сукню. Ми збиралися їхати до церкви…
Бургомістр. Відразу?!
Мюнхгаузен. А чого ж тягнути?..
Бургомістр. Розлучення і вінчання в один день?!
Мюнхгаузен. Звичайно! Навіщо відкладати?.. До того ж, який це день – тридцять друге!
Бургомістр (жалібно). Бароне, заради Бога, дозвольте мені піти… маю хворе серце… Я не зможу витримати цього пояснення…
Мюнхгаузен. Марта розумна жінка, вона все зрозуміє.
Бургомістр. Значить, я дурень. Я не можу і не хочу цього розуміти… Господи, як же ви їй повідомите?.. Ну, вигадайте щось. Скажімо, що суд перенесли…
Мюнхгаузен. Ні! Скажемо як є. У цьому домі ще ніхто ніколи не обманював!
З’являється Марта. Вона в темному плащі, у руках дорожній баул.
А ось і Марта! (Бургомістрові.) Ну?.. Я ж казав, що вона відразу все зрозуміє.
Марта (спокійно). Безумовно, Карле… Добрий день, пане бургомістр.
Бургомістр. Добрий день, фрау Марто. Ви, як завжди, чарівні… Вам дуже пасує цей плащ…
Мюнхгаузен (перебиваючи). Дурниці! Він тобі зовсім не пасує… І баул не гармоніює… Сядь, заспокойся, обговорімо наявне становище.
Марта. Добре. А ти, Томасе, поки накажи приготувати коней…
Бургомістр (Марті). Ви вже знаєте, що сталося?
Марта. Ні. Але розумію, що розлучення не підписано.
Бургомістр. У тім-то й біда, що вже було підписано!.. Усе йшло ідеально. І наш барон, як ніколи, був витриманий… Не грубив, не стріляв у повітря… І раптом – ця безглузда фантазія: тридцять друге травня! (Мюнхгаузенові.) Ну скажіть, чорт забирай, звідки воно раптом узялося?!
Мюнхгаузен. Я вам давно намагаюся пояснити.
Марта. Тридцять друге? Цього і я не знала.
Мюнхгаузен. Правильно! Я хотів тобі зробити сюрприз.
Бургомістр. Ви його зробили, не засмучуйтесь!
Мюнхгаузен. Послухайте ж нарешті! Марто! Томасе!.. Бургомістре! Я відкрив новий день. Це одне з найбільших відкриттів, а можливо, най-най… Я йшов до нього крізь роки роздумів, спостережень… І от воно прийшло – тридцять друге!
Бургомістр (посміхаючись), Ми це вже чули. Я запитую: звідки прийшло?
Мюнхгаузен. Дайте мені відповідь, скільки днів має рік?
Бургомістр. Не знаю. І взагалі, хто запитує: ви чи ми?
Мюнхгаузен. Добре! Я сам ставитиму питання і сам на них відповідатиму. Ви тільки стежте за ходом думок… Скільки днів має рік?.. Триста шістдесят п’ять!.. Точно?.. Ні, не точно… Рік має триста шістдесят п’ять днів і шість годин. Ці години складають, і тоді кожен четвертий рік стає високосним… Але я замислився: а чи точно рік має триста шістдесят п’ять днів і шість годин?! Виявилося, ні! Нормальний рік має триста шістдесят п’ять днів, шість годин і ще три секунди… Це потвердить вам будь-який астроном, навіть не такий авторитетний, як я. треба лише піднятися до зірок із хронометром і звідти простежити за обертанням Землі. Я робив це не раз. Марта може потвердити! Отже – три секунди неврахованого часу. За роки ці секунди складаються у хвилини, за сторіччя – у години. Коротше, дорогі мої, за час існування нашого міста нам нацокало зайвий день! Тридцять друге травня! (Озираючи всіх із переможним видом.)
Бургомістр (втомлено). Усе?
Мюнхгаузен. Усе!
Бургомістр. І ви нічого розумнішого не вигадали, як повідомити про це на суді?
Мюнхгаузен. До чого тут суд?.. Я мусив пояснити це всім, що і зробив.
Бургомістр. І ви сподівалися, що вам повірять?
Мюнхгаузен. А куди ж подітися від фактів?! Ну не ідіоти ж ми, аби відмовлятися од зайвого дня в житті?! Томасе, ти радий, що в нас з’явилося тридцять друге?
Томас. Взагалі-то не дуже, пане барон!.. Першого мені видають платню…
Мюнхгаузен. До чого тут це?! Ти не зрозумів… Іди готуй вечерю.
Томас виходить.
Бургомістр. Ви дарма сердитеся на слугу. Він має цілковиту рацію. Навіть якщо воно і є, ваше тридцять друге, воно нікому не потрібне. Зрозумійте, бароне, у світі існує певний порядок: один день змінює інший, за понеділком настає вівторок… Не можна так зопалу вламуватися в рух життя. Це неприпустимо! Почнеться хаос. Люди не знатимуть, коли Різдво, а коли – Великдень… Ви ж бачили, як розлютився пастор!
Мюнхгаузен. Який пастор? До чого тут пастор?.. Ми вирішуємо долю світобудови… Марто, скажи ти… Ти ж розумієш, що я маю рацію?
Марта. Вибач мені, Карле… Щось усе переплуталося в моїй голові… Напевне, ти, як завжди, маєш рацію… Я не тямлю в розрахунках і вірю тобі… Але нас не повінчають! Це я зрозуміла… І я йду. Не сердься, милий, я втомилась…
Бургомістр. Бароне, не можна ж так знущатися з закоханої жінки! Заради неї, заради вашої родини, ви можете визнати, що сьогодні – звичайний день, той, що в календарі?!
Мюнхгаузен. Та як же я можу це зробити! Усе, що хочете, крім брехні! Погоджуся на що завгодно, але ніколи не скажу, що біле – це чорне, що тридцять друге – перше.
Бургомістр. Значить, ви не кохаєте фрау Марти!
Мюнхгаузен. Неправда!
Марта. Звичайно, Карле… Ти кохаєш мене, я знаю… Але і заради мене не хочеш нічим поступитися… Ти пам’ятаєш, коли ми зустрілися з Шекспіром, він сказав: усі закохані клянуться зробити більше, ніж можуть, а не виконують навіть можливого…
Мюнхгаузен. Це він сказав зопалу. А потім, пам’ятаєш, додав: «Перешкоди кохання лише посилюють його!»
Марта. Ми їх маємо забагато, цих перешкод! Вони мені не до снаги. Господи, ну чому ти не одружився з Жанною д’Арк? Адже вона була згодна…
Мюнхгаузен. Я знав, що зустріну Марту.
Марта. А раптом ти обізнався?.. І твоя Марта десь далеко або ще не народилася?.. Не вимагай від мене більшого, ніж можу… Знаєш, про що я мрію?
Мюнхгаузен. Звичайно. Ми завжди це робимо вкупі.
Марта. Ні! Тепер я інколи мрію сама… Я мрію, аби був хоч один день, коли нічого не відбувається.
Мюнхгаузен. Це жахливо!
Марта. Напевне!.. Але я мрію про цей день. Я не придатна для тридцять другого! (Раптом кричить.) Я не хочу його!
Мюнхгаузен. Не хочеш?! Не хочеш іще одного дня весни? Найостаннішого?.. Цілий схід і захід… Зайвий полудень… Тисячі нових секунд… Ти всього цього не хочеш?!
Марта. Ні. І тому я їду… (Бере баул.)
Мюнхгаузен. Стривай! Казна-що таке!.. Ти не можеш отак, раптом, узяти й піти!
Бургомістр. Ви самі в цьому винні, бароне. Не можна порушувати порядок речей…
Мюнхгаузен. Гарний порядок: я просив розлучення з Якобіною, а мене розлучають із Мартою.
Бургомістр. Самі винні.
Мюнхгаузен. Але ж я сказав правду!
Бургомістр. Дідько з нею, з правдою!.. Подеколи можна і збрехати. Боже мій, такі речі доводиться пояснювати Мюнхгаузенові. Ошаліти можна!
Мюнхгаузен (Марті). Ти теж так вважаєш?
Марта мовчить.
Ні, ні, нічого не кажи… Я сам усе збагну… (Підходить до неї, дивиться в очі.) Ну що ж… Гаразд! Нехай буде по-вашому. Що я повинен зробити, бургомістре?
Бургомістр. Не знаю, чи можна тепер усе це виправити?
Мюнхгаузен. Ну-ну… Завжди є спосіб викрутитись… Маєте такий досвід…
Бургомістр. Спробувати, звичайно, можна… Але передусім ви мусите визнати, що сьогодні перше червня.
Мюнхгаузен (байдуже). Хоч десяте…
Бургомістр (гнівно). Не десяте, а перше! Не робіть, будь ласка, послуг!.. Далі треба буде вмовити пастора повторити обряд… Це буде найтяжче. Я спробував після суду поговорити з ним, але він кипів від обурення…
Мюнхгаузен. Старий святенник!
Бургомістр (суворо). Заспокойтеся!.. Отож, по довгих намовляннях мені все-таки вдалося його в дечому переконати… Коротше, він міг би погодитися на повторне розлучення, якщо ви відмовитись од усього…
Мюнхгаузен. Від чого?
Бургомістр. ВІД УСЬОГО!.. Від усіх ваших осоружних Богові фантазій. Не дивіться на мене вовком – це його вислів… Вам доведеться визнати, що все це – брехня… Ну, на подобу невдалого жарту. Причому це треба зробити письмово.
Мюнхгаузен. Письмово?!
Бургомістр. Ясна річ! Ви письмово брехали, тепер письмово зрікайтеся…
Мюнхгаузен. Мені не написати другої книжки. Я на це витратив ціле життя.
Бургомістр. Ніхто від вас книжки й не просить. Усе повинно бути зроблено у формі письмового документа: «Я, барон Мюнхгаузен, заявляю, що я звичайна людина, я не літав на Місяць, не скакав верхи на ядрі, не піднімав себе за волосся з болота…» І так далі, за всіма пунктами.
Мюнхгаузен (Марті). Ти теж так вважаєш?
Марта. Не знаю… Може, мені все-таки ліпше піти?
Мюнхгаузен (замислившись). Ні-ні… Без тебе мені буде гірше, аніж без себе… Я все напишу, пане бургомістр!.. Як ви кажете:: «Я, барон Мюнхгаузен, звичайна людина…» Звучить як початок романсу… Нічого страшного.
Бургомістр. Ну звичайно, дорогий мій… Що тут особливого? І Галілей зрікався!
Мюнхгаузен. Тому я більше люблю Бруно… Але не варто порівнювати, там було все значніше і страшніше… Я добре пам’ятаю це полум’я… Тут усе простіше… «Я, барон Мюнхгаузен, звичайна людина, я не літав на Місяць…» Ах, який він красивий, бургомістре, якби ви тільки бачили… Білі гори й червоне каміння на заході сонця… Я не літав на нього!.. І на ядрі на скакав у тому страшному бою з турками, коли загинула половина мого полку, а вони погнали нас у те чортове болото, але ми встояли і вдарили їм із флангу, але тут мій кінь оступився, почав в’язнути, і коли мерзенна зелена каша вже полилася в рота, тоді я, задихаючись, схопив себе за волосся і рвонув… І злетіли над осокою! Я б вам і зараз це показав, пане бургомістре, але вже рука слабка, та й тягнути нема за що… (Знімає перуку.) Я все напишу, панове! Раз тридцять друге травня нікому не потрібне, хай буде так… У такий день тяжко жити, але легко помирати… За п’ять хвилин барона Мюнхгаузена не стане. Можете вшанувати його пам’ять вставанням!.. (Прямує до свого кабінету.)
Бургомістр. Ну-ну, дорогий мій. Не треба так трагічно! Усе буде добре. У кожному разі, все місто перестане сміятися з вас.
Мюнхгаузен. Не сміятися, а підсміюватися. Це різні речі! (Проходить до кабінету.)
Бургомістр (полегшено зітхаючи). Ху!.. Здається, ми його переконали… Навіть не віриться… Спітнів, чесне слово!
Марта, не слухаючи його, швидко рушає до кабінету.
Не відволікайте його, фрау Марто, хай пише…
Марта (смикає двері, вони виявляються замкнутими). Карле! Відчини мені! Ти мене чуєш?.. Відчини!
Бургомістр (перелякано). Навіщо він замкнувся? (Біжить до дверей.) Пане барон, ви мене чуєте?.. Пане барон! Негайно відчиніть! Я наказую!.. Як старший за званням… Пане барон!
Марта (плачучи, опустилася біля дверей). Карле! Не треба!.. Благаю!
Бургомістр (барабанить у двері). Пане барон! Що ви там робите?!
З-за дверей лунає гучний постріл. Марта падає зомліла. З’являється Томас із тацею.
Томас. Фрау Марто, я не розчув, котра година?

Кінець першої частини



Частина друга
Картина п’ята
Минуло три роки. І знову будинок барона Мюнхгаузена. Він майже не змінився – ті самі картини, книжки, мисливські трофеї. Тільки тепер вони набули певного музейного вигляду: з’явилися таблички, які вказують на походження того чи іншого «експоната». У центрі вітальні, біля коминка, великий скульптурний портрет, який зображає барона верхи на коні, розрубаного навпіл. Біля скульптури в позі оратора стоїть Рамкопф. Сидячи у кріслах, його слухають Баронеса і Теофіл.
Рамкопф (зазираючи в текст). …Отже, панове, я закінчую… Три роки минуло з того дня, як перестало битися серце барона Мюнхгаузена, і всі три роки цей уславлений герой живе в серцях своїх вдячних співвітчизників. Нехай же це пам’ятник, який ми встановлюємо на його честь, стане не лише символом відданої любові міста до свого великого сина… Нехай він буде джерелом відваги, сміливості й витоком живильного оптимізму, який ніколи не перестане струменіти в душі кожного справжнього німця! (Відкриває кран, з коня фонтанчиком б’є вода; Рамкопф підставляє бокал, урочисто випиває.)
Баронеса. Добре! Дуже добре, Генріху!.. Наприкінці трішечки пишномовно…
Рамкопф. Дорога, цього вимагає урочистість моменту… Фінальний акорд!
Баронеса. Ну, можливо, ти маєш рацію… (Синові.) Як гадаєш, Тео?
Теофіл не відповідає, закрив обличчя руками.
Що з тобою?.. Ну-ну… Так не можна! Будь чоловіком!
Теофіл (витираючи сльози). Так, звичайно, вибачте мені… Нерви!.. Коли я все це чую, то згадую… Господи, Господи! Які ми були несправедливі до нього, які жорстокі…
Рамкопф. Дорогий мій, хто ж знав, що так усе обернеться? Ми були щирі у своїх помилках. Час розплющив нам очі!
Баронеса. Така доля всіх великих людей: сучасники їх не розуміють!
Теофіл. Сучасники – можливо… Але ж ми родичі! Страшно згадати: я мріяв про дуель із батьком. Я хотів убити його! І вбив…
Баронеса (владно). Припини! Якщо хтось і винен у його смерті, то передусім – фрау Марта! Ця святенниця… Звичайно, ми теж винні, але ж не можна тепер усе життя каратися… Якщо сьогодні вся Німеччина побожно повторює ім’я Мюнхгаузена, то в цьому насамперед заслуга нашої родини. Ми видали повне зібрання подвигів барона, його ім’я присвоєно гренадерському полкові… Тепер – цей пам’ятник! Ну ще чого?!
Теофіл. Усе це не поверне його нам!
Рамкопф. Що поробиш? З цим доведеться змиритись…
З’являється Томас, робить якісь знаки Теофілові.
Баронеса. У чому річ, Томасе?
Томас. Вибачте… Пан барон просив попередити його…
Теофіл (збуджено). Вони летять?!
Томас. Летять, пане барон! Зараз саме над нашим будинком…
Рамкопф (перелякано). Знову? Теофіле, вам не набридло?!
Баронеса. Нехай спробує ще раз.
Теофіл (схопив рушницю і блюдо, підбіг до коминка). Так, мамо… Ще разок! Сьогодні я відчуваю натхнення… Командуй, Томасе!
Томас (визираючи у вікно). Хвилинку, пане барон… Приготувалися… плі!!!
Теофіл двічі стріляє в коминок. Усі прислухаються. Тиша. Теофіл ошаліло жбурляє блюдо.
Баронеса. Дякую, Томасе, ти вільний.
Томас. Слухаюся! (Виходить.)
Рамкопф. Колись мої барабанні перетинки луснуть.
Теофіл. Ну чому мені так не везе?! Чому?! Адже я чудовий стрілець!
Рамкопф. Слухайте, Тео, а чому б просто не запхати туди смаженої качки, а потім просто смикнути її за мотузочку?.. Барон напевне так і робив!
Теофіл (спалахнувши). Не святотатствуйте, пане Рамкопф!
Баронеса. Не сварімося в такий день… Заспокойся, Тео! Рано чи пізно ти влучиш.
Теофіл. Річ же не в качці, мамо!
Баронеса. Я все розумію…
Теофіл. Я відчуваю, як люди дивляться на мене, як шепочуться: «Це його син!» ЙОГО! Від мене чекають чогось незвичайного!
Баронеса. Усе прийде, ти ще молодий. А втім, ти вже багато чого досягнув: у свої двадцять два роки став ротмістром…
Теофіл (перебиваючи). Річ не у чинах! Я – барон Мюнхгаузен, з мене досить і цього звання.
Баронеса. Звісно! І рано чи пізно ти щось здійсниш, гідне свого прізвища. Але не треба квапити події! Вибач мені, дорогий, сьогодні вранці я випадково побачила, як ти стоїш на стільці й тягнеш себе за волосся. Це безглуздо!
Рамкопф. І дуже боляче…
Баронеса (Рамкопфові). Ви теж пробували?
Знову з’являється Томас.
Теофіл (помітивши його, збуджено). Знову летять?!
Томас. Пан пастор Франц Мусс!
Баронеса. Нарешті!.. Проси його, Томасе!
Томас виходить.
Поклади рушницю, Теофіле! Ти налякаєш гостя.
Теофіл. Нічого, у розмові з цим святошею вона може знадобитися.
Рамкопф. Перестаньте, Тео! Ми насилу вмовили його приїхати.
Баронеса. Тео, благаю, іди звідси… Ми маємо дуже важливу розмову.
Теофіл неохоче виходить. З’являється Пастор.
Прошу вас, пане пастор. Дуже рада!
Пастор (трохи сухо). Дякую, баронесо. Я теж радий знову відвідати цей дім.
Рамкопф. Сідайте, прошу вас…
Пастор сідає.
Як дісталися?
Пастор. Кепсько. Усю ганноверську дорогу страшенно розмито.
Рамкопф. Так, по смерті барона ллють такі дощі…
Пастор. Не бачу жодного зв’язку між цими двома явищами.
Баронеса. Звичайно… (Рамкопфові, суворо). Не кажи дурниць, Генріху!
Рамкопф. А що тут такого? Усі говорять, що з його відходом клімат змінився…
Пастор. Дурні забобони!
Баронеса. Абсолютно з вами згодна, пасторе. Пан Рамкопф пожартував і, як завжди, невдало!.. І взагалі мені б не хотілось, аби наша бесіда починалася так напружено… Ви відповіли на мого листа, ви приїхали… Бачу в цьому знак розуміння…
Пастор. Чемності!
Баронеса. Називайте як хочете… Але ви приїхали. Приїхали, попри свою зайнятість і… неприязне ставлення до особистості барона… Не оповідатиму вам, які складні стосунки ми мали з чоловіком. Однак час іде, пасторе. Образи й дивацтва забуваються. Залишається світла пам’ять і загальна любов співгромадян, якої ви не можете заперечувати.
Пастор. Я і не заперечую. Я не схвалюю її.
Рамкопф. Але чому?
Баронеса. Так, не схвалюєте! Не лише ви, але і більшість членів духовної консисторії. Проте зважмо, хто від цього виграє? Популярність барона однаково зростає, а опозиція церкви йде тільки їй же на шкоду. Хіба розумно це? Чи не правильніше виявити милосердя і зняти негласне прокляття?
Пастор. Це неможливо!
Рамкопф. Чому?
Баронеса (роздратовано). Генріху, припини викрикувати одне й те саме ідіотичне питання!
Пастор. Нічого! Я постараюся відповісти на всі «чому» відразу. Церква не може змінити свого ставлення до барона з багатьох причин. По-перше, він скоїв тяжкий гріх, позбавивши себе життя.
Рамкопф. Неправда! Він загинув випадково, прочищаючи пістолета… Це – смерть солдата на бойовому посту!
Пастор. Так можна виправдати будь-якого самогубця:: застрелився – невміло поводився зі зброєю, втопився – поганий пловець. Але не це головне… Церква не може визнати істинними так звані подвиги барона. Вони – результат фантазії й непомірної самооцінки. Простий смертний не може здійснити нічого подібного… Отже, барон або хвалько і брехло, або… святий?
Рамкопф. А чому б і ні?
Пастор (гнівно). Годі! І я втомився від ваших питань!
Баронеса. Зараз питання поставлене доречно… Ні-ні, збав Боже, я не стверджую, що барон був святим. Було б не скромно говорити так про власного чоловіка… Але погодьтеся, що певна надприродна сила його супроводжувала. Інакше як пояснити таке везіння в усьому? Такий ланцюг удач? Звідки б йому взятися?
Пастор. Від диявола, якщо вам завгодно!
Баронеса. Не робімо поспішних висновків! (Рушає до полиць із книжками.) Ви знаєте, пасторе, що ми з Генріхом ретельно дослідили всю літературну спадщину покійного барона. І от, уявіть, нам раптом трапляється ця Біблія… (Простягає Пасторові грубу книгу.)
Пастор. Що в ній?
Баронеса. А ви подивіться… Там, у кутку, напис івритом… Так-так, не жахайтеся: «Дорогому Карлові од того, хто його любить…»
Пастор (нажахано відкинув книгу). Цур мене! Святотатство! Нечуване святотатство.
Баронеса. Можливо… Хоча підпис святого Матвія достатньо розбірливий.
Пастор. Мерзенна фальшивка!
Баронеса (заспокоюючи його). Ймовірно… Але як нам бути? Ми зобов’язані передати таку реліквію на експертизу. Ви знаєте, що в духовній консисторії маєте достатніх супротивників. Справу передадуть у Вищу церковну раду… Розпочнуться довгі суперечки…
Рамкопф. Які ще невідомо чим закінчаться…
Баронеса. Власне! Уявіть: переможуть ваші супротивники, що тоді? Барона зачисляють до ліку святих, а його недоброзичливців ганебно виганяють… Зрозумійте, дорогий пасторе, мова йде про вашу духовну кар’єру! Ми вас безмірно любимо і шануємо… І найменше хочемо, аби барон ізнову посміявся над вами…
Рамкопф. З іконостаса!..
Пастор (розпачливо). Боже мій!.. За що такі випробування? Що ви від мене хочете?
Баронеса. Милосердя! Трішечки милосердя… Сьогодні розпочинаються урочистості, з’їжджаються сотні гостей… Було б так приємно, якби сам пастор Франц Мусс узяв участь в урочистій літургії, прочитав проповідь на відкритті пам’ятника…
Пастор. Ні, ніколи!.. Я не зможу… Я не готовий!
Рамкопф. Я можу дати вам свого конспекта…
Пастор (зле). Якось обійдуся!
Баронеса. Звісно… (До Рамкопфа.) Яка безтактність! (Пасторові.) Впевнена, ви самі знайдете потрібні слова… А цю Біблію ми даруємо вам. Особисто! Чиніть із нею як вважатимете за потрібне…
Рамкопф (простягаючи іншу книжку). І на додачу – повне зібрання пригод барона.
Пастор. Дякую. Її я не потребую…
Рамкопф. Ну чому? Прекрасне видання… А які гравюри!
Пастор. Спасибі, я її вже купив.
Баронеса. От і чудово! А тепер прошу з нами пообідати, пасторе. Вам треба підживити сили!
Пастор, Баронеса і Рамкопф ідуть до дверей.
Боже, як зрадіє Теофіл, що ми все залагодили… Він же хотів вас застрелити!
Пастор (сумно). Жаль, що йому завадили…
Усі виходить. Певний час сцена порожня. Настінний годинник починає бити. З лівої куліси швидкою ходою з’являється барон Мюнхгаузен. Він дуже змінився – поголений вуса, немає пишної перуки. Вдягнений він у темний дорожній костюм і крислатого капелюха, якого носили прості містяни. Озирнувшись, Мюнхгаузен зауважує свій скульптурний портрет, довго роздивляється його, пускає воду, миє в ній руки й обличчя. З’являється Томас із тацею, заставленою численними стравами.
Томас (радісно). Здрастуйте, пане барон!
Мюнхгаузен (не обертаючись). Томасе, я ж просив більше не називати мене так… Міллер. Пан Міллер.
Томас. Так-так... Здрастуйте, пане Міллер… пане барон.
Мюнхгаузен (усміхнувся, підійшов до нього назустріч). Здрастуй, Томасе! Здрастуй, мій хороший!
Томас. Дозвольте поставити тацю?
Мюнхгаузен. Так, звичайно.
Томас ставить тацю, вони обіймаються.
Томас. А я чекав… Я знав… Бо ж коли-коли, а на свою річницю пан барон обов’язково приїде.
Мюнхгаузен. Безумовно! Ти все вірно розрахував.
Томас. Ну, як ви там? Як фрау Марта?
Мюнхгаузен. Усе добре. Усе тихо… Як і повинно бути.
Томас. Чув, у вас син народився?
Мюнхгаузен. Так. Вже два роки.
Томас. Бігає на повну?
Мюнхгаузен. Ходить…
Томас. Балакає?..
Мюнхгаузен. Мовчить.
Томас. Розумний хлопчик, далеко піде…
Мюнхгаузен. Я теж так вважаю. (Озирнувся на їдальню, з якої почулися голоси.) Там гості?
Томас. Пастор приїхав.
Мюнхгаузен. Зрозуміло… Томасе, будь добрий, виклич тихенько Якобіну.
Томас. Сказати як зазвичай?
Мюнхгаузен. Так… Міллер! Пан Міллер…
Томас. Слухаюся. (Виходить і невдовзі повертається в супроводі Баронеси.)
Баронеса (перелякано озирнувшись). Карл! Боже мій, яке шаленство! Серед білого дня! Тебе могли побачити!
Мюнхгаузен. Нічого страшного – вважатимуть за звичайний привид… Якобіно, мені треба терміново поговорити з тобою і Рамкопфом.
Баронеса. Сьогодні?! Ти з глузду зсунувся! Сьогодні – річниця, повно справ… Увечері ми відкриваємо тобі пам’ятник!
Мюнхгаузен. Знаю, читав… Але перед цим треба зустрітися! О четвертій годині чекаю вас у гаю за містом.
Баронеса. Карле, а чи не можна перенести?.. (Затнулася.) Карле, навіщо ти приїхав?.. Ти хочеш зіпсувати нам свято? Це нечесно! Ти обіцяв…
Мюнхгаузен (твердо). Мені треба з вами поговорити!
За сценою чутно голос Теофіла: «Мамо! З ким ти?»
Баронеса. Карле, сховайся! Благаю! Ти вб’єш його…
Мюнхгаузен ховається за скульптуру. З’являється Теофіл.
Теофіл (Баронесі). З ким ти розмовляєш?
Баронеса (кивнувши на Томаса). Хіба ти не бачиш?.. Томасе, ворушися. Пан пастор голодний! (Виходить у їдальню.)
Томас. Слухаюся, пані баронесо! (Бере тацю.)
Теофіл зупиняє його.
Теофіл. Томасе, голубчику мій… Давно хотів тебе спитати… Тільки відповідай мені чисту правду. Ти ж не підкладав качок у коминок?
Томас. Ні, пане барон.
Теофіл. Він просто стріляв, а вони падали?
Томас. Падали.
Теофіл. А потім він брав смажених і вони злітали?.. Отак? (Схопив із таці смажену качку, підкинув, та плюхнулася на підлогу.) Так?!
Томас. Не зовсім…
Теофіл (розпачливо). Господи, чому ж у мене не виходить? Чому?! (Вибігає.)
Мюнхгаузен виходить із сховку.
Мюнхгаузен (подивившись услід Теофілові). Бідний юнак, зовсім схибнеться… (Піднявши качку, замислився, підійшов до вікна, розмахнувся.)
Томас (сумно). Не варто, пане барон.
Мюнхгаузен (обернувся). Гадаєш?.. Так, певне… (Жбурнув качку на підлогу і швидко вийшов.)
Томас провів його очима, підняв качку, струсив пилюку, поклав на блюдо й урочисто поніс у їдальню.
Затьмарення


Картина шоста

Гай за містом. На одному з дерев, ховаючись за гілками, сидить Фельдфебель.
З’являється Мюнхгаузен. Озирнувся, помітив когось у глибині гаю, склав руки рупором, закричав.
Мюнхгаузен. Ге-ей!
Фельдфебель (вторуючи йому). Ге-ей!
Мюнхгаузен. Пане бургомі-і-істр!
Фельдфебель (вторує). Пане бургомі-істр!
Мюнхгаузен (підвів голову, помітив Фельдфебеля). Ти що, з глузду з’їхав?
Той перелякано мовчить.
Я тобі кажу… Ти хто?
Фельдфебель. А ти?
Мюнхгаузен. Я – садівник Міллер.
Фельдфебель. Ху – чорт забирай… А я злякався, думав – хтось із гостей. Ти що тут робиш?
Мюнхгаузен. Гуляю.
Фельдфебель. Заборонено! Тут місце полювання його величності герцога.
Мюнхгаузен. То ти його дражниш?
Фельдфебель. Що?.. (З гідністю.) Я – луна.
Мюнхгаузен. Зрозуміло… Горлянку зірвеш.
Фельдфебель. Витримає. Вона в мене луджена… Мій дід служив луною ще при ландграфі Гессенському.
Мюнхгаузен. Ах, так?.. Спадкоємний промисел?.. Ну-ну.
Швидко входить Бургомістр. Радісно кидається до Мюнхгаузена.
Бургомістр. Карле! Дорогий мій!
Фельдфебель (вторує). Карле! Дороги-ий мі-ій!
Бургомістр (Фельдфебелеві). Пішов геть! Я ж наказав, аби це було тільки після п’ятої вечора… Перекажи наказ по ланцюгу!
Фельдфебель. Слухаюся! (Виходить.)
Бургомістр. Ошаліти можна! З цим князівським полюванням стільки вовтузні… Його величність любить луну, його величність обожнює запах полину… Де я йому зараз візьму запах полину?! Привезли з Пруссії трьох відмінних кабанів! Таж ні – його величність мріє підстрелити ведмедя… Бароне, де ви брали ведмедів?
Мюнхгаузен. Вже не пам’ятаю. Здається, в лісі.
Бургомістр. Дідька лисого! Вони тут давно перевелися… (Зітхнувши.) Доведеться їхати до Ганноверського зоопарку… Ну, та Бог з ними з усіма! Я справді дуже радий вас бачити, бароне!
Мюнхгаузен. Взаємно. Тільки, якщо вам не тяжко, називайте мене по-новому: Міллер.
Бургомістр. Облиште… Для мене ви – барон Мюнхгаузен.
Мюнхгаузен. Тоді додавайте:: «покійний» або «померлий»… Як зручніше!
Бургомістр. Ні, ліпше тоді – Міллер! До речі, що за дивне прізвище?
Мюнхгаузен. Звичайнісіньке. У Німеччині мати прізвище Міллер – однаково, що не мати жодного.
Бургомістр. Як завжди, жартуєте?
Мюнхгаузен. Давно кинув… Лікарі забороняють.
Бургомістр. А кажуть, гумор – корисний… Подовжує життя.
Мюнхгаузен. Не всім! Тому, хто сміється, подовжує; тому, хто жартує, скорочує..
Бургомістр. Відколи це ви стали ходити по лікарях?
Мюнхгаузен. Відразу після смерті. У житті було абсолютно ніколи похворіти. Але тепер… Вони знайшли в мене подагру, катар горішніх і долішніх шлях і мігрень. У вас буває мігрень?
Бургомістр. Слава Богу, ні.
Мюнхгаузен. Заведіть! Кожна сучасна людина повинна мати мігрень... Чудова тема для бесіди!
Бургомістр. Заведу!.. А зараз страшенно хочеться випити.. Треба ж відзначити зустріч… Тут, десь коло берези, має бути джерело. (Шукає.) А! Ось воно!.. Під каменем!.. (Дістає сховані бокали, наповнює їх.) Рекомендую! Справжнє бургундське…
Мюнхгаузен. Дякую!
Обидва п’ють.
Бургомістр. Ох, дорогий, як я сумую без вас… Дідько б нас усіх забрав, не вміємо цінувати справжніх друзів. Розуміємо їхнє значення, коли йдуть від нас назавжди… Випиймо ще! (Наповнює бокали.) Як у вас вдома? Усе добре?
Мюнхгаузен. Так, усе чудово. Марта росить сина, я розводжу троянди.
Бургомістр. Прекрасна квітка!
Мюнхгаузен. Головне – вигідна!.. Сьогодні вона йде по талеру за штуку… А якщо врахувати кількість весіль, ювілеїв, прем’єр, то на ній можна непогано заробити… Ви знаєте, тільки мій похорон дав мені чистих дві тисячі…
Бургомістр. Що ви кажете?
Мюнхгаузен. А ви як думали… Жаль, ви не бачили мого будинку, він удвічі більший, ніж був… А меблі? Павлівські, з Росії, це зараз модно… Тримаю чотири екіпажі!..
Бургомістр. Боже мій, хто б міг подумати?.. Одначе самі ви вдягнені, скажімо прямо… скромно.
Мюнхгаузен. Не хочу туману пускати в очі. Почнуться розмови простий садівник, а живе ліпше за барона… Мені це ні до чого! Тому ходжу в повстині… Зате білизна! (Розчахує сорочку.) Батист із золотим шитвом! Можете помацати.
Бургомістр. Блиск! І все це дали троянди?
Мюнхгаузен. Вони!.. Але не думайте, що це просто… Квітка капризна, багато вовтузні… Проте є секрет… Усе залежить від правильного поливання… Я вам зараз розповім… Отож так. Береш насіння, висіваєш його в маленькі горщики й поливаєш за такою системою:: перший тиждень – три поливання, другий тиждень – два поливання, третій тиждень – одне поливання, по цьому зорюємо ґрунт…
Бургомістр (киває). Так-так. (Несподівано кричить.) Ну де я йому дістану ведмедя? Де?!
Мюнхгаузен. …і паростки пересаджуємо туди… Але!.. Система поливань докорінно змінюється: перший тиждень – одне поливання, другий – два поливання… Ви мене слухаєте?
Бургомістр. Звісно. Я в повній увазі! Можливо, ще вип’ємо?
Мюнхгаузен. З насолодою! Джерело не вичерпується?
Бургомістр. Чихати! Прориємо інше… (Наливає.)
Обидва п’ють.
Мюнхгаузен. …Третій тиждень – три поливання. І потому – назад у горщики. А тут жодних поливань – тиждень квітка не повинна пити!
Бургомістр. Кошмар!.. У мене починається!..
Мюнхгаузен. Нарешті!.. Поговорімо про мігрень!..
У гаю з’являються Рамкопф і Баронеса. Одягнені вони урочисто: він – у нарядному чорному камзолі, вона – у довгій чорній сукні й капелюсі з вуаллю.
Бургомістр. Вибачте, Міллере, доведеться перервати цю цікаву бесіду. Буду вам вдячний, якщо ви напишете мені про поливання і мігрень і докладному листі. (Підводиться назустріч прийшлим.). Панове, радий вас бачити. Як завжди, маєте чудовий вигляд: червоне з чорним – безодня смаку!.. А це – наш дорогий Міллер. Сподіваюся, ви вже бачились?
Баронеса. Так. Пане Міллер, ми маємо дуже мало часу, тому відразу перейдімо до справи. Що вам завгодно?
Бургомістр. Так, Карле… До речі, а навіщо ти приїхав?
Мюнхгаузен. А можливо, ще по бокалу лісової води?
Рамкопф. Нам нема коли!
Мюнхгаузен. Ну гаразд… До справи то до справи… Отже, панове, я запросив вас, аби повідомити щонайнеприємнішу новину… (Усміхнувся.) Чорт забирай, відмінна фраза для початку п’єси… Треба буде комусь запропонувати…
Баронеса (суворо). Карле, якщо можна, не відволікайтеся.
Мюнхгаузен. Постараюся… Це все ваше джерело, бургомістре! Зовсім розучився пити… Отже, дорогі мої колишні родичі й друзі, як вам відомо, три роки дому за обопільною згодою я пішов із цього життя в інший світ і між нами було укладено джентльменську угоду про те, що ані я вас, а ні ви мене турбувати не станемо. Я чесно дотримувався умов цієї угоди, чого не можна сказати про вас…
Рамкопф. Але, Карле…
Мюнхгаузен (перебиваючи). Виправдання – потім!.. Доки ви ховали моє тлінне тіло, я старався не звертати уваги, та коли ви стали відспівувати мою душу…
Бургомістр. Я не розумію, про що мова?
Мюнхгаузен. Про це! (Дістає книжку.) «Повне зібрання пригод барона Мюнхгаузена».
Рамкопф. Що ж вам не подобається? Чудове видання!
Мюнхгаузен. Це не мої пригоди, це не моє життя. Воно пригладжене, причесане, напудрене і кастроване!
Рамкопф. Не згоден! Звичайна редакторська правка!
Мюнхгаузен (не слухаючи). Але і з цим би я змирився! Одначе у цій книжці пригод удвічі більше, аніж я здійснив насправді. Коли мене ріжуть, я терплю, але коли доповнюють – стає нестерпно! Якась дурнувата експедиція на Борнео, потім страхітлива війна в Австралії…
Рамкопф. Та зрозумійте нарешті, що ви вже собі не належите. Ви – міф, легенда! І народне слово приписує вам нові подвиги.
Мюнхгаузен. Народне слово не дотумкає до такого ідіотизму.
Рамкопф. Знаєте-бо що…
Мюнхгаузен. Так, пане Рамкопф! Вам як авторові це неприємно слухати, але доведеться. Я був у Австралії. Але я дружив з аборигенами, а не воював.
Рамкопф. А я вважаю, що воював!
Мюнхгаузен. Суперечка без сенсу! Одне слово, я вимагаю вилучення цієї нісенітної книжки!.. Тепер про пам’ятник, який ви мені збираєтеся встановити… Він мені не подобається!
Баронеса (зле). Вибач, ми з тобою не порадились!
Мюнхгаузен. І дарма! Я б міг допомогти… А втім, сама скульптура ще нічого, але ті барельєфи, які під нею, – огидні. Узяти хоч би картину, де я шпагою простромлюю десяток англійців…
Бургомістр. Але, дорогий, ви ж воювали з Англією?
Мюнхгаузен. Ви знаєте, що в цій війні не було пролито ані краплини крові.
Рамкопф. А я стверджую, що було! І маю очевидців…
Мюнхгаузен. Я ніколи не йшов у атаку з таким звірячим обличчям, як зображено, і не волав: «Англійці – свині!» Це гидко! Я люблю англійців, я дружив із Шекспіром… Коротше, я забороняю ставити собі цей пам’ятник!
Бургомістр. Послухайте, Карле, мені дуже неприємна ця розмова… Напевне, ми всі винні перед вами, напевне, допущено низку неточностей. Але повірте, це сталося тільки через безмірну любов і повагу. Рамкопф має рацію: ви вже собі не належите. Ви – наша гордість, на вашому прикладі ми ростимо молодь. Тому ми зводимо цей пам’ятник-водограй. Бог з ними, з неточностями… За рік спорудимо інший, достовірніший.
Мюнхгаузен. Ні!
Бургомістр. Але зараз ми просто не встигнемо переробити… З’їхалися гості… Завтра – тридцять друге травня.
Мюнхгаузен. Саме тому пам’ятник не годиться!
Рамкопф. Ну що за поспіх?! Ви наче з ланцюга зірвалися…
Мюнхгаузен. Так воно і є. Більше терпіти не можна… (Сумно.) Від мене пішла Марта.
Бургомістр. Як?.. Ви ж сказали, що у вас усе добре…
Мюнхгаузен. Перший рік було добре, другий дуже добре, а на третій вона втекла…
Бургомістр. Втекла від такого багатства?
Мюнхгаузен. Власне! Маючи чотири екіпажі й будинок, вона пішла пішки й на вулицю…
Баронеса. То вся річ у цьому?.. Ну, тоді не страшно… Ми її вмовимо…
Мюнхгаузен. Ні! Ви її погано знаєте… Аби повернути її, доведеться повернути себе.
Рамкопф. Як це розуміти?
Мюнхгаузен. Я вирішив воскреснути.
Пауза.
Рамкопф. Ви цього не зробите, Карле!
Мюнхгаузен. Зроблю! Якщо ви так наполягаєте на пам’ятнику, то ліпше вже я сам залізу на п’єдестал.
Баронеса. Ви померли, бароне Мюнхгаузен. Ви поховані й маєте могилу.
Мюнхгаузен. Доведеться знести!
Бургомістр. Я накажу не пропускати вас у місто!
Мюнхгаузен. Тоді я передам справу до суду.
Рамкопф. Ви програєте процес!
Мюнхгаузен. Побачимо!
Бургомістр. А поки я мушу арештувати вас як самозванця! Бургомістр не може дозволити всіляким садівникам зазіхати на святі імена!
Мюнхгаузен (сумно). Ви змінилися за ці роки, бургомістре!
Бургомістр. А ви, на жаль, цього не зробили… (Кричить.) Фельдфебелю!
З-за лаштунків іде луна:: «Фельдфебелю! Фельдфебелю!» Вбігає Фельдфебель.
Арештуйте цього пана.
Фельдфебель. Слухаюсь! (Вихоплює шпагу.) Я йому казав, що тут гуляти заборонено… (Підходить до Мюнхгаузена, вдивляється). Господи, таж це…
Бургомістр. Хто?!
Фельдфебель. Таж це…
Бургомістр. Хто?!
Фельдфебель. Не можу знати.
Луна вторує йому з-за лаштунків.
Затьмарення


Картина сьома
Приміщення Ганноверського суду.
У центрі, обличчям до глядачів, –ганноверський Суддя. Праворуч від нього – Рамкопф. Трохи попереду – лава для свідків, на ній Баронеса, Теофіл, Бургомістр. Ліворуч, - під охороною Фельдфебеля, – Мюнхгаузен.
Спочатку всі стоячи дослуховують останні акорди гімну, який виконує Музикант на клавесині; потім усі розсаджуються.
Суддя. Розпочинаємо другий день судового засідання у справі садівника Міллера. Слово – представникові обвинувачення. Прошу вас, пане Рамкопф.
Рамкопф. Поважний суд! Можу сміливо сказати, що за процесом, який відбувається в нашому місті, з затамованим диханням стежить уся Європа. Популярність покійного барона Мюнхгаузена така велика, що, природно, з’явилося чимало шахраїв, які прагнуть погрітися у промінні його слави. Один із них сидить переді мною на лаві підсудних. Скориставшись своєю зовнішньою схожістю з покійним бароном, опанувавши його ходу, голос і навіть відбитки пальців, підсудний підступно сподівається, що буде визнаний тим, ким не є насправді. Вже вчора я наводив неспростовні факти, які заперечують ці претензії: довідка про смерть барона, виписка з церковної книги, квитанція на труну! Усе це підсудний вважає непереконливим… Що ж?.. Доведемо розслідування до кінця. Послухаємо рідних і близьких… Викликаю як свідка баронесу Якобіну фон Мюнхгаузен!
Суддя. Баронесо, прошу вас підійти сюди.
Баронеса підходить.
Покляніться на Святому Письмі говорити тільки правду.
Баронеса. Клянуся!
Рамкопф. Свідок, подивіться уважно на підсудного. Чи знайома вам ця людина?
Баронеса. Так.
Рамкопф. Хто він?
Баронеса. Садівник Міллер.
Рамкопф. Звідки ви його знаєте?
Баронеса. Він постачає квіти на могилу мого чоловіка.
Рамкопф. Вибачте за таке безглузде питання а чи не схожий він на покійного барона? Придивіться уважніше…
Баронеса. Певна схожість є, але дуже незначна. Карл був вищий зростом, ширший у плечах… інший погляд… Він носив вуса.
Рамкопф. Вуса можна відростити.
Баронеса. Можна відростити бороду – однаково я не визнаю в ньому Мюнхгаузена!
Рамкопф. Дякую вам! Я більше не маю питань.
Суддя. Підсудний, ви хочете поставити питання свідкові?
Мюнхгаузен. Так, пане суддя. (Встає.) Вибачте, пані, як вас звати?
Баронеса. Не розумію.
Мюнхгаузен. Мене цікавить ваше ім’я!
Рамкопф. Протестую!
Мюнхгаузен. Чому? Це таємниця?
Баронеса. Моє ім’я, пане, Якобіна фон Мюнхгаузен.
Мюнхгаузен. А як ви можете довести, що ви та, за кого себе видаєте?
Рамкопф. Протестую!
Суддя. Відводжу ваш протест, обвинувачувану! (М’яко.) Почекайте, це цікаво…
Мюнхгаузен. Я запитую: чим ви можете довести, що ви баронеса Якобіна фон Мюнхгаузен, дружина знаменитого барона?
Баронеса. Гадаю, це зайве доводити. Мене тут усі знають… Є папери, документи… Це – знущання!
Мюнхгаузен. Аж ніяк! Я йду тим самим шляхом, що і наш поважний суд… Документи нічого не доводять, вони можуть бути присвоєні, свідки можуть помилятися – ви дуже схожі на справжню баронесу…
Баронеса. Що значить «схожа»? Я є я!
Мюнхгаузен. Це треба довести!.. Якщо взяти портрети баронеси, ті, що висять у спальні й вітальні, то свідок на них мало схожа… Та баронеса і молодша, і вродливіша. Якщо взяти сукні баронеси, то свідок у них просто не влізе!
Баронеса. Влізу!
Мюнхгаузен. Але яким шляхом?! У подвійному корсеті! Чесна людина так чинити не стане!..
Рамкопф. Нечувано! Я протестую!
Суддя. Протест приймається. Ви вільні, баронесо.
Мюнхгаузен. Я протестую! Допоки не встановлено особистість свідка, ви не повинні називати її баронесою…
Суддя. Заспокойтеся, підсудний! Позбавляю вас слова! (Баронесі.) Ви вільні… пані.
Обурена Баронеса проходить на своє місце.
Рамкопф. Викликаю як свідка пана Теофіла фон Мюнхгаузена.
Теофіл (наляканий і схвильований, виходить уперед, кладе руку на Біблію). Клянуся!
Мюнхгаузен. У чому?
Суддя. Підсудний, питання потім! (Теофілові.) Ви клянетеся говорити правду, чи не так?
Теофіл. Так.
Рамкопф. Пане барон, чи знаєте ви підсудного?
Теофіл. Ні.
Рамкопф. Можливо, ви хоч віддалено впізнаєте в ньому свого покійного батька?
Теофіл. Ніколи!
Рамкопф. Достатньо! Я прошу позбавити раниму душу юнака подальших розпитувань.
Мюнхгаузен. Чому ж? Я б теж хотів дещо запитати.
Суддя. Підсудний, якщо ви ще раз збираєтеся поставити під сумнів особистість свідка…
Мюнхгаузен. Ні-ні, на жаль, це справді мій син.
Рамкопф. Протестую!
Мюнхгаузен. Вибачте – син барона!.. Хоча це звучить також парадоксально. Але, очевидно, у цьому є якась незрозуміла властивість природи: вино переходить в оцет, Мюнхгаузен – у Теофіла…
Суддя. Кажіть по суті!
Мюнхгаузен. Так-так… Це я і збираюся. Я хочу запитати молодого барона: що ви знаєте про свого батька?
Теофіл. Не розумію…
Мюнхгаузен. Ну, яким він був?
Теофіл. Він був героєм!
Мюнхгаузен. Так.
Теофіл. Він був мандрівником, мисливцем…
Мюнхгаузен. Ще?..
Теофіл (непевно). Ну… ще… кавалеристом…
Мюнхгаузен. Усе?
Суддя. Не розумію, що ви хочете від свідка?
Мюнхгаузен. Я хочу звернути увагу суду, що свідок знає про барона тільки те, що надруковано у книжці.
Теофіл. Неправда!
Мюнхгаузен. Тоді свідок, можливо, повідомить про батька свої особисті спостереження?.. Що він пив ранками: чай чи молоко? Який волів тютюн? Яку пісню любив наспівувати, повертаючись із полювання? Про що мріяв?..
Теофіл мовчить.
Ні, свідок нічого цього не знає… З дитинства мати відгородила його од згубної дружби з батьком, і він, будучи слухняним хлопчиком, не шукав цієї дружби. Чи може тепер він упізнати або не впізнати мене? Його пам’ять про батька не більша за пам’ять табуретки про дубовий гай…
Теофіл (спалахнувши). Ненавиджу! Дуель! Негайно1 Стрілятися крізь хустку!
Рамкопф. Протестую!
Суддя. Припинити! Свідку, ви вільні.
Теофіл. Дуель! Я прошу дуель!
Суддя. Ви не можете стрілятися з обвинувачуваним: ви – барон, він – садівник. Сядьте на місце!
Відчайний Теофіл сідає на своє місце.
Рамкопф. Прошу пана бургомістра.
Бургомістр. Вибачте, пане Рамкопф, але я б хотів ухилитися од цього неприємного обов’язку.
Суддя. Це неможливо! Ви були другом покійного барона, ваші свідчення необхідні.
Бургомістр. Пане суддя, я стара людина. Позбавте мене цієї муки… Маю слабкі очі й зовсім ненадійну пам’ять. Можу помилитися…
Суддя. Але ви впізнаєте в підсудному барона чи ні?
Бургомістр. Не знаю!.. Чесне слово… Інколи мені здається, що це він, інколи – ні… Чи можу я покладатися на свої особисті відчуття в такій важливій справі?.. Цілковито довіряю судові. Як вирішите, так і буде!
Баронеса. Яка ганьба! І це – наш бургомістр!
Бургомістр. Вибачте, баронесо… Вибачте, підсудний… Я – на службі. Якщо вирішать, що ви Мюнхгаузен, то впаду вам на груди, якщо Міллер – посаджу за ґрати. От і все, що я можу для вас зробити…
Суддя. Сідайте, свідку.
Бургомістр сідає.
Пане обвинувачувану, у вас усе?
Рамкопф. Гадаю, досить.
Суддя. Підсудний, чи ви не маєте свідків на ваш захист?
Мюнхгаузен. Слуга Томас.
Рамкопф. Протестую! Ми встановлюємо особистість барона, і покази свідків низького походження не мають юридичної сили.
Суддя. Протест задоволено. (Мюнхгаузенові.) Інших свідків немає?
До суду вбігає Марта.
Марта. Є, ваше ясновельможносте!
Рамкопф. Прошу зробити перерву! Мені зле…
Суддя. Оголошую перерву на десять хвилин! (Починає збирати папери.)
Фельдфебель виводить Мюнхгаузена. Рамкопф кидається до Марти.
Рамкопф. Фрау Марто, навіщо ви явилися?
Марта. Я хочу сказати правду.
Рамкопф (схвильовано). Будьте розсудливі. Якщо він покається, ми доможемося помилування. Інакше – десять років в’язниці. Подумайте!
Марта (твердо). Я скажу правду!
Рамкопф (зле). Тоді ми й вас притягнемо до відповідальності як лжесвідка!
Баронеса (підійшовши до них). Заспокойся, Генріху! Якщо людина хоче сказати правду, вона має на це правду. (Марті.) Мені б лише хотілося знати, яку правду ви маєте на увазі?
Марта. Правда одна.
Баронеса. Правди взагалі не буває. Правда – це те, що в певний момент вважається правдою… Добре! Ви скажете судові, що він – Мюнхгаузен. Але хіба це так?.. Цей ситий торговець, цей тихий сім’янин – Мюнхгаузен?.. Побійтеся Бога!.. Ні, я не осуджую вас, фрау Марто, навпаки – захоплююся. За три роки вам вдалося зробити з мого чоловіка те, що мені не вдалось і за двадцять. Але тепер, коли ми спільними зусиллями досягли успіху, навіщо розпочинати все спочатку?
Марта. Я кохаю його.
Баронеса. І тому пішли з дому? І тільки тому?
Марта. Кожний має свою логіку, пані. Ви розумієте, що можна вийти заміж не кохаючи. Але аби піти кохаючи – вам не дано зрозуміти!
Баронеса (спалахнувши). А що воно йому дало, ваше кохання? Сіре життя, тепер – лаву підсудних… А завтра – в’язницю або… смерть!
Марта. Смерть?
Рамкопф. Майте на увазі, фрау Марто, якщо судове розслідування зайде у глухий кут, ми будемо вимушені вдатися до крайнього заходу. Ми проведемо експертизу! Кинемо його в болото або змусимо прокотитися на ядрі… На справжньому ядрі, фрау Марто!
Марта (сумно). Господи! Невже вам обов’язково потрібно вбити людину, аби зрозуміти. Що вона – жива?..
Рамкопф. Ми не маємо виходу. А тепер, коли ви знаєте все, вирішуйте… (Кричить за сцену.) Фельдфебелю, приведіть підсудного!
Баронеса (Марті). І моя вам порада – не кваптеся стати вдовою Мюнхгаузена . Це місце поки зайняте.
Фельдфебель вводить Мюнхгаузена.
Ходімо, Генріху! Залишимо садівника з дружиною наодинці.
Баронеса і Рамкопф виходять. Рамкопф дорогою зупиняє Фельдфебеля.
Рамкопф (Фельдфебелеві). Будь тут. І запам’ятай усе, про що говорили.
Фельдфебель. Слухаюсь! (Ховається за клавесин,)
Марта і Мюнхгаузен кидаються назустріч, говорять, перебиваючи одне одного…
Марта. Карле, милий мій, рідний, хороший…
Мюнхгаузен. Марто, поздоров! Я оживаю…
Марта. Вибач мені.
Мюнхгаузен. За що? Усе було зроблено чудово. Я прокидаюся, в будинку нікого немає, лише записка: «Вибач, дорогий, але мені все остогиднуло!» Найкраще любовне послання за все моє життя.
Марта. Якщо хочеш, повернімося… Я згодна терпіти.
Мюнхгаузен. Мене?! «Два поливання, три поливання…» Знову жити цим рослинним життям? Ніколи!
Марта. Тобі загрожує в’язниця.
Мюнхгаузен. Дивовижне місце! Там Овідій і Сервантес, ми перестукуватимемося…
Марта (печально). Карле, ти не знаєш найголовнішого… Вони ні перед чим не зупиняться. Вони вигадали якусь страшну експертизу…
Мюнхгаузен (радісно). Нарешті! Справжнє діло! Це я й сам хотів запропонувати. Ти не уявляєш, як мені набрид цей суд! Чим я займаюсь?.. Крутійствую, чіпляюся за слова… Діло! Доведемо ділом!
Марта (кричить). Вони вб’ють тебе! Розумієш? Вб’ють!
Мюнхгаузен (розгублено). На смерть?.. Навіщо?.. (Замислився.) А втім, цього треба було очікувати… Ти знаєш, Марто, чому я перестав бути Мюнхгаузеном? Тому що тоді в кабінеті, три роки тому, вистрелив у повітря. Такий відмінний стрілець, а в себе не влучив… Вони мені цього ніколи не пробачать… Що ж… Будемо чесними до кінця!
Марта. Ні, милий. На це я не погоджуся. Видно, така вже моя доля: у найтяжчий момент – відступати. Я свідчитиму, що ти – Міллер. Я зраджу тебе!
Мюнхгаузен (сумно). Не роби цього, Марто.
Марта (приречено). Ти – Міллер, садівник, я – твоя дружина Марта Міллер, нас повінчали в сільській церкві, в нас народився хлопчик…
Мюнхгаузен (стиснув її ріку). Тихо! Не квапся… (Озирнувся на Фельдфебеля, який підслуховував.) Пане фельдфебелю, вам добре чути?
Фельдфебель. Не дуже.
Мюнхгаузен. Зараз ми підійдемо поближче. (Марті.) Підійдімо, мила. Треба все спокійно обговорити.
Вони підходять до клавесина. Марта і Мюнхгаузен сідають за клавесин, починають тихо грати на чотири руки. Це якась дивна, печальна мелодія. Фельдфебель здивовано спостерігає за ними. Вбігає Рамкопф.
Рамкопф. Що це? Навіщо?
Фельдфебель. Не можу знати! Вони якось не по-нашому розмовляють.
Музика звучить гучніше і тривожніше.
Затьмарення


Картина восьма

Галявина в березовому гаю. Тут, у глибині сцени, на підвищенні встановлено велетенську гармату. Біля неї – ядра, бочки з порохом. До ствола гармати приставлено драбину. Гармату охороняє Фельдфебель. У кущах стоїть клавесин. За ним Музикант. З’являється Томас із великим вузлом. Підходить до Фельдфебеля.
Томас. Скоро почнуть?
Фельдфебель. Скоро.
Томас (озирнувши гармату). Який калібр?
Фельдфебель. Тридцять дюймів.
Томас. Нормально! (Показавши вузол.) Ось зібрав йому дещо на дорогу… Як гадаєш, дозволять?
Фельдфебель. Дозволять. Дорога ж бо не близька… (Дивиться на небо.) Як він дістанеться?.. Хмари… Місяця не видно.
Томас. Коли видно, і дурень долетить. Барон любить, аби якнайтяжче.
За сценою шум. Вбігає Теофіл, за ним – Баронеса і Рамкопф.
Баронеса. Тео, заспокойся! Благаю!
Теофіл. Облиш мене! (Рішуче прямує до гармати.)
Фельдфебель перетинає йому дорогу.
Фельдфебель. Туди не можна, пане барон!
Теофіл. Пропустіть! Я маю право!
Баронеса. Тео, не шалійте!
Теофіл. Годі! Я все життя не шалів… Мені це набридло. А раптом він долетить і ми знову в дурнях? Ні! Такої нагоди гаяти не можна. Я полечу вкупі з ним!
Рамкопф. Не будьте ідіотом! По-перше, ви удвох не поміститеся… По-друге… (Озирнувся.) Є одна обставина… Жодного польоту не буде…
Теофіл. Що це означає?
Рамкопф. Це судова таємниця… Я не хотів її розголошувати. Але, видно, доведеться… Ми поклали сирий порох…
Теофіл. Навіщо?
Рамкопф. Ну не вбивці ж ми насправді… Він пролетить не більше двох сажнів і плюхнеться на землю. Усі посміються…
Теофіл. Яка ницість! (Рамкопфові.) Та ви падлюка! (Вихопив шпагу.) Бороніться!
Рамкопф (кричить). Тихо! Якщо ви здатні хоч трохи думати, подумайте!.. Ми ж урятуємо його!.. Переконається, що він Міллер, і повернеться до своїх квіточок… Чи ви хочете його смерті?!
Теофіл (після паузи). Ні, Рамкопфе… Я не хочу його смерті. І головно тому, що ви стоятимете в почесній варті.
Вони ненависно дивляться одне на одного. Входять Суддя і Пастор.
Суддя. Усе готово, пане Рамкопф?
Рамкопф. Так, ваша ясновельможносте! (Фельдфебелеві.) Приведіть підсудного!
Фельдфебель. Слухаюся! (Виходить.)
Рамкопф (Судді). Поки все йде за планом… Рівно о сімнадцятій нуль-нуль залп, потім танці, народне гуляння…
Суддя Дуже добре! (Усім.) Панове, прошу відійти на безпечну відстань. І під час експертизи витримувати повний спокій!
Пастор. Господи, прости всім нам!
Усі відходять. З’являється заплакана Марта, стає поряд з усіма.
Рамкопф. Фрау Марто, ви принесли клопотання про помилування?
Марта. Так. (Простягає папір.)
Рамкопф. Ну ж бо… (Читає.) «…Ваше Величносте, я, Марта Міллер, припадаю до ваших ніг…» Так… так… «Мій схиблений чоловік…» Так. Усе дуже добре! (Дає їй перо.) Ось тут розпишіться. Тут – число… Сьогодні тридцять друге.
Марта. Пане Рамкопф, дозвольте хоч поставити іншу дату.
Рамкопф. Ні-ні… В усьому мусить бути точність!
Марта. Але ви обіцяєте… Він не загине?
Рамкопф. Ну звісно. Я ж пояснював. Щонайбільше – легкі синці.
Марта підписує папір. Фельдфебель вводить Мюнхгаузена.
Суддя. Підсудний! Оголошую вам нашу ухвалу: Ганноверський суд із метою встановлення вашої особи й задля уникнення судової помилки пропонує вам повторити при свідках відомий подвиг барона Мюнхгаузена – політ на Місяць!.. Вам зрозумілі умови експертизи?
Мюнхгаузен. Так, ваша ясновельможносте. Тим більше що це вже і вирок.
Суддя. Ви ще маєте право відмовитись?
Мюнхгаузен. Ні, я згоден.
Пастор. Сину мій, це випробування дуже небезпечне. Ви не хочете сповідатися?
Мюнхгаузен. Ні! Я робив це все життя, мені ніхто не вірив.
Пастор. Прошу вас, полегшіть свою душу…
Мюнхгаузен. Це сталося само собою, пасторе! Я мав друга – він мене зрадив, мав кохану – вона зреклася. Я відлітаю легко…
Марта. Пробач мені, Карле! Я зробила це заради нашого кохання!
Мюнхгаузен. Напевне… Але я якось перестав у нього вірити. Пам’ятаєш, коли ми були в Архімеда, він сказав: «Кохання – це теорема, яку треба щодня доводити!» Скажи мені що-небудь на прощання!
Марта. Що?
Мюнхгаузен. Подумай. Завжди знайдеться щось важливе для такої хвилини…
Марта. Я чекатиму тебе…
Мюнхгаузен. Ні, ні, не те…
Марта. Я дуже кохаю тебе!
Мюнхгаузен. Не те!
Марта (кричить). Карле! Вони поклали сирий порох!
Баронеса. Мерзотниця! Вбивця!
Пастор. Що ви накоїли, Марто!
Мюнхгаузен (підвищивши голос). Відчепіться од неї!.. Молодець, Марто!.. Нехай заздрять!.. Хто ще має таку жінку?! (Рамкопфові.) Як це зрозуміти, пане Рамкопф? За такі жартики на фронті вішали!
Суддя. Підсудний, поводьтеся…
Мюнхгаузен (перебиваючи). Я поводжуся гідно, ваша ясновельможносте! Чого не скажеш про суддів! А втім, я і не сподівався на вашу чесність… (Томасові.) Томасе, ти приніс те, що я просив?
Томас. Так, пане барон! (Простягає вузол.)
Мюнхгаузен (діставши з вузла бочечку з порохом). Ось вам сухий, перевірений… Від такого – цілий полк злетить у небо!
Суддя. Ну, як знаєте!.. Якщо ви такі нерозсудливі… Фельдфебелю, перезарядіть гармату!
Фельдфебель бере бочечку з порохом, засипає у ствол.
Мюнхгаузен. Прощавайте, панове! Зараз я відлечу, вам недовго лишилося чекати. Ми навряд чи побачимось. Коли я повернуся, вас вже не буде. Річ у тім, що на небі й на землі час летить не однаково. Там – мить, тут минають віки. Усе відносно. А втім, це довго пояснювати… Прощавайте! (Рушає до гармати.) Чорт забирай, як набридло помирати…
Вбігає Бургомістр, тримаючи в руках мундир Мюнхгаузена, його перуку і депешу.
Бургомістр (кричить). Зупиніться, бароне! (Усім.) Панове! Його Величність визнав у підсудному барона Мюнхгаузена! (Дає депешу Судді.) Читайте! (Мюнхгаузенові.) Карле, дайте я вас обійму! (Кидається до Мюнхгаузена з обіймами.)
Суддя (переглядаючи депешу). Справді! «…Наказую вважати Мюнхгаузеном…» Як же ми відразу не здогадалися?!
Бургомістр (подаючи Мюнхгаузенові мундир). Вдягайтеся, вдягайтеся, бароне! Вас чекає внизу карета. Місто з захватом зустріне свого героя! (Натягує на нього перуку.)
Баронеса (неначе вперше побачивши Мюнхгаузена). Це – він! Карле, я впізнаю тебе!
(Синові.) Тео, чого ти стоїш? Хіба не бачиш? Це твій батько!
Теофіл (кричить). Та-то! (Падає перед Мюнхгаузеном на коліна.) Я впізнав вас. Я захоплений вами!
Бургомістр (відтягує Теофіла). Тео! Ви чесний юнак. Ви щиро любите і щиро ненавидите, але не робіть цього занадто часто!
Пастор (звертаючись до неба). Господи! Ти звершив диво!
Рамкопф. Поздоровляю вас, бароне!
Мюнхгаузен. З чим?
Рамкопф. З успішним поверненням із Місяця.
Мюнхгаузен. Я не був на Місяці.
Рамкопф. Як то – не був, коли є ухвала, що був?.. Зараз прозвучить залп, його почують у місті… Це значить: ви злітали й повернулися… Завтра про це повідомлять газети. Та ми всі свідки.
Марта. Це неправда!
Баронеса. Боже, який примітив! Ні, пані, цього разу я не поступлюся. Якщо вам бракує уяви, то міркувати треба. Мій чоловік літав! Літав!
Суддя. Не ускладнюйте, панове, не ускладнюйте. (Фельдфебелеві.) Залп негайно!
Фельдфебель підносить запал, гармата стріляє.
Рамкопф. От і все! Віват Мюнхгаузенові!
Усі. Віват! Віват! Віват!
Мюнхгаузен (волає). Припиніть!.. Панове, як ви мені набридли!.. Зрозумійте ж ви, що Мюнхгаузен славний не тим, що літав чи не літав, а тим, що не бреше. Я не був на Місяці. Я лише туди вирушаю. А раз ви завадили мені полетіти, доведеться йти пішки. Ось цією місячною доріжкою. Це тяжче! На це піде ціле життя, але доведеться… Марто, ти готова?
Марта. Звичайно, Карле.
Мюнхгаузен. Ходімо. (Бере її за руку.) А ти, Томасе, ступай додому і готуй вечерю. Коли ми повернемося, нехай буде шоста година.
Томас. Шоста вечора чи шоста ранку, пане бароне?
Мюнхгаузен. Шоста дня.
Томас. Слухаюсь.
Мюнхгаузен (обертається). Я збагнув, у чому ваша біда. Ви надто серйозні. Серйозне обличчя – ще не ознака розуму, панове. Усі дурниці на Землі робляться саме з цим виразом. Ви усміхайтеся, панове, усміхайтеся! (Іде з Мартою дедалі вище по місячній доріжці.)