Переклав Василь Буколик

Якби я не знав цілком достеменно, що Франс Мазерель, цей наймайстерніший з усіх сучасних граверів, народився 30 червня 1889 року в Бланкенберґу, у добропорядній буржуазній родині, я б ніколи не зміг позбутися думки, що він – син Волта Вітмена, один із тих загублених позашлюбних дітей, яких цей американський «громадянин світу», перебуваючи на Півдні, нажив з незнаною матір’ю. Адже ні в кому з людей, ні в кому з сучасних митців я не бачив такого типово вітменівського поєднання вільної й водночас стриманої, бурхливої й заразом спокійної сили, такого безмежного чуття товариства до всього живого, такого повного злиття особистості з навколишнім світом. І, мабуть, лише вітменівським віршем із його каскадом прикметників і наростаючою напругою ритму можна описати зовнішність і характер Мазереля: рослий, м’язистий, мужньо вродливий, з неквапливою, та легкою ходою, з темними очима і ясним поглядом, сповнений енергії й надзвичай лагідний, добрий, завжди готовий прийти на допомогу, веселий у буденній праці, щирий, вільний, слухаючись самого лише внутрішнього голосу, заразом він сприймає всі звуки світу. Його прямий, відкритий спосіб дій надає його мистецтву, його життю характеру повної незалежності. Зовсім неможливо уявити його зніяковілим, розгубленим; дивлячись на нього, насолоджуємося щонайрідкіснішим явищем – достеменно вільною людиною, яка належить сама собі й одночасно всім. Аби полюбити його, треба збагнути не тільки все, що він вчинив донині, але й пізнати внутрішні рушійні сили його творчості, первні його істоти.
Один із найбільших умільців нашої доби, Мазерель є справжнім її сином – у його особистості, у його творчості немає нічого демонічного. Він належить до того вищого (можливо, щонайвищого) типу митця, чий геній породжує гармонія могутніх сил; не думаю, що Гендель, Рубенс, Волт Вітмен, Толстой і Бальзак (усупереч його скульптурному портретові, що зробив Роден) справляли за життя інше враження, аніж те, яке справляє стихійне явище природи. Досконалі люди, вони творять невтомно, день у день, подібно до того, як б’є джерело. Їм незнані скутість і застій, злети й падіння творчої думки, властиві митцям, які працюють лише за настроєм; їхня творча енергія – це сила, яка породжує силу. Тільки вільна, нічим не примушена творчість здатна передати повноту і багатоманітність світу, які ми бачимо на полотнах Рубенса, чуємо в музиці Генделя, у віршах Вітмена, а нині спостерігаємо в тисячах гравюр, які створив яскравий і свіжий талант Франса Мазереля. Величезна творча продуктивність таких людей – не диво, а органічна риса їхньої натури; дивом є всесвітній обсяг творчості, її незбагненна досконалість, неозорість її обрію.
Такі натури, і, мабуть, лише вони, володіють достеменно всеосяжним даром. Тільки ті, чиї серця відкриті для всього суттєвого, здатні неупереджено сприймати світ в усьому розмаїтті його форм; тільки їхніх рук слухаються білі й чорні клавіші нескінченної клавіатури життя. Гендель створював і веселі опери й вигадливі арії, і трагічного «Месію» і «Долі пророків»; Вітмен оспівував одночасно і тіло жінки й хмарочоси Бродвея; Бальзак показував і долю підстаркуватої провінційної панни, і битву на Березині, і біржеві операції торговця парфумерними товарами. Тільки вони, маючи гармонію сил, нічим не утиснену творчу енергію, яка не залежить від будь-якого настрою, – тільки вони здатні створити orbis pictus (світ у картинах) – універсальний, космічний образ. У повноті світовідчуття Мазерелеві немає рівних серед сучасних рисувальників і граверів. Теми його рисунків і гравюр – весь сучасний світ в усіх його проявах і формах. Вже нині цей «невтомний» створив стільки, що за його гравюрами, як за єгипетськими ієрогліфами, можна отримати повне уявлення про життя на нашій планеті. Якби раптом на землі загинули всі книжки, пам’ятники, світлини й документи і вціліли лише гравюри, які Мазереель вирізьбив за десять років, то за ними одними можна б було відтворити весь образ сучасного світу; за його малюнками можна б було довідатись, як у наш час жили люди, як вони вдягалися, уявити страхітливу картину сучасної війни – фронт із його диявольськими машинами винищення і тил із його гротескними постатями, біржі й фабрики, вокзали й кораблі, в’язниці, моди, людей, навіть їхні типи, відчути темп життя нашого віку, його небезпечний дух і його геній. Хто ще, питаю, який інший майстер рисунка може зрівнятися з ним – цим Веніаміном графіки – і за кількістю, і за документальною цінністю створеного (поки не кажу про якість)? У кого з сучасників ви знайдете таке багатство тем і образів? Самої лише старанності й техніки для цього недостатньо; тут потрібно дещо вище – виняткова здатність пов’язувати й узагальнювати явища життя й одночасно – фанатична любов до деталі. Мазерель – повна протилежність експансивним, поривчастим натурам; його розум, його геній, як Бальзакові й Вітменові, скеровані до універсального. Він любить усі нації, усі мови, усі епохи, старе і нове, романтику й індустріію; я не знаю нічого, що цей пристрасний друг світу ненавидів би на нашій планеті так сильно, як ті інститути, призначення котрих – охолодити, приглушити й стандартизувати гарячу, повнокровну радість буття, обмежити штучними рамками живе життя. Він – ворог тієї держави, яка насаджує насилля і несправедливість, ворог того «суспільства», яке розглядає себе як «найвищу» касту і будь-що хоче зберегти свою владу. Неполітик (Мазерель не визнає партій, оскільки вважає, що вони обмежують і утискають внутрішню свободу), тим не менше він завжди бореться на боці слабких, гноблених і скривджених. У своїх «гравюро-романах» – «Страждання людини», «Ідея», «Сонце», – він пришпилив до ганебного стовпа всіх переслідувачів свободи: паліїв війни, спекулянтів, жерців буржуазного правосуддя, поліціантів – усіх представників егоїстичної моралі, захисників корисливих інтересів. Мазерелеве світовідчуття не зносить нічого, що ґвалтує природу, що порушує священну єдність всесвіту. Його геній завжди спрямований до цілого; він хоче розкласти світ на тисячі картин, зобразити його в нескінченному сплетінні тисяч подробиць, при цьому, однак, не втрачаючи ідеї його єдності.
Мазереель зробив вже десять тисяч рисунків і гравюр на дереві, і тим не менше, попри цю безприкладну продуктивність, можна не мати остраху, що його творча енергія колись виснажиться, адже запас його глядацьких вражень невичерпний, як і сам світ. Мазерель володіє магічним поглядом Бальзака. Усе, що він бачить бодай одного разу, мимохіть, навіть на репродукції, назавжди закарбовується в його пам’яті. Він ніколи не послуговується моделлю, не робить замальовок із натури, ніколи не зазирає до часопису мод, аби правильно відтворити яку-небудь деталь одягу. Його пам’ять так само непомильна, як і його рука; він знає напам’ять (і це справляє приголомшливе враження на всіх його знайомих) кожну річ на землі, в усіх її деталях, і будь-якої миті готовий оживити її дотиком свого різця. Він може з пам’яті намалювати будь-яку щоглу вітрильника, поршень локомотива, петлю рибальської сіті. Він однаково добре намалює вам як чалму паломника з Мекки й татуювання червоношкірого, так і парадний марш і рушничні прийоми прусських стрільців. Він без замислення зобразить будь-який рух: стрибок хижака, вигин потяга на повороті, стрибок риби, здибленого коня, спалах радості й болю на людському обличчі. Часто-густо я сам бував очевидцем незбагненного: йдемо з ним вулицею незнайомого міста, жваво бесідуємо; здається, що він цілковито занурений у розмову. І за рік виявляю здивовано на якійсь його новій гравюрі дверний молоток одного з будинків тієї вулиці, де ми блукали, відтворений в усіх деталях, з такою точністю, немовби Мазереель потайки світлинив його; або ж морду собаки, яка тоді перебігала нам дорогу. Йому достатньо кинути лише мимолітний погляд на будь-який предмет, будь-який рух, і вони миттєво фіксуються крізь його темне око за круглим склом окулярів у роговій оправі, наче крізь фотооб’єктив, у його глядацькій пам’яті; вони зберігаються в цій велетенській коморі, де ніщо не старіє і не блідне, очікуючи, коли воля митця викличе їх із цього хаосу форм та образів і вони виллються слухняними лініями під його різцем.
У цій безприкладній глядацькій пам’яті, що всотала мільйони вічно мінливих форм життя, і в умінні підкорити різцеві кожну з цих форм, власне, полягає геній Мазереля. Сила впливу його рисунків прихована не в особливостях його манери, а в надзвичайній широті бачення, яка становить головну рису його таланту. І вона разюче поєднується в нього з найпотаємнішою життєвою якістю – з терпінням і наполегливою працьовитістю ремісника. Як я вже казав, в особистості Мазерееля немає нічого демонічного; його дещо важкувата, спокійна повільність нагадує тверду, розмірену ходу селянина, що крокує полем під час сівби або жнив. А в мистецтві Мазереля це постійне прагненння нескінченно далекої мети проявляється у титанічній працьовитості, у фантастичній відданості справі, у тому nulla dies sine linea (ані дня без рядка), яке було притаманне старим німецьким майстрам. Щодня Мазерель годинами сидить із різцем у руках за своїм столом, подібно до ювеліра, гравера, годинникаря, і, як усі ці трударі здорового, чесного ремесла, він любить свою роботу, в якій є щось середньовічне, примітивне, давнє. У залитому електричним світлом, поритому тунелями метро, пронизаному потоками радіохвиль сучасному Парижі він працює сьогодні так само, як задовго до нього працював його міфічний попередник із Туру, що вирізав у тісній монастирській келії благочестиві картинки таким самим ножем, на такому ж дереві, з таким же невичерпним терпінням. І Мазерелеві дорога саме ця проста техніка: через суто чоловічу неприязнь до всілякої бутафорії він не любить нічого зайвого. Якби спинилися всі хімічні фабрики, що виробляють фарби, зламалися всі станки, які тчуть полотно, – він би спокійно продовжував працювати. Адже аби зобразити світ, йому необхідні лише ніж і квадратний шматок дерева; пам’ятаю, як одного разу в Женеві сам він зрубав грушеве дерево, розколов його сокирою і напиляв собі з нього дощечок. Якби він, подібно до Робінзона, опинився на пустельному острові, то за три дні там би він зміг працювати так само, як у своїй майстерні; він заготовив би блоки (кажу «блоки», бо в його творчості є щось від скульптури, до чого він потайки прагне) і вдихнув би в них життя. Не женучись за настроєм, не потребуючи ані допомоги, ані моделей, ані пошуків тем, він міг би творити так десятиріччями, не підводячи голови від своєї роботи, – настільки багатий його внутрішній світ і безмежне терпіння. Він вже викликав до життя тисячі й тисячі образів і форм, і подеколи я жартую, що сьогодні він міг би збудувати собі дім або яхту з тих дерев’яних цурпалків, які він перевтілив у картини, у події.
На мій погляд, особлива привабливість мазереелівського мистецтва полягає саме в цій двоїстості: у поєднанні старовинної техніки гравюри (так само примітивної, як у добу книжок, що друкувалися з дерев’яних дощок, і родинних біблій) з надзвичай актуальною тематикою, насиченою духом і ритмом сучасності. Це поєднання старого і нового художник зафіксував у автопортреті, вміщеному на початку його книжки «Спогади про мою родину». Він стоїть посередині між двома світами, між обома Фландріями: сьогоднішньою – молодою, з її робітниками, машинами й великими містами, і вчорашньою – побожною, з бемканням дзвонів церков і монастирів, де черниця, смиренно опустивши очі, мріє про вічність. Невсипуще стоїть він на цьому перехресті доріг тіла і духу, примітивної сили й щонайтоншого почуття.
На ті самі маленькі дощечки, вісім сантиметрів завширшки, послуговуючись тією ж технікою, що і старі майстри, які зображали позбавлені руху і ледве позначені сцени з життів святих, Мазереель переніс новий елемент – кіно. Його гравюрам притаманна динаміка, пульсуюча, вибухова сила кінофільмів (які він дуже любить і навіть написав сценарій одного з них). Варто лише зібрати водно ці кадри графічного фільму, як вони оживають, немов на екрані, і пролітають перед нами стрімко, напружено, захопливо. У простому чорно-білому співзвуччі цих рисунків відчутне нервове, гарячковите биття пульсу нашого нетерплячого двадцятого сторіччя. Художник прагне гранично концентровано втілити в жорстокій і позбавленій фарб гравюрі на дереві всю динаміку подій, аж до найменших подробиць. Ось чому більшість його гравюр заповнено безліччю предметів, а також символів, які викликають різноманітні асоціації. При першому погляді вловлюється тільки головна тема, і лише потім, поступово, ви здивовано відкриваєте щонайразючіші контрасти й парафрази. І чим довше ви вдивляєтеся в ці гравюри, тим більше нового в них виявляєте. Я знаю їх вже сливе двадцять років і тим не менше з задоволенням переглядаю їх, причому кожного разу знаходжу щось, що раніше уникнуло мого погляду.
Але, незважаючи на цю насиченість змісту, Мазерелеві гравюри не перетворюються на просте нагромадження образів, предметів і деталей. Вже давно Мазереель перестав бути звичайним ілюстратором книжок – служителем мистецтва інших він був лише на початку. Він став працювати самостійно, створючи, подібно до Дюрера, Ґойї й Калло, закінчені цикли гравюр. В останні роки Мазереель у своїх роботах значно переріс рамки мистецтва ілюстратора і створив новий стиль «зображальної розповіді» – роман, новелу, невелике оповідання в картинах без слів. Тепер надійшла черга письменників вигадувати текст до безсловесних книжок цього майстра. Гадаю, що Шарль-Луї Філіп або Золя могли б у майстерній прозі розповісти про «Страждання людини», а Хрістіан Морґенштерн – описати віршами потішні походеньки з «Моєї книжки годин»; улюблена книжка Мазереля «Ідея» видається мені настільки прекрасною, що серед сучасних письменників нині я не знаю нікого, хто зумів би перекласти цей роман на слова. Адже будь-який з наших митців-поетів виклав би її надто манірно, надто літературно; а мистецтво Мазерееля при всій його оригінальності надзвичай демократичне. Він створює справді «добрі картини», що задовольняють ту вимогу, яку Толстой висував до «добрих книжок», а саме, аби вони були зрозумілі всім: челяді й художникові, студенту і професорові. Справді, рисунки Мазерееля, як і вірші Волта Вітмена, належать прийдешній демократії. Вони доступні кожному. Я певен, що, якби я показав їх робітникам і ремісникам через проекційний ліхтар, то не мусив би давати додаткових пояснень; водночас я знаю, що і найбільші митці захоплюються його чесним експресіонізмом. Мазереель відчуває весь світ, і тому його твори діють на всіх; духовно він не належить жодному класові й тому належить усьому народу й усім націям.
Прагнення космічного нестримно зростає в його творінні вкупі з майстерністю. Здається, ось він досяг межі, але ні, він не зупиняється, він продовжує кружляти по спіралі, дедалі ширше охоплюючи сферу дійсності. Якщо його перші книжки були значні, то остання з них, «Місто», монументальна, як вічний пам’ятник сучасному великому місту, цьому пандемоніумові всіх пристрастей, з мільйонами людських доль, щонайширшими потоками мас, трагічними контрастами злиднів і розкоші, нестатків і розпусти. У цьому творі митець учинив крок від сонати до симфонії.
Рівнобіжно з розвитком свого графічного мистецтва Мазерель починає опановувати й інший зображальний засіб – після форми надходить черга кольору. Він просувається вперед неспішно: легковажність чужа цьому вродженому трудареві. Крок за кроком, вагаючись і розмислюючи, обираючи стежки-манівці, він підходить до живопису. Спочатку це були підфарбовані рисунки, кольоровий олівець, ескізи театральних костюмів; потім – акварелі, у яких надалі домінували лінії й прийоми графіка, і лише недавно він почав виражати свої задуми вже не у графічних формах, а у фарбах. І нині щороку, майже щомісяця він палко наближається до містерії кольору. Здається, неначе він змагається з пітьмою, з вічною ніччю за священне право ока радіти фарбам хоча на перші його картини ще лягає тінь цієї пітьми, вони ще причавлені вагою матерії. Але від полотна до полотна колір його фарб стає дедалі яскравішим, розчиняючи лінії контура, і от від його картин вже виходить невідпорна, переконлива сила, як і від його гравюр. Небагато в сучасному живописі може порівнятися з його полотнами за силою і мужністю, за здоровою, майже грубою чуттєвістю: хто може забути ці вулиці Парижа, ці сцени в порту, ліс незліченних щогл – автентичний шматок життя; кому не запам’ятаються його рибалки, їхні важкі постаті, сповнені могутньої, стриманої сили, і ці жінки в шинку, осяяні страшним світлом пороку? І якою б титанічною не здавалася його праця в царині графіки, хтозна, можливо, це була лише сходинка на шляху до нової вершини, з якої очам митця відкриються ще дальші обрії неозорого океану життя.
Мазереель є для мене уособленням ні з чим не порівнянної сили – сили всесвіту, уособленням його нескінченного життя і зрілої, стійкої мужності. Від його гравюр віє диханням космосу; немов стоячи на бушприті корабля, ви відчуваєте в них і безкрайній простір повітряного океану, і стрімкий рух судна, і підбадьорливу дію вітру і хвиль, цих найвільніших стихій світу. Він доброзичливий, як усе природне, як достеменний митець, як людина, котрій дано обдаровувати, надихати й тішити людей. І ніколи я не відчував так глибоко, як у його присутності, правду Емерсонових слів: «Велика сила дарує нам щастя».

Першодрук – у книжці «Артур Голічер і Штефан Цвайґ. Мазерель» (Берлін: вид. Аксель Юнкер, 1923). Входить до збірки «Зустрічі з людьми, містами, книжками».