Переклав Василь Білоцерківський

Наше сторіччя було на самому початку, коли з німецької сцени вперше пролунав голос молодого незнаного актора. Адже це був новий голос, не такий, як інші, і в ньому звучали нові, чарівливі ноти, неповторні й незабутні для всіх, хто бодай раз їх чув. І він був більш гармонійний, проникливий, наспівний, м’якший, аніж німецькі голоси, і в ньому чулися теплі, сонячні мелодії, неначе південний вітер на плавних крилах переніс його через гори, і ми відразу вловили його італійське звучання, яке раніше уприємнювало нас тільки у співі. Але гармонійним, як голос, було і його тіло, легке і гнучке, у ньому сполучилися грація античного юнака і сила гладіатора; споглядати цього молодого актора було великою радістю, бо в усіх своїх перевтіленнях він залишався однаково заворожливим – пан і слуга, князь і заблукана душа, але найпрекрасніший, найчарівніший – як коханець. Тоді його голос ставав музикою, а все його тіло – уособленням ніжності; варто було лише поглянути на нього, аби відчути італійську пластичність його жестів; перш ніж він вимовляв хоч слово, ви вже чули його пристрасні благання, і хто міг тоді встояти перед ним? Ціле покоління любило його, цього божественнного коханця; своєю грою, своїм співучим голосом він полонив серце німецької нації.
Але в цьому юнацько-стрункому тілі жила полум’яна душа, у цій класично прекрасній голові – світлий і допитливий розум. Світ ніжних почуттів скоро виявився надто тісним для великого митця, так само як і вічного коханця, котрий жадає і котрого жадають; у ньому була велика жадоба до найглибших таємниць життя. Він хотів перевтілитися в інші образи, у героїчних стражденників, у безстрашних володарів, у мучеників, яким болять фатальні питання. Він не хотів бути Ромео і тільки Ромео в тисячі ґатунків, не хотів бути вічним юнаком, він хотів побути й Фаустом – мрійником духу, і Мефістофелем – духом заперечення, і Едипом – протиборцем нездоланного фатуму, і Гамлетом – безвільним рабом своїх думок. Ні, така полум’яна душа не могла раз і назавжди замкнутися в тісній посудині одного «амплуа» (як кажуть театральною мовою), вона прагнула вилитися в усі форми творчого духу, утілюватися в дедалі вищих перевтіленнях. Кожний земний образ, у якому він вгадував простір для розвитку людської сутності до тих меж, на яких вона стикається з божественним, приваблював його; не гучномовні герої, не вояки, що бряцають залізом, а герої страждання були йому найближчі. Їм та й усім нам не до снаги забути, як він грав Федю в «Живому трупі», свою улюблену роль – людини загиблої, розчавленої власною провиною і водночас очищеної через неї; ніщо так не вабило його, як змога показати, що найпотаємніше, найчистіше в людині не підвладне руйнуванню і що молот долі не знищує справжньої людини, а всього лише звільняє її від життєвої іржі, робить чистішою і вільнішою. Дедалі більше приваблювали його глибини людського характеру; тривожні, бентежні, грішні душі були йому найдорожчі, і не мав він більш заповітного бажання, аніж показати, як щораз знову постає людина з уламків свого розбитого життя.
Ця любов до глибоких і неспокійних народилася в Моїссі тому, що він мав так само глибоку натуру. Його спокушала проблема сама по собі, і кому пощастило близько знати його, той пам’ятає, що найулюбленішим заняттям Моїссі були філософські міркування і палкі суперечки. Де ви, довгі ночі, коли ми посиджували з ним, найщирішим другом, і він запалювався, розв’язуючи питання філософії або моралі! Як дивовижно лилася його мова, як вишукано, невимушено, як майстерно він схрещував з суперником рапіру блискучих аргументів, як полум’яно, пристрасно і самозабутньо віддавався цій грі! Адже духовне і людяне становили найглибшу радість цього актора. Він був нездатний лагідно і гонорово збирати плоди своєї слави, він жив, не дивлячись у дзеркало, не прагнув виблискувати у світі, і салони – ці притулки балакучої допитливості – не бачили його у своїх стінах. Його притягувало лише коло письменників, музикантів, товаришів по ремеслу, його найзаповітніші мрії були віддані творчості – він мріяв творити особистісно, а не тільки відтворювати, не тільки надівати маску, але й ліпити образи. Його драма про Наполеона становить саме таку спробу, і хто інший, скажіть мені, хто з акторів нашого часу зумів так близько підійти до таємниці творчості, як він у своїй драмі?
Він знав забагато про илюзорність театру, аби не тяжіти до іншого світу – світу істинного буття; не лише чергова роль, але і дійсність – грандіозне драматичне видовище наших днів – пробуджували його пристрасть. І чим більше прилучався він до життя, тим глибшими й ширшими ставали його знання; для нього вже не було нічого недоступного або непосильного, він йшов до того, аби стати достеменно універсальним актором нашого часу, не зв’язаний ні в чому і прив’язаний до всього – Протей, бог вічного перевтілення, незмінно божественний в усіх своїх постатях.
Але все це минуло. «Минуло» – незбагненне слово, каже одного разу Фауст. І справді, тяжко збагнути, як те, що тисячу разів закаарбовано в нашій пам’яті, що вічно стоїть перед нашими очима, ще звучить музикою в наших вухах, живить і збуджує наше чуття, «минуло», і немає більше його, немає на світі. Тяжко збагнути, що, вимовляючи ім’я Моїссі, ми маємо на увазі не того, хто є живий і незмінно живе в нас, а це ніщо, котре вже не говорить, не дихає, не палає. Ні, не віддаваймося думкам про немислиме, не думаймо, що його більше немає, думаймо тільки про те незабутнє, яке йщло від його істоти: про вечори нашої юності, коли ми заплющували очі, аби повніше вслухатися в музику його голосу, а тоді знову розплющували їх, аби не пропустити ані руху; оживімо в пам’яті години, коли ми поспішали за куліси, аби хутчіше обійняти його чи бодай потиснути його руку, згадаймо, вірніше, відчуймо ту дивовижну теплоту, яку він вмів їй передати, згадаймо, як цей чоловік, саме тому, що був такий безмежно людяний, дарував нові сили мільйонам. Згадаймо – і подякуймо тому, хто більше не може відповісти нам, за всі знання людини й людської душі, якими він нас обдарував; мені ж видається, що немає на світі чистішої радості, аніж пізнавати людяне. Благословенний, хто освічує нас у цьому святому мистецтві, дорогий серцю, хто живе і страждає заради нього.
Ми втратили чудового, неповторного митця – втратили усі. То чи доречно ставити питання, ким був Алессандро Моїссі за своєю суттю, ким у першу чергу, ким в останню – німецьким актором чи італійським? Ні, спільна любов не знає чвар. У кожному великому митці живе не одна душа, на гранично високому і гранично досконалому щаблі закінчуються всі відмінності; той, хто його сягнув, більше не належить одній нації, він – надбання всіх націй, і не однієї країни, а цілого світу. Таким митцем був наш Алессандро, у тисячі життів прожив він своє життя. Він був грек із Софоклом, британець із Шекспіром, німець із Ґете, Гауптманом і Гофмансталем, росіянин із Толстим і Достоєвським, італієць із Д’Аннунціо і Піранделло, він і як актор був кожна людина – «every man» – громадянин світу у священному царстві мистецтва, де, відірвавшись од земного, погляд прямує до божественного, до святої єдності всупереч усьому й усіляким відмінностям. З цієї незбагненності він з’явився до нас, у неї пішов знову, і його прихід – спільне щастя для всіх нас, і його відхід – спільне горе.
І тому нехай буде братньою наша пам’ять про нього в цю годину. Слова більше не досягають його, тож утримаймося від слів, аби в мовчанні ще раз почути внутрішнім слухом його голос, ще раз побачити мисленним зором його дорогий образ, кожен – подумки, кожен – у своїй душі. Тоді він навіть у смерті не буде самотній, тоді він не піде безповоротно, а дорогим і незабутнім другом довіку залишиться в нашому колі, великий митець, якого подарувала світу земля Італії, Алессандро Моїссі, зірка нашої юності, символ краси істоти й духу, наш друг, наш супутник, якого ми втратили й, однак, не хочемо втрачати. Збережімо ж вірність його пам’яті, любов і шану до його незгасного образу.

Промова, виголошена в Мілані 5 червня 1935 р. Входить до збірки «Європейська спадщина».
Оскільки Моїссі мав албанське походження, але народився в італійському Трієсті й перші роки прожив там, згодом переїхавши на австрійські й німецькі землі, де й став відомим актором, – то його ім’я і прізвище мають кілька варіантів написання (і вимови): по-албанському – Aleksandёr Moisiu; по-італійському – Alessandro Moissi, по-німецькому – Alexander Moissi. У назві промови Цвайґ вживає форму імені актора німецьку, а в тексті промови – італійську, зважаючи на те, що її вiн виголошував y Італії.