Переклав Василь Буколик

Відкриття Сходу – останній з трьох етапів грандіозного розширення європейського обрію. Першим радісним струсом для європейського духу було відкриття античності - власного великого минулого. Другою подією такого ґатунку – вона майже збіглася з першою – стало відкриття майбутнього – в океані, який доти вважали нескінченним, сплив на поверхню цілий континент – Америка. Обрій відійшов у неозору далину, незнані країни, химерні рослини спонукали пробуджену фантазію, наповнюючи європейський дух новими задумами й безмежними прагненнями. Третє, найбільш недавнє відкриття – навіть тяжко збагнути, чому воно здійснилося так пізно, – це відкриття Сходу для Європи. Усе, що лежить на схід, віками було для нас оповите таємницею; зі Сходу – з Персії, Японії й Китаю – надходили лише недостовірні відомості, майже легенди, і навіть сусідня нам Росія до останнього часу була прихована від нас безглуздою млою відчуження. Та й сьогодні ми ще недалеко пішли в духовному пізнанні Росії, хоча ця війна його прискорила – прискорила насильницьким шляхом, а тому воно, напевне, не зовсім об’єктивне.
Перша звістка з південного світу досягла Франції під час війни за іспанську спадщину – то була маленька книжечка, для наших часів вже давно застарілий переклад «Тисячі й однієї ночі», праця вченого ченця Ґаллана. У наші дні нелегко навіть уявити собі, яке величезне враження справили тоді ці перші томики, якими химерними й фантастичними вони постали у сприйнятті європейця, скільки не намагався перекладач зовні пристосувати їх до вимог тогочасної моди.
Нашому підстаркуватому світу раптом відкрилися незнані йому скарби казкового мистецтва, так разюче несхожі на відсталу французьку придворну поезію і немудровані «contes de fées» («чарівні казки»); і публіка – вона-бо наївна в усі епохи – була задурманена цими чарівними історіями, цим гашишем нескінченних снів. Тут вона з захватом виявила рід поезії, яким можна насолоджуватися бездумно, забувши про правила, де розум дрімає, а фантазія злітає в рідні сфери, у сфери нескінченного; то було мистецтво без напруги й без мети, мистецтво майже без самого мистецтва. І от від часу цього першого знайомства ввійшло у звичай дещо зарозуміло дивитися на ці казки, як на безглузде нагромадження, як на безтурботно строкату суміш курйозних і незвичайних історій, як на анонімний твір, що не знає свого поета і творця і не має особливої художньої цінності. Даремно наголошували декотрі вчені художнє значення цієї збірки – на її основі навіть виникла ціла наука, яка досліджувала міграцію окремих мотивів і знаходила їх найдавніші витоки в Персії, Індії; але цей твір надалі залишався анонімним; і те, що знайдено його автора, хоча його не названо, – заслуга простої людини, нашого сучасника, який узявся до справи, озброївшись єдиним науковим апаратом – жадібною допитливістю. Протягом двадцяти років Адольф Ґельбер віддавав цій справі все своє дозвілля, увесь час, який залишала йому його служба, подібно як Фріц Маутнер у Берліні на середині свого життєвого шляху, поряд із власною публіцистичною діяльністю, сказати б, нелегально зайнявся критичним вивченням мови – і результат вийшов воістину захопливий, повчальний і заразом спонукальний. Адже той, хто раніше любив цей дивовижний світ східної фантазії, цей чарівний ланцюг оповідей, тільки тепер виявить, яку глибоку мудрість закладено в їхній начебто випадковій послідовності і яке коштовне ядро людяності приховане під блискучою шкаралупою казок.
Донині цей дванадцятитомний епос Сходу сприймали тільки так: у тісний загін нехитрої облямівки втиснули тут як попало тисячу строкатих, розумних і дурних, потішних і поважних, побожних і фантастичних, непристойних і повчальних історій, одна прилягає до другої за сваволею неохайного, невмілого і безвідповідального компілятора, і цілком байдуже, як читати цю дванадцятитомну книгу, цей хаос фантасмагорій – від кінця до початку чи від початку до кінця. Ґельберова книга – розумний і уважний дороговказ – уперше торує читачеві дорогу в цих тропічних джунглях, показує йому явний і глибокий сенс побудови книги і відкриває в компіляторі поета. Як він нам пояснює – і ця його концепція опановує читача, – Шахріяр, примарний цар, який змушує цілими ночами оповідати собі казку за казкою, – трагічна постать, Шахразада – героїня, а вся книга загалом – тисячі й тисячі сторінок видимо безладної оповіді – струнка драма, сповнена напруги й динаміки; драма, що, як її розуміє Ґельбер, приховує в собі психологічну спокусу переповісти й поетично відтворити її. Царя Шахріяра ми відчували досі як страшну постать лялькового театру, то був чи Олоферн, чи Синя Борода, кровожерний тиран, який щоранку передає катові дівчину, що стала його дружиною, і в якого Шахразада, одвічний шахрай в образі жінки, ніч у ніч ошуканством виграє своє життя, оповідаючи йому казкову історію і щоразу, як засвітає, перериваючи її на найцікавішому місці. Майстерна ошуканка – так сприймали й оцінювали ми її донині, – уся хитрість якої полягає в тому, аби підчепити злобного царя на його власну допитливість і змусити битися на гострому гачку напруження, наче спійману рибу. Проте казка мудріша, а її автор безконечно глибший. Ця невідома людина, яка жила сотні й сотні років тому, чийого імені ніхто не знає, – справжній трагічний поет, а фатум і пристрасть, які він утілив у взаєминах цих двох людей, – готова драма, що немов очікує на свого сценариста.
Спробуймо переказати її в Ґельберовому дусі.
Декорація: Схід із його зоряним небом, де доля відкрито дивиться в обличчя людині на вулицях і базарах, нескладний світ первісних пристрастей. Місце дії: царський палац, повний східної розкоші, одначе овіяний подихом жаху, подібно до царського житла в Мікенах або палаців «Орестеї». А в цьому палаці – страшний цар, жахливий вбивця жінок, тиран Шахріяр. Декорацію поставлено, дійових осіб визначено – драма може розпочатися. Але ця драма має пролог у царевій душі. Цар Шахріяр справді тиран, підозрілий, кровожерний, недовірливий чоловік, який зневажає кохання і глузує з вірності. Але таким він був незавжди. Шахріяр – людина розчарована. Раніше він був справедливим, серйозним, благородним володарем, був щасливий зі своєю дружиною, сповнений віри в мир, як Тимон Афінський, і довірливий, як Отелло.
Раптом із далеких країв до нього з розбитою душею приїждає брат і оповідає своє горе: дружина ошукала його з останнім із його рабів. Цар жаліє його; йому ще незнана підозра. Але брат, чий зір загострено досвідом, раптом бачить, що царевий шлюб, як і його власний, поїв хробак жіночої невірності. Він обережно натякає на це Шахріярові. Той відмовляється вірити нічим не потвердженим словам. Як Отелло, як Тимон, він вимагає доказів ницості світу, перш ніж її визнати. І невдовзі з жахом мусить переконатися, що брат, на жаль, казав правду і що дружина безчестить його з найогиднішим із його рабів-негрів, про що давно знають усі царедворці й невільниці, тільки сам він був засліплений добротою. І відразу руйнується в ньому світ довіри. Його душу оповиває пітьма, більше він не вірить жодній людині. Жінки для нього – виплоди брехні й обману, слуги – орда лестунів і брехунів; його дух, розлючений і затьмарений, повстає супроти світу. Він міг би виголосити монолог Отелло або звинувачувальну промову Тимона – слова всіх великих розчарованих. Але він – володар, цар, він говорить мало, його гнів говорить мовою меча.
Його перша дія – помста, безприкладна різанина. Його дружина та її коханець, усі невільниці й раби, які знали про їхній зв’язок, спокутують провину смертю. Та що ж бо далі? Цар Шахріяр ще в розквіті сил, і тілесне бажання не згасло в ньому. Як людина східна, він відчуває потребу в солодкій близькості жінки, як цар, він надто гордий, аби вдовольнятися невільницями й дівками. Він хоче володіти царицями, але при цьому бути певним, що більше його не ошукають. У цьому світі розбещеної й брехливої моралі він хоче мати гарантію честі й заразом насолоду. Людяності більше немає в ньому; так у деспоті зароджується план: щоночі робити царицею непорочну дівчину, а наступного ранку віддавати її смерті. Дівоцтво – для нього перша запорука вірності, смерть – друга. Зі шлюбного ложа кидає він обраницю просто в катові руки, аби їй не залишилося часу ошукати його.
Тепер він має гарантію. Щоночі до нього приводять дівчину, і з його обіймів вона падає прямо на плаху. Жах опановує країну, і так само, як у часи Ірода, що наказав своїм тілоохоронцям винищити всіх первістків, народ безсило ремствує на деспота. Усі вельможні люди, які мають дочок, вбираються в жалобу за своїми дітьми ще до того, як їх вирвали в них, бо знають: молох царської недовіри поглине їх одну за одною, усіх він принесе в жертву своєму страшному безумові. Його понура злоба не знає пощади, і в його затьмареній душі горять відблиски фанатичної помсти, – тепер вже не його ошукало жіноче плем*я, навпаки: він перехитрив жінок, позбавивши їх змоги ошукати себе.
І тепер, думаєте ви, трагічна казка плинутиме далі: зрештою і Шахразаду – дочку великого візира – прикликали на царське ложе, і в розпачі, жорстоко борючись за своє життя, хитра дівчина, аби вмилостивити деспота, почала розповідати понурому царю казки й анекдоти, з усмішкою на вустах і смертельним страхом у серці. Але знову казка мудріша, а поет глибший, аніж ми гадали досі, бо цей анонімний автор «Тисячі й однієї ночі» – достеменно великий драматичний поет, людина, яка пізнала всі глибини людського серця і безсмертні закони мистецтва. Шахразади не прикликáли до царя. Вона, дочка великого візира, який з жахом виконує накази свого державця, позбавлена страшної долі: вона може вільно обирати собі чоловіка і радісно насолоджуватися життям. Але – це незвичайно і заразом глибоко правдиво – саме вона, котрої ніхто не змушує йти цим жахливим, кривавим шляхом, саме вона з доброї волі приходить одного разу до батька і просить відвести її до царя. У ній є щось від рішучості Юдифі, щось від героїні, яка хоче пожертвувати собою заради всього свого роду, а проте ще більше в ній – від істоти жінки, яку завжди притягає все незвичайне, вабить усе виняткове, зачаровує небезпека сама по собі. Подібно як Синя Борода, вбиваючи своїх дружин, манить до себе нових жінок певніше, аніж якби він обожнював їх; подібно як Дон Жуан легендою про свою надзвичайність спокушає дівчат відбити його натиск, і таким чином вони стають жертвою зваби, – так і цей кривавий цар Шахріяр, цей хтивець і деспот саме своєю люттю супроти жінки та її роду з магічною силою притягає до себе розумну, непорочну, цнотливу Шахразаду. Її штовхає до нього, думає вона, місія рятувальниці, бажання відвернути його од щоденних убивств; проте насправді це радше – вона не усвідомлює цього – глибокий містичний потяг до пригоди, до моторошної гри, де ставка – життя. Її батько, великий візир, нажаханий. Адже не хтось інший, а він вимушений щоранку виводити дрижачих жертв свого державця з тепла царського шлюбного ложа в крижану смерть. Він намагається відмовити Шахразаду од її відчайного задуму. Образною мовою вони викладають одне одному свої аргументи, але старому не до снаги охолодити жертовний запал і екстаз своєї дочки. Вона хоче до царя. Він не сміє противитися цьому її бажанню. Адже, попри все, за своє життя він боїться більше, аніж за життя дочки, бо, як усі батьки героїнь, він слабкий душею. Отже, він приходить до царя і повідомляє здивованому Шахріярові рішення своєї дочки. Той попереджає його, що і Шахразада не матиме поблажки; у відповідь слуга і батько скорботно опускає голову. Він знає, щó чекає на його дочку. Здійсниться доля: Шахразада, виряджена для принесення шлюбної жертви, постане перед царем.
Шахразадина перша ніч, подібно до всіх інших, розпочинається як ніч кохання. Вона не противиться цареві й, лише коли він помічає сльози в її очах, звертається до нього з проханням: дозволити їй, поки не зблиснуло світання її смерті, ще раз побачити кохану подругу, молодшу сестру Дуньязаду. І цар дозволяє їй. Та заледве минула північ, як молодша сестра – це розумно веліла їй завбачлива старша – просить Шахразаду розповісти якусь веселу і цікаву історію, «аби провести безсонні години ночі». Шахразада питає дозволу в царя, і той, як усі кровопивці, не знаючи ні сна, ні спокою, охоче їй дозволяє.
І от Шахразада починає розповідати. Але оповідає не веселу історію, не потішну притчу, не курйозний анекдот, а казку. Нехитру солоденьку казку про подорожнього, фінікову кісточку і людську долю. Проте в цій солодкій казочці є гіркий присмак правди. Це історія про винного і безневинного, про смерть і помилування, історія, розказна нібито без усілякого підтексту, а так скерована, мов гостра стріла, прямо в цареве серце. Друга оповідь ніби вливається в першу, і знову вона – про вину і безневинність. Розумниця Шахразада, по суті, розповідає царю його власну історію, – вона розказує про рибалку, який виловив у морі глечик, запечатаний каблучкою царя Соломона, де був замкнений дух; вирвавшись на волю з в’язниці, він хоче вбити свого доброчинця. Щоправда, колись бранець заприсягнувся зробити того, хто визволить його з тюрми, найбагатшою людиною на землі. Але минула тисяча і ще тисяча років, і ніхто не прийшов, аби його визволити, і тоді він заприсягся у гніві, що вб’є свого рятувальника. І от він вже підняв кулак над головою рибалки.
Пожадливо слухає Шахріяр. Можливо, і вона прийшла, аби визволити його з цієї понурої в’язниці меланхолії, смутку і безуму, в котру запроторив його якийсь страшний дух? І хіба він не збирається також убити її, що прийшла визволити його для радості? Але Шахразада вже розповідає далі – іншу історію, іншу казку. Усі вони пістряві, усі видаються наївними й нешкідливими й тим не менше всі напрочуд наполегливо ставлять одну і ту саму проблему – провини й пощади, жорстокості й невдячності, божественного правосуддя. Шахріяр слухає. У цих казках він вловив питання, які хоче продумати до кінця, проблеми, які пригнічують і непокоять його. Він нахиляється вперед, слухає тривожно, з напруженою увагою людини, яка хоче будь-що розгадати загадку. Але тут Шахразада перериває свою оповідь на півслові, бо засвітало. Години кохання і безтурботності минули. На неї чекає плаха. Історія ще не скінчилася – скінчилося її життя.
На неї чекає плаха. Наступне слово царя вб’є її. Але цар зволікає. Ще не скінчено історію, яуу вона розпочала, і в його душі не вгомонився рій неясних питань, вони набагато значніші від звичайної допитливості й звичайної жадоби слухати. Якась незнана сила токнулася його і паралізувала волю. Він зволікає. І вперше за чимало років він відкладає страту на один день. Шахразаду врятовано, врятовано на цей один день. Вона може бачити сонце і гуляти в саду, вона цариця, єдина цариця цього царства, цариця на один ясний день. Але він гасне, цей ясний день. Знову настає вечір, знову вона входить у покої царя, знову потрапляє в його обійми, знову біля її ніг сидить сестра, і знову вона повинна розповідати. І тут розпочинається дивовижний танок ночей, замкнений ланцюг історій, сплетений з тисячі ланок. Допоки вони обертаються навколо однієї точки, допоки їхня мета – перетворити царя, позбавити його від кошмару через образні приклади й настанови. З захопливою духовною енергією простежив Ґельбер мету і сенс кожної з цих оповідей і показав, який щонаймайстерніший лад пов’язує їх водно.
Здається, ніби казки безсистемно йдуть одна за одною, проте вони переплетені, як петлі однієї сітки, що дедалі тісніше стягує царя, поки він не стає її немічною здобиччю. Марно, знову і знову, він намагається визволитись. «Закінчуй історію про купця», – суворо наказує він Шахразаді. Він відчуває, як од нього тікає воля, відчуває, як ніч у ніч ця розумна жінка викрадає його рішучість, а можливо, він відчуває вже й щось більше. Але Шахразада не здається. Вона знає, що розповідає не лише в ім’я власного життя, але і в ім’я життів сотень і сотень жінок, які б мусили померти вслід за нею. Вона розповідає, аби врятувати їх усіх, і передусім аби врятувати самого царя, її чоловіка, якого в душі вона обожнює як наймудрішого і найгіднішого і якого не хоче віддати понурим демонам ненависті й недовіри. Вона розповідає – чи сама це усвідомлює? – в ім’я свого кохання. І цар слухає спершу спокійно, потім – дедалі захопленіше, і поет тепер нерідко зауважує, що він «гаряче» і «нетерпляче» вимагає продовження оповіді. Дедалі більше притягають його до себе її вуста, які він цілує щоночі, дедалі безнадійнішим стає його полон, дедалі сильніше відкривається йому власний безум, і тепер, мабуть, ніщо не жахає його так, як те, що раптом вона перестане розповідати, бо ці ночі невимовно прекрасні.
І Шахразада вже знає, давно знає, що тепере вона б могла припинити розповіді, не боячись за своє життя. Але й вона не хоче припинити, бо ці ночі – ночі кохання, ночі, коли вона спочиває на ложі дивного, сильного, деспотичного і змученого чоловіка, якого – Шахразада це відчуває – вона приборкала і піднесла своєю душевною силою. Вона розповідає все далі й далі. Вже не так обмислено, не так хитромудро; тепер у її оповіді напрочуд пістряво переплітаються дурні й курйозні, химерні й наївні історії; вона повторюється, затягує; і ніде в оповідях останніх п’ятисот ночей ви не знайдете чистої довершеності, гармонійної архітектоніки першої півтисячі, її єдності, внутрішню закономірність якої так чудово розкрив Ґельбер. Останні казки вона розповідає вже просто так, аби забарвити ночі, чарівливі, ласкаві, любовні ночі Сходу, і лише коли фантазія їй відмовляє, коли її серце вже не може або не хоче продовжувати, тисячної ночі Шахразада замикає кільце своїх казок. Відразу ж перетворена дійсність вступає у примарний світ. Біля Шахразади троє дітей, яких вона народила цареві за ці три роки, вона підводить їх до нього і благає зберегти їм матір. І Шахріяр притискає їх до свого серця, якого більше не поїдає проказа недовіри, тепер він позбувся свого кошмару, як вона – свого страху. Вона стає дружиною веселого, мудрого і справедливого царя, а її сестру Дуньязаду Зцілений від Розчарування віддає за дружину своєму розчарованому братові, аби й той знову навчився шанувати жінку. Радощі панують у визволеній країні, і те, що розпочалося як наруга і знущання з жінки, закінчується гімном її вірності, гідності й кохання.
Дивовижне розмаїття почуттів розгортається в цій трагедії безіменного поета Сходу, і тільки в декотрих Шекспірових творах, яким Адольф Ґельбер теж дав вельми сміливе і новаторське тлумачення, можна виявити такий само чудовий психологічний, сливе музично гармонійний перехід від найглибшого розпачу до найбільш нестриманих, самозабутніх веселощів, як у цій прихованій драмі «Тисячі й однієї ночі». Усі стихії людського серця розлютувалися тут, як у «Бурі» – хвилі моря і душі, і знову так само здобули спокій, як там – срібне дзеркало вод у поверненні додому. Вишуканістю казки, яскравістю легенди виблискує ця книга, і тим не менше у жваву гру тут вплетено драму темпераменту, сувору боротьбу за владу між статями, боротьбу чоловіка за вірність, жінки – за кохання – незабутню драму, яку втілив поет, чийого імені не знає ніхто; і в цьому заслуга захопливої й значноїї праці Ґельбера: він вперше вказав нам на цього поета в його безіменній величі.

Рецензія на книжку А. Ґельбера «1001 ніч: сенс Шахразадиних оповідей» (Відень: «Перлес», 1917). Входить до збірки «Європейська спадщина».