У дні подібної зневіри подвійно бажана і благословенна будь-яка радість. Таку духовну радість найчистішої, найвищої цінності дарує нам «Лотта у Ваймарі» – новий роман Томаса Манна, шедевр, можливо, неперевершений, попри «Будденброки», «Чарівну гору», епос «Йосип та його брати». Співмірна у пропорціях, викінчена за формою, при небаченій донині досконалості мови, «Лотта у Ваймарі», на мій погляд, підноситься над усім, що він написав раніше, не тільки завдяки духовній зверхності, але і завдяки внутрішній молодості, коли блискучий виклад із майже чарівною легкістю долає найбільші труднощі, коли мудра іронія і благородна велич поєднуються в гармонії, яка приголомшує навіть у Томаса Манна. Усе, що виробила скута і поневолена література гітлерівської Німеччини за ці сім воістину худющих років, уся її продукція, укупі взята, не може порівнятися за вагомістю і значущістю з однією цією книжкою, написаною у вигнанні.
Сюжет роману неначе багато не обіцяє, він був би доречний у непретензійному анекдоті або у вишуканій новелі. Історико-літературний нарис – ось що думається спочатку: Лотта Кестнер, уроджена Буфф, перше кохання Ґете, яке він увічнив у «вертерівській» Лотті, не встояла перед спокусою через п’ятдесят літ, півсторіччя потому, побачитися з Ґете – Тесеєм своєї юності. Старенька, якої не пожаліли роки, усупереч розсудливості, набутій з роками, надумала вчинити милі дурощі й ще раз надіти білу «вертерівську» суконку з рожевим бантом, аби нагадати обвішаному орденами таємному радникові про милі дурощі його юності. Під час побачення він трохи збентежений, трохи засмучений, вона трохи розчарована й, одначе, потайки розчулена цією напівпримарною зустріччю через піввіку. Це, власне, все. Сюжет завбільшки з росинку, але, подібно до неї, сповнений дивовижного вогню і дивовижних барв, коли її осяє вишнє світло.
Заледве Лотта Кестнер вносить своє ім’я в книгу приїжджих, маленьке, допитливо-балакуче місто підступає до неї; один за одним з’являються люди з оточення Ґете поглянути на неї, і як би не повертала бесіда, кожен неминуче говорив про Нього, адже, попри внутрішній спротив, вражене марнославство, усі вони – під владою його чарів. І от, відбиття за відбиттям, повільно компонується образ Ґете, кожна грань відбиває новий бік його натури, і нарешті він сам виходмть на середину цієї дзеркальної кімнати.
Виходить настільки достовірно, що ввижається, ніби чуємо його дихання. Перед нами портрет щонайбільшої автентичності й одночасно щонайглибшого внутрішнього проникнення, – нічого навіть віддалено схожого я не бачив у жодному з романів, які читав. Усі дрібні вади, притаманні кожному смертному, зауважено і збережено тут, але чим яскравішим стає світло, тим більше їх затуляє ця велетенська постать.
З неперевершеною глибинною пластикою, яка часом не лякається бути відвертою і сміливою, образ ліпиться зсередини, кожен рух, кожна інтонація і жест обдаровують його такою життєвістю, що, незважаючи на всі свої філологічні знання, нам не до снаги відрізнити, де те, що сказав Ґете, а де те, що досказав Манн. Белетризована біографія, нестерпна, коли вона романтизує, прикрашає і підробляє, вперше набуває тут викінченої художньої форми, і я глибоко переконаний, що для прийдешніх поколінь натхненний шедевр Томаса Манна залишиться єдино живим втіленням великого Ґете.
Жоден вияв захвату не здається мені надто сильним, коли мова йде про цю книжку, де митцева думка підноситься до справжньої мудрості, а майже застрашлива віртуозність мови не лякається цього не лише найібільшого, але й найтяжчого. Наші нащадки вважатимуть якнайбезглуздішим історико-літературним курйозом той факт, що ця гранично німецька книжка, найпрекрасніша і найдовершеніша серед усіх, які за багато років було створено нашою мовою, при своїй появі виявилася недоступною і навіть забороненою для вісімдесяти мільйонів німців. Тяжко втриматися від зловтіхи на думку про те, що лише нам (як не дорого ми заплатили за свій привілей) подаровано змогу прочитати цю книжку німецькою мовою, тобто в єдиному вигляді, у якому вона може принести повну насолоду (адже я побоююся, що будь-який переклад багато зруйнує в ній, що все найтонше, ледве вловиме в натяках і зв’язках тоді буде втрачене безповоротно). Отож поставмося до цього роману не тільки як до художнього твору, але і як до яскравого доказу того, що еміграція для митця не завжди означає запеклість і душевне зубожіння, що вона може сприяти і підйомові сил і внутрішньому зростанню. І будьмо вдячні за те, що ми вже сьогодні можемо вітати цю книжку, тоді як ті, інші, хто перебуває в достеменній еміграції, ті, хто внутрішньо не залишав ґетівської Німеччини, отримають її лише як відплату за біди війни й пережиті муки.

Рецензію «Лотта у Ваймарі» було вперше надруковано у книжці «Час і світ. Збірка статей» (Стокгольм: вид. Берман-Фішер, 1939).