Переклав Василь Буколик

При кожному перевороті – війні або революції – ентузіазм юрби легко пориває за собою митця; але в міру того, як ідея, що захопила його, набуває земного і загальнодоступного образу, реальна дійсність тверезить розум, який повірив у ідею. Наприкінці вісімнадцятого сторіччя письменники Європи вперше відчули цей постійний і неминучий розлад між соціальним або національним ідеалом та його по-людському нелегким утіленням. Уся творча молодь, а часом навіть люди зрілі захопливо вітали французьку революцію, вірлиний злет Наполеона, єдність Німеччини – кинули своє серце у вогняні тиглі, де плавилася розжарена воля народів. Клопшток, Шиллер, Байрон зраділи: нарешті здійсняться мрії Руссо про рівність усіх людей, нова, всесвітня республіка виникне на уламках тиранії, і крила свободи залишать далекі зорі й щедро накриють земний дім. Але чим далі свобода, рівність і братерство заходять на шляху узаконення і декретування, чим рішучіше вони утверджуються як цивільні й державні інститути, тим байдужіше відвертаються од них піднесені мрійники; визволителі стали тиранами, народ став черню, а братерство стало братовбивством.
З цього-бо першого розчарування нового сторіччя народився романтизм. За платонічне прийняття ідеї завжди мусимо платити дорогою ціною. Ті, хто втілює ідею в життя, – Наполеони, Робесп’єри, сотні генералів і членів парламенту, – перетворюють епоху і насолоджуються владою, під їхньою тиранією стогнуть жертви, Бастилія обертається гільйотиною, розчаровані підкоряються деспотичній волі – схиляються перед дійсністю. Але романтики, Гамлетові онуки, нездатні зробити вибір між думкою і справою, не хочуть ані підкорювати, ані підкорюватися: вони хочуть лише одного – мріяти, надалі мріяти про такий світовий лад, де чисте зберігає чистоту, а ідеї знаходять героїчне втілення. І тим вони все далі тікають від свого часу.
Так – але як тікати! І куди? «Назад до природи», – піввіку тому проголосив Руссо, батько і пророк революції. Але природа в Руссо – це збагнули його учні –абстрактне поняття, штучна схема. Природа Руссо, ідеальна самота, порізана ножицями республіканських департаментів, незіпсований народ, про який мріяв Руссо, став черню публічних страт. У Європі не залишилося ні природи, ані самоти.
І романтики тікають ще далі; німці, вічні мрійники, заглиблюються в лабіринт природи (Новаліс), у казки й фантасмагорії (Е.-Т.-А. Гофман), у підземне еллінство (Гельдерлін), розсудливіші французи й англійці – в екзотику. За далекими морями, вдалині від цивілізації вони шукають «природу» Жана-Жака Руссо, серед ірокезів і гуронів, у непрохідних незайманих лісах шукають «досконалішої людини». Лорд Байрон 1809 року, коли його батьківщина зчепилася не на життя, а на смерть із Францією, скерував свою дорогу до Албанії, аби оспівати чистоту і героїзм албанців і греків, Шатобріан відсилає свого героя до канадських індіанців, Віктор Гюґо славить мешканців Сходу. Куди тільки не тікають розчаровані, аби побачити, як розцвітає на незайманій землі їхній романтичний ідеал.
Та куди б їх не занесло, вони всюди беруть із собою своє розчарування. І всюди їх супроводжує трагічна скорбота, понурий смуток вигнаного янгола; свою душевну слабкість, яка відступає перед дією і пасує перед життям, вони підносяться у позу гордої й зневажливої самоти. Вони чваняться всіма мислимими пороками – кровозмішанням, злочинствами, яких ніколи не скоювали; перші неврастеніки в літературі, вони одночасно й перші комедіанти почуттів, які прагнуть будь-якою ціною поставити себе поза межі загальноприйнятих норм через суто літературне бажання збудити інтерес. На своїй особистій розчарованості, на своїй порочній, паралітичній, розслабленій мріями волі вони замішують отруту, яка викликає в цілого покоління юнаків і дівчат тяжку недугу світової скорботи, недугу, на яку десятиріччя потому потерпає вся німецька, уся французька, уся англійська лірика.
Чим були вони для світу, ці піднесені герої, що роздували свою чутливість до космічних масштабів, усі вони – Рене, Елоїза, Оберман, Чайлд-Гаролд і Євгеній Онєгін? Як же любила молодь цих розчарованих меланхоліків, як відлітала у мріях услід за цими образами, котрі ніколи не були й не будуть цілковито правдивими, але високий ліризм котрих завжди солодко хвилює мрійників! Хто може полічити сльози, що їх пролили мільйони над сумною долею Рене й Атали, хто виміряє співчуття, що вилилося на них? Ми, далекі, споглядаємо їх ледве не з посмішкою, проникливим поглядом, ми відчуваємо, що ці герої вже не мають нашої крові й нашого духу; але мистецтво, вічно єдине мистецтво пов’язує багато, і все, що воно створило, завжди близьке і завжди з нами. Те, що зафіксувало мистецтво, навіть по смерті не до кінця підвладне тлінню. У ньому не бліднуть мрії й не в’януть бажання. І тому ми ловимо подих і слухаємо музику давно змовклих вуст.

Передмова до книжки «Шатобріан. Романтичні повісті», яку випустило видавництво «Рікола» 1924 р. Увійшла до Цвайґової збірки «Європейська спадщина».