Вітер, вітер, туман – тимчасова відлига у гаю,
Підіймаються вгору розхристані поли дерев.
Мов циганки у танці, що сукнями швидко метляють,
І змагаються, котра з них вище поділ задере.

Потім вітер ущухне. Дивись, і обвисли вітрила,
Що на щоглах нап`яті були ще, здалося, за мить.
За велінням Стрибога враз віжки небес попустило,
Що Пегаса уяви примусило в небо летіть.

Та не вірю чомусь, що у вітра стомилися длані…
У чеканні завмерла діброва тремка, говірка.
Навіжений, охоплений люто жагою кохання,
В тиші сили збира для нестримного свого ривка.

2.12.7526 р. (Від Трипілля) (2.02.2019)